Класична музика 2019
Потьмарення старших панів

Світ класики продовжує займатися дебатами довкола MeToo, розмовами про зловживання чоловіків поважного віку та нагальними будівельними заходами.

Ключові теми мають дивну здатність повторюватися. У минулому році середовище класики, як і раніше, зворушували окремі вади, які воно неспроможне просто так усунути. Перш за все йдеться про тему сексуальних зловживань. У 2018 році після закидів у зловживаннях свої повноваження склали Джейм Левін у Met, Даніель Ґатті в Амстердамі та Ґустав Кун у Ерлі, в минулому році це торкнулось Пласідо Домінґо. Він зі свого боку відкидає усі звинувачення, адже тут дійсно йдеться про такі сфери, де важко знайти об’єктивну істину. Тож його демонстративно вітала публіка на Зальцбурзькому літньому фетивалі і в Ельбській філармонії наприкінці року. У Зальцбургу його планують залучати і в 2020 році, натомість керівництво Оперою в Лос-Анджелесі він полишив і заявив, що в Met у Нью-Йорку більше не виступатиме.

Але навіть там, де правда проявляється з усією чіткістю, не всі готові її прийняти. В жовтні цього року Вищий федеративний суд розглядав вирок Зіґфріду Маузеру, піаністу та колишньому керівникові Вищої школи музики в Мюнхені, а по завершенню своєї мюнхенської діяльності – ректору музея Моцарта у Зальцбургу. Маузера засудили до двох років та дев’яти місяців в’язниці за примус до сексу, відтак він став першим представником класичного середовища, який отримав такий вирок. Ще попередні процеси проти нього супроводжувались дивними висловлюваннями членів Баварської академії мистецтв, в якій Маузер упродовж 14 років очолював відділ музики. А тепер після вироку з’явився урочистий текст до 65-річчя Маузера, передмова якого звучить як знущання. Йдеться про «всеохопний ерос» Маузера, і це зрештою доводить - дехто зі старших панів Академії не збагнув, що одного з них саме засудили як злочинця на сексуальному ґрунті.

Така позиція попри MeToo візначається своєю непорушністю. Тож в принципі залишається чекати оприлюдення наступних випадків. Так у минулому році закиди про неналежну поведінку адресувались зокрема й Деніелю Баренбойму. А якщо почитати біографію Бріґітте Фассбендер, видану до її 80-річчя, то з’являється враження, що така поведінка і зловживання чоловіків у музичній галузі тривають десятки років.

Нарешті: «диригенткою року» стала жінка

Відтак радісною новиною стало те, що «диригенткою року» згідною з опитуванням журналу Opernwelt визнали жінку. Йдеться про Джоану Мальвіц (Joanna Mallwitz), генеральну музичну директорку Державного театру в Нюрнбергу, яка диригує також у Франкфуртській опері, а в наступному році – в Державній опері Баварії та у симфонічному оркестрі Дюссельдорфа. Її енергійний стиль диригування відразу підняв нюрнберзький оперний оркестр на нові висоти виконавського завзяття і точності. Довгий час у відповідь на питання про диригенток згадували лише Сімоне Янґ (Simone Young), чия непервна кар’єра продовжує розвиватися на світовому рівні. Сьогодні ж є Мальвіц, Оксана Линів, Юлія Йонас (Julia Jonas) у Вупперталі, Анна Скрилева (Anna Skryleva) у Магдебурзі або Аріане Матіах (Ariane Matiakh) в Галле. Жінки керують операми та оркестрами – нарешті це стає все більш звичним. Або краще кажучи: довкола диригенток зникає аура чистої екзотики. Та якщо поглянути за загальну частку, вона все ще залишається мізерною.

А в мюнхенській Вищій школі музики запровадили  відділ прийому скарг. Іституція чітко виходить з того, що зловживання Маузера не свідчать про системність, а є індивідувальним випадком. Такий от погляд на речі.

По всій Німеччині культурні споруди приходять у занепад

 Додають клопоту й інші турботи. Центральна будівля Вищої школи музики, так званий «фюрерський будинок» нацистських часів, така зношена, як і інші оперні будики та концертні зали. Опери у Штуттгарті, Франкфурті та у Нюрнбергу потребують ремонту, загальний кошторис сягає мільярдних сум. В Ауґсбургу реставрація оперного будинку таки розпочалась, у Кельні упродовж років постановки відбуваються у виставковій залі, що не завдало шкоди мистецьким здобуткам і – принаймні за спостереженнями – розхитало заскорузлі структури публіки, адже виставкова зала має в буквальному сенсі нижчий поріг входу ніж оперний будинок. Там не потрібна вечірня сукня, навіть на прем’єрі.

Майже всі плани з будівництва чи реставрації мають великий кошторис з однієї причини: занадто довго не робилось жодних інвестицій у збереження будинків, які були споруджені або відремонтовані у повоєнну добу. Виключення – Мюнхен. Культурний центр у Ґастайґ та розміщена там філармонія відкрились у восьмидесяті. Роками було відомо, що необхідна санація, яка поліпшить акустику непопулярної філармонії. Загальна сума складає близько півмільярда включно з коштами на тимчасове розміщення концертного залу, інституту та бібліотеки. І хоча планування реконструкції просувається зі швидкістю равлика, але все ж ніхто вже не ставить під сумнів її необхідність, а облаштування тимчасових приміщень вже йде. При цьому в Штутгарті розмірковують над тим, чи не залучити громадян до прийняття рішень щодо надзвичайно дорогого ремонту оперного будинку.

Рішення про новий зал у Мюнхені прийняте – Марісс Янсонс, який боровся за це, помер

Ще раз про Мюнхен. Рішення про споруження концертного будинку для симфонічного оркестру Баварського радіо, колективу світового рівня, але без власного залу, остаточно схвалене. Та до відкриття – згадуємо равлика – потрібно почекати принаймні шість років. Зал став справою життя для Марісса Янсонса (Mariss Jansons), який очолив оркестр у 2003 році та від почасту своєї діяльності боровся за зал. Без його наполегливості цієї будівлі ніколи б не було. 30 листопада 2019 року Янсонс помер у віці 76 років. Він був найбільш чутливим, бездоганним та приємним диригентом у світі. Він любив музику, її виконання та своїх музикантів понад усе, навіть попри здоровий глузд. Адже після важкого інфаркту в 1996 році він знав, що має берегти себе. Та не робив цього. З ним світ втратив не лише палкого митця, але й взірцеву людину.

І якщо його власні концертні програми не завжди відкривали нові репертуарні простори, то сам Янсонс багато-чого розумів про майбутнє. Новий зал повстане у мюнхенському креативному молодіжному районі, де кожного тижня відкривається новий магазин, бар чи ще щось. Це оточення для концертного залу дуже подобалось Янсонсу, адже він сподівався, що публіка буде змішуватися, молодшати, розширюватися. Цей ареал можна порівняти зі звуковою залою Maag в Цюриху, що на період ремонту став тимчасовим притулком в хіпповому, постіндустріальному районі, наповненому життям та молоддю. Тимчасове розміщення приносить багато клопотів, але й великі шанси. В Мюнхені це має стати традицією.

І в цьому є нагальна потреба. У експериментальної, незалежної, нової музики Мюнхена справи не ліпші ніж деінде. А порівнюючи з радіальною системою Берліна – навіть гірше. Усі намагання поставити на ноги незалежний ансамбль зазнають поразки. В Мюнхені немає Ensemble Modern, а міг би бути. Це завдання частково перебирає на себе мюнхенський камерний оркестр, в інших випадках відсилають до серії Musica viva Баварського радіо та Бієнале музичного театру. Біля найкращого залу Нової музики «Schwere Reiter» - занепалого, але з чудовою акустикою - звели мандрівний цирк, через що переживання сучасної музики всередині зали доповнюється веселим бряжчанням ззовні.

Збурення довкола зальцбурзького «Ідоменея»

А взагалі набільшим збурювачем знову став Теодор Курентціс (Teodor Currentzis). Для зальцбурзького літнього фестивалю він обрав моцартівського «Ідоменея», в якому спільно з режисером Петером Зелларсом (Peter Sellars) прибрав усі secco-речитативи, жертвенну арію Ідаманта, натомість доповнив іншою музикою Моцарта. У свою чергу Зелларс  після завершення власне самої опери надав сцену для виступу танцівникові і танцівниці з Океанії та Гаваїв, тобто з тих островів, які вже сьогодні відчувають зміну клімату та зростання рівня води. А для постановки Зелларс заповнив сцену пластиковим сміттям. Ще напередодні, після того як Зелларс розповів у інтерв’ю про наміри втрутитися у партітуру, консервативні любителі опери розгнівилися. Це неподобство. А потім Зелларс ще сказав про «комплекс шедевру». І з ним не можна не погодитися. Сама постановка від цього викликала ще більше шуму. Хто платить пару сотень євро за оперний квиток, схоже, не бажає, щоб його вантажили реальністю, кліматичною катастрофою та забрудненням довкілля.

Що за вузьке, пласке, сите розуміння мистецтва. Але воно панує не всюди. На рурському трієнале Реквієм Дьордя Ліґеті завдяки Корнелю Мундручо (Kornel Mundruczo) перетворився на фантастичний, утопічний і передусім гнітючий триптикон,  викликавши цим ледь не сакральне захоплення. Втілення музики Ліґеті – спочатку необробленої, а потім зіграної з варіаціями – у три звукові картини, побібно до органного вівтаря, неможливо описати словами – воно відважне і залишає хибне враження, що Ліґеті написав свій глибоко гуманістичний, надконфесійний реквієм з прицілом на майбутню постановку Мундручо. Перша картина Evolution, як називається твір, відбувається у газовій камері. Троє прибиральників дістають з гори волосся немовля – і від цього тисне в грудях. Друга картина: дитина виросла, і це вже літня жінка, яка сидить у своїй кухні та не піддається на переконування доньки прийняти грошове відшкодування і знаки пошани. Вона ще живе у минулому, де вона залишається у живих, живе у безвихідній присутності Голокосту. Третя картина: молодь йде апофеозним світловим тунелем. Музика Ліґеті, зіграна Стівеном Слоаном та бохумським симфонічним оркестром, лунає у записі з електронною обробкою. Благання про милість стає надією людства. Можливо ще є майбутнє. Для музичного театру, якщо він може розвинути таку потужність, точно є.