Швидкий вхід:

Перейти прямо до змісту (Alt 1) Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

Розуміння процесів
Німеччина як модель роботи з минулим?

Масштабні протести, що привели до знесення пам'ятників-символів білого домінування, расизму і колоніального насильства у Сполучених Штатах та інших країнах, дозволяють припустити, що, можливо, люди нарешті почали глибше усвідомлювати минуле. У цьому контексті спостерігачі вказують на Німеччину як зразок успішної моделі опрацювання  минулого. Однак замість того, щоб споглядати результати роботи Німеччини з її багатошаровим минулим, набагато більш повчально зрозуміти процес, який призвів до цих наслідків.

Von Дженні Вюстенберґ

Американська філософиня Сьюзен Нейман закликає нас «учитися у німців», а Браян Стівенсон, який стояв за створенням Національного меморіалу миру і справедливості в Монтґомері, неодноразово підкреслював, що німецький ландшафт пам'яті був ключовим натхненням для його проєкту. Ці аргументи доводять, що демократичним суспільствам у наші дні можна - і необхідно - брати на себе відповідальність за спадщину минулого. Німеччина дійсно володіє безпрецедентною інфраструктурою меморіалів та освітніх закладів, які «пропрацьовують минуле».

Невтомна праця активістів 

Однак сприймати німецькі меморіали просто як моделі для нашої нинішньої «проблеми статуй» - хибний шлях. Замість розгляду того, що Німеччина отримала, розплатившись за своє багатошарове минуле, набагато корисніше усвідомити процес, який призвів до таких результатів. Насправді протягом десятиліть німецьке суспільство та його лідери - так само як і наділені владою в США - не бажали визнавати свої злочини. Те, що призвело до змін і дозволило багатьом сприймати німецький підхід до вшанування пам'яті як модель для наслідування, було не раптовим прозрінням, а результатом невтомної праці активістів - уцілілих в Голокості, ініціатив примирення, громадянських осередків. І це дійсно урок для нас усіх: нам потрібно дати громадянському суспільству можливість бути почутим у наших дебатах про те, чи варто зносити ці пам'ятники - і що слід увічнити в камені замість них. 

Меморіал Голокосту в Берліні як антитеза більш децентралізованому ландшафту пам'яті

Меморіал убитим євреям Європи розташований у самому серці Берліна, поруч із Бранденбурзькими воротами, і його часто згадують як втілення того, до якої міри німці усвідомили необхідність взяти на себе відповідальність за минуле. І дійсно, швидкі порівняння вказують на екстраординарність такого підходу: чи можете Ви уявити собі меморіал, що нагадує про жертви рабства поруч із пам'ятником Джорджеві Вашингтону на Національній алеї? Що потрібно для того, щоб поставити на Трафальгарській площі монументальну споруду, яка символізує злочини, скоєні в ім'я Британської імперії? Наскільки сильно мав би змінитися австралійський політичний дискурс, щоб поруч із оперним театром у Сіднеї вшанували пам’ять дітей, викрадених із сімей аборигенів? У кожному з цих випадків такі меморіали були б феноменальним визнанням того, що до проблем минулого потрібно звертатися, передбачаючи готовність боротися зі спадщиною колоніалізму та расизму і сьогодні.

Однак Берлінський меморіал жертвам Голокосту — не найкращий приклад того, чому варто уважніше придивитися до історії вшанування пам’яті у Німеччині. Він хоч і був ініційований невеликою групою в Берліні на чолі з публіцистом Леа Рошем, та перетворився на предмет багаторічних публічних дискусій і зрештою став можливий - принаймні частково - через політичні торги еліт. Насправді багато з тих, хто тоді активно працював для збереження пам'яті про Голокост, були проти розміщення великого монументального комплексу в центрі міста, побоюючись, що це може викликати у німців відчуття, начебто вони зробили свій внесок у справу пам’яті і тепер з усією леґітимністю можуть рухатись вперед. 

«Те, що робить підхід Німеччини до минулого самобутнім — це не наявність великого меморіалу, а радше децентралізований ландшафт пам'яті - сукупність тисяч маркерів, меморіальних дощок, малих виставок і великих меморіальних музеїв - це утворює топографію терору, показуючи, де відбувалась повсяденна реальність режиму геноциду».


Великий меморіал у столиці — це місце, що Ви можете відмітити для туристичної поїздки. Натомість з «ландшафтом» мешканці і гості стикаються у повсякденному житті, і він у своїй сукупності наголошує на тому, що Голокост став можливий через співучасть такої великої кількості людей і місць. Меморіал у столиці може з’явитись за дорученням зверху від федерального парламенту, що є досягненням і саме по собі важливим сигналом. Але ландшафт пам'яті виник лише тому, що тисячі людей і громадських ініціатив діяли локально, досліджуючи та позначаючи історію. Саме цей процес є тим, чому варто повчитися у Німеччини Сполученим Штатам та іншим суспільствам - не для того, щоб прийти до таких самих результатів у плані вшанування пам'яті, а через те, що «пропрацьовування минулого» вимагає відкритих публічних дебатів, в яких гідне місце займають голоси громадянського суспільства.

Від вшанування «німецького страждання» до пам'яті про Голокост

Після того, як у 1945 році завершилась Друга світова війна і коли в 1949 році було утворено дві німецькі держави, робились фактичні спроби невідкладного увічнення досвіду війни. В 1940-х і 1950-х роках було зведено тисячі пам'ятників, тож замовчування як такого не було. Однак у Західній Німеччині майже всі згадували не Голокост, а досвід «німецьких страждань» — вигнання і втечу етнічних німців зі Центрально-Східної Європи, бомбардування міст, повернення військовополонених, репресії сталінської влади у східній окупаційній зоні. Попри аналогічні зусилля у Східній Німеччині комуністичний режим стрімко взяв під контроль  публічний простір, і автономні дії швидко стали дуже ризикованими — навіть коли діяльність зі увічнення пам’яті начебто збігалася з офіційною лінією вшанування комуністичного опору нацизмові.

Як на Сході, так і на Заході люди, які пережили Голокост, а також ті, хто їх підтримував, були ледь не єдиними у своїх вимогах публічного визнання відповідальності шляхом вшанування пам’яті. Такі групи як Об’єднання переслідуваних нацистським режимом/Спілка антифашистів (Vereinigung der Verfolgten des Naziregimes/Bund der Antifaschisten (VVN-BdA), невпинно працювали не лише над збереженням і маркуванням місць нацистського терору, але й над проведенням історичних досліджень і підтримкою потерпілих. Навіть деякі з перших відомих місць пам'яті, таких як Меморіал Берґен-Бельзен і Меморіал у берлінському Бендлер-блоку (де в 1944 році діяли учасники змови проти Гітлера) були результатами зусиль уцілілих та родичів змовників (наприклад через «Hilfswerk 20. Juli 1944»). Лише поступово люди, які не відносились до постраждалих, стали долучатися до роботи з пам'яттю. Найстаршою та найважливішою ініціативою стала "Кампанія Знак спокути/Служби миру" (Aktion Sühnezeichen/Friedensdienste(ASF), християнська група, яка з 1958 року працює над спокутуванням провини та примиренням на Сході та Заході. При цьому більшість місць із тих тисяч, що пов’язані з нацистським режимом, були непозначені, і багато з них залишались забутими протягом десятиліть. Пам'ятні ініціативи повсякчас наражались на вороже ставлення з боку очільників місцевого і державного рівня та німецького населення, але заклали важливі підвалини для меморіалів сьогодні.

місцеві громадські Ініціативи як каталізатори

Ситуація почала змінюватися лише на початку 1980х років. Хоча студентський рух 1960х справедливо хвалили за трансформацію німецької політичної культури, проте він мав незначний вплив на пам’ять про нацистське минуле. Дебати покоління "1968" були важливі, але фактично не переходили на конкретику місцевих історій про переслідування і колаборацію. До справжніх змін — та створення децентралізованої топографії пам’яті протягом наступних кількох десятиліть — привела поява численних громадських ініціатив на місцевому рівні, які почали досліджувати минуле і змінювати те, як ми про нього дискутуємо. Іноді це були коаліції молодіжних чи студентських груп, профспілкових осередків, партійних філій (переважно зелених або соціал-демократів), товариств християнсько-єврейського примирення чи представників церкви, які збирались разом, щоб дізнатися, що відбувалось у міському відділку гестапо, концтаборовому відгалуженні чи на марші смерті. Часто йшлось про так звані «історичні майстерні» (Geschchtswerkstätten) — об'єднання людей, які цікавилися історією, але зазвичай без формальної академічної підготовки. Такі групи, як правило, були занурені в альтернативне середовище (alternative Szene) пацифістського, жіночого, екологічного й антиавторитарного руху, зустрічалися на мітингах, концертах, у книжкових крамницях і кав'ярнях. По всій країні виникали історичні ініціативи, які зосереджувались на тому, що відбувалось на місцях, але швидко об’єднувались у мережу під час щорічних історичних фестивалів, семінарів і через інформаційні розсилки.

Суттєвий момент - те, що головною метою активістів не було демонтування пам'ятників, які символізували неадекватну на їхню думку меморіальну культуру — хоча такий «протест пам'яті» практикувався. Значно більше часу вони витрачали на тиху і неквапливу «роботу з пам'яттю», включно з архівними дослідженнями, записами інтерв'ю, створенням експозицій, плануванням альтернативних пішохідних екскурсій тощо. Залучені до цієї праці розкривали хитросплетіння нацистського режиму та місцевих структур влади і опору, переносячи це розуміння на всі галузі суспільства. Вони вимагали - зазвичай попри значний спротив - позначати місця нацистського терору та єврейських страждань, називати винуватців. Це була ґрутновна зміна порівняно з попередніми монументами, невиразно присвяченими «жертвам насильницьких часів». Поступово політики та бюрократи визнавали, що існує туристичний та освітній попит на більш критичну історію і що підтримка місцевих музеїв та меморіалів - це  насправді добра стратегія.

Переосмислення меморіальних місць після возз'єднання: від активізму до інституціоналізації пам’яті

Після возз'єднання двох німецьких держав у 1990 році виникла необхідність переосмислити великі меморіали на місцях концтаборів, які Східна Німеччина іструменталізувала для утвердження своєї ідеологічної леґітимності. Значні суми були виділені на офіційні пам’ятники Голокосту, включно з великими комплексами концтаборів на території Німеччини, Меморіалом топографії терору в Берліні (що включає серед іншого колишню штаб-квартиру міського гестапо) і берлінський Меморіал Голокосту. Колишні активісти, які витрачали свій вільний час і енергію на опрацювання нацистського минулого і набули необхідних навичок, тепер стали співробітниками й навіть керівниками таких інституцій. Вони принесли з собою усвідомлення того, що пам'ять про Голокост засаднича для німецької демократії, що це досягнення, яке потрібно захищати від тих, хто стверджує, що настав час «рухатися далі». Як наслідок, Німеччина сьогодні має не лише децентралізований ландшафт пам’яті, що складається з тисяч маркерів нацистського минулого, але й глибоку його інституціоналізацію та підтримку офіційною політикою та фінансуванням. Демократичний активізм пам'яті став інституціоналізацією пам'яті.

Громадянське прагнення пам'ятати в Німеччині - це, звісно, унікальне поєднання різних чинників: відходу покоління, відповідального за події 1930-40 років, підготовчої роботи, яку з 1945 року виконували уцілілі, митці й інтелектуали, і появи прогресивного політичного середовища, підтримуваного новими соціальними рухами. Цю ситуацію неможливо відтворити. Але Ініціатива рівноправного правосуддя (Equal Justice Initiative (EJI), заснована захисником реформи кримінального правосуддя Браяном Стівенсоном, який часто порівнює підходи до минулого у Німеччині та США, все ж надихнулася цією історією громадянського вшанування пам’яті. 

Централізована і децентралізована культура пам'яті в США

Національний меморіал миру і справедливості в Монтґомері, штат Алабама - центральне місце пам'яті жертв лінчування і расового терору проти чорношкірих американців. Супутній  Музей спадщини стисло зображує історію расизму та насильства від рабства і епохи Джима Кроу до поліційного свавілля та масового ув’язнення афроамериканців, у тому числі дітей. Це надзвичайно політична заява, яка закликає американське суспільство визнати помилки, вчинені у минулому, й усунути їх наслідки у сьогоденні.

Водночас EJI намагається ініціювати децентралізоване вшанування пам’яті, яке може функціонувати лише за умови підтримки місцевих громадських ініціатив. Меморіал складається з сотень підвішених колон, кожна з яких символізує округ США, в якому мали місце лінчування - копії цих колон чекають, коли громадяни їх заберуть і встановлять у своєму окрузі. «Результатом» стане дивовижний децентралізований пам'ятник жертвам расової несправедливості та насильства.

Тут ще більше значення, ніж у Німеччині, має процес, який уможливлює таке децентралізоване вшанування пам'яті - він не може йти згори, а повинен зароджуватися з громадських ініціатив на місцях. Громадяни мають проводити дослідження, практикувати публічну залученість, організовувати пішохідні екскурсії та виставки — виконувати роботу з пам’яттю, перш ніж проявиться її широкий вплив. При цьому меморіали, побудовані громадянським суспільством, як і після 1945 року в Німеччині, не є автоматично корисними для демократії. Велика кількість активістів діє у протилежному напрямі, прагнучи наприклад захистити конфедеративні статуї. Щоб переконатися, що робота з пам’яттю приносить демократії користь, потрібні широкі дискусії та тривала залученість, а не лише тимчасова активність кількох небайдужих.

Це урок, до якого німцям сьогодні не завадило б повернутися. По країні зростає кількість антисемітських і ксенофобських нападів (а також партійно-політичних і соціально-медійних мереж, які їх розносять). Давні заклики звернутися до колоніального минулого Німеччини лиш нещодавно здобули ширшу аудиторію. Очевидно, що наявна в Німеччині «топографія пам'яті» не повинна розглядатися як привід для того, щоб розслабитись і розповідати іншим, як краще «переробити» своє минуле. Громадянська активність потрібна як ніколи.