Соціологія і пам'ять
Згадувати – це завжди також і забувати

Про „Memory Studies“ та межі пам’яті – нові підходи соціологічних досліджень пам'яті.

Як ми згадуємо? Як виникає колективна пам’ять? Яку роль відіграє забування? Соціологія довгий час давала мало далекосяжних ідей, хоча в її рядах француз Мауріс Гальбвакс, який жив і працював у Берліні, ставши класиком соціо- та культурологічних досліджень пам’яті. Зі смертю Гальбвакса у 1945 році в концтаборі Бухенвальд настав попередній кінець і роздумам соціології про суспільні зв’язки з минулим.

Можливо так сталось через засади соціології 19 століття: модерність соціологічних теорій, як у Макса Вебера та Карла Маркса, проявляється саме в тому, що вони концентруються на теперішньому та можливому майбутньому. Згадування і пам’ять при цьому видаються пройденим минулим і традицією. Це дивує хоча б тому, що саме модерні національні держави інтенсивно займались плеканням пам’яті. Загалом рефлексії на колективне і політичне згадування залишались передусім історичній науці. Це мало змінитися.

Хвилина мовчання як місце пам’яті

Період соціо- і культурологічного відсторонення від цієї сфери закінчився разом з 20 століттям. Стурбованість щодо вимираючого покоління свідків Другої світової війни, все сильніше медійне проникнення приватних і публічних згадок та нові можливості цифрового збереження інформації дали поштовх до виникнення дослідницького поля „Memory Studies“. Цей міждисциплінарний дослідницький підхід цілеспрямовано звертається до феноменів пам’яті для їхнього описання, дослідження та категоризації. Зокрема поширився термін місця пам’яті, введений французьким істориком та соціологом П’єром Нора. Він описує все, за що чіпляються якорі пам’яті у сучасних суспільствах: йдеться не про місця у вузькому сенсі, як меморіали чи історичні площі, а також і про хвилини пам’яті, гімни чи святкування й ритуали, прив’язані до минулого.

Внаслідок цього соціологічні дослідження пам’яті звернулись до тем, які поряд з публічним згадуванням часів нацизму висвітлюють соціальні пам’яті сім’ї, науки, тіла, організації та інтернету. Всі ці підходи об’єднуються переконанням про те, що без осмисленого зв’язку з минулим неможливе розуміння сучасності та діяльність, спрямована у майбутнє.

З певної точки зору

За приклад може слугувати те, як школярі формують собі уявлення про нацистське минуле: «суха» інформація з підручників історії доповнюється спогадами в медійних форматах серіалів чи фільмів, оповіданнями з родинного кола та набутими знаннями після візитів до музеїв та меморіалів. З різноманітних джерел, які самі по собі вибирають певну перспективу для погляду на минуле і самі виступають результатом процесів соціального конструювання, у школярів виникає образ минулого, що можна прослідкувати. Цей образ та його утворення не обмежуються уроками історії в школі. Він стає складовою власного сприйняття школяра у майбутньому та його ідентичності, як члена сім’ї, в якій дід (не) належав до нацистів, як прихильника політичної партії та як громадянина Федеративної Республіки Німеччина.
Також стає ясно, що те, що пригадується, завжди піддається відбору. Ця селективність полягає в тому, що з погляду окремої особи під певним кутом зору і в певних суспільних рамках певні речі пригадуються, а інші ні.

Так проявляється функція забування, начебто зворотного боку згадування. Згадки завжди оточені забуттям, без нього їх не можна уявити. Це стає помітним там, де потрібно згадувати, щоб не піддати забуттю певні події. Бажання згадати в цьому випадку живиться зі знання про те, що дещо може безслідно зникнути. Разом з тим пригадати все не вдається. Тут йдеться не лише про те, що не всі події в однаковій мірі важливі. Пам’ять просто не може врахувати усі деталі події, відтак мусить також і забувати. Якби ми згадували все як рівноцінне та в усіх нюансах, то, як в описаній аргентинським автором Хорхе Луї Борхесом безжальній пам’яті, ми були б не в стані діяти.