Образотворче мистецтво

Флоріан Мальцахер
Флоріан Мальцахер | фото: Robin Junicke

Раптом залунав цей впертий заклик до мистецтва бути корисним, до прямої заангажованості, мистецького активізму, втручання в політичну реальність наших суспільств та економік. І це добре.

Звичайно ж це провокація: після сотень років боротьби за автономію мистецтва, після десятиліть навчань тому, що суттєвою якістю мистецтва є його багатозначність, після років повторення, що мистецтво ставить питання і не дає відповідей, раптом залунав цей впертий заклик до мистецтва бути корисним, до прямої заангажованості, мистецького активізму, втручання в політичну реальність наших суспільств і економік.
 
Цей заклик не новий, у нього є попередники: наприклад продуктивісти.  На противагу засадам Наума Ґабо, що конструктивізм у постреволюційній Росії має бути відданий виключно абстракції, художники Олексій Ґан, Олександр Родченко та Варвара Степанова вимагали практичної, суспільно-корисної ролі мистецтва. У 1973 році, п’ятдесят років потому, Йозеф Бойс відкрив свій Вільний міжнародний університет (FIU) і проголосив, що «бути вчителем – це мій найбільший твір».
 
На початку 1990-х років концепція соціально заангажованого мистецтва почала розвиватись з новою інтенсивністю. А улюбленою темою художнього світу мистецький активізм став передусім в останні роки з їхніми численними політичними та економічними кризами. Бо байдуже, чи на Тахрір, Цуккотті, Синтаґма, Таксім чи Майдані, перед Кремлем, в Японії після Фукушіма, посеред іконічної архітектури Бразилії або під парасольками в Гонконгу - митці завжди серед тих , хто перший бере участь. Але постійно виникає запитання: яку роль мистецтво може відігравати в політиці?

Проти гомеопатичного розуміння політики

Складається враження, що ми є свідками зміни парадигми у відношенні мистецтва і політики. В минулі покоління це були філософи, хто розвивав свої теоретичні концепції з власного, дуже конкретного, часто радикального політичного досвіду і заангажованості, наприклад в лівих групах у Франції чи Італії 1970-х років. За ними слідували, передусім від початку 1990-х років, покоління філософів, митців та кураторів, які хоч і продовжували розвивати ці міркування, але не занадто часто пов’язували їх з власним реальним сьогоденням. Так ми звикли називати концепції, культурні теорії та твори мистецтва політичними, навіть якщо вони лиш дуже віддалено базувались на теоріях, які в свою чергу вже абстрагувались від конкретних політичних імпульсів, що їх породили. Дуже гомеопатичне розуміння політичного неодноразово ставало провідним у сучасному культурному дискурсі. Постійне усвідомлення комплексності понять правди, дійсності або самої політики завело наш західний дискурс середнього класу в глухий кут. Ми або занадто спрощуємо або робимо все занадто складним, ми або засильно популістичні або усамітнюємось у відлюдних вежах. Ми або забагато залучаємо або забагато виключаємо. Ми досягли того пункту, в якому необхідне усвідомлення того, що все випадкове і відносне, часто стає відмовкою для інтелектуального релятивізму.
 
Зростаюча потреба в соціально заангажованому партиципативному мистецтві, у інтервенціях та активізмі, в мистецтві, яке втручається дуже прямо і практично – це реакція на такий релятивізм. Кубинська художниця Таня Бруґуера (Tania Bruguera), яка є однією з головних діячок цього руху, дає у своїй Introduction to Useful Art таке пояснення: «It has been to long since we have made the gesture of the French Revolution the epitome of the democratization of art. We do not have to enter the Louvre or the castles, we have to enter people’s houses, people’s lives. This is where useful art is».

Це ще мистецтво?

Не дивно, що такі вимоги відразу повертають до давнього запитання, яке супроводжує усі авангарди, суттєво визначивши естетичний дискурс 20-го століття: це ще мистецтво?
 
Але повторення цього питання є зайвим, тим паче що більшість відповідей на це вже пролунало. Соціально заангажовані, партиципативні та користні мистецькі практики часто базуються на мистецьких стратегіях 1960-х та 1970-х років: наприклад мистецтво інсталяцій, перформансу та концептуальне мистецтво постійно фокусувались на створенні ситуації, реальності замість її репрезентації. Вони наголошували на процесах та соціальних відношеннях,  ставили під сумнів концепції авторства та індивідуалізму, вправляючись таким чином у логіці капіталістичної системи. Ідея участі та інтервенції радикалізувала розуміння публіки і переозначила дуже тонкі та часто хибно зрозумілі відмінності між добровільною та примусовою участю.
 
Звичайно ж заклик до корисності не позбавлений проблематичності – оскільки складається враження, що він співзвучний з соціально-демократичною інструменталізацією мистецтва як соціальної роботи і стратегії умиротворення. Але це побоювання недооцінює мистецькі якості спротиву. Найбільш вражаючі приклади соціально заангажованого мистецтва сильно віддалені від того, щоб задовольнятися символічними жестами. Так Immigrant Movement International Тані Бруґуери розвинувся в політичну партію та своєрідну профспілку для нелегальних мігрантів у нью-йоркському Квінс. Мистецько-політична організація Йонаса Стаала (Jonas Staal) New World Summit відкриває альтернативні політичні простори для організацій, що виключені з демократичного дискурсу та правової держави. Берлінський центр політичної краси, що черпає натхнення у нью-йоркських активістів Yes Men, робить цільові медійні кампанії, що гарантують титульні газетні шпальти темам, залишеним поза увагою, і збурюють політиків. Віденська мистецька група WochenKlausur завжди знаходить нові шляхи для спрямування грошей і уваги мистецького ринку на соціальні проекти. Сантьяґо Сіерра (Santiago Sierra) та Артур Жмієвскі (Artur Żmijewski) постійно бентежать, роз’ятрюючи рани, які б ми воліли забути, тоді як Павел Альтгамер (Paweł Althamer) або померлий Крістоф Шлінґензіф (Christoph Schlingensief) пробували і продовжують намагатися бути частиною комплексного процесу зцілення.
 
Такі роботи не пропонують простих відповідей, вони не приносять простого полегшення. Вони корисні не лише через свою пряму заангажованість, а ще й через субтильну та полемічну критику капіталістичного статусу кво. Їхня практика одночасно символічна і конкретна. Вони переносять вагу багатозначності твору на багатозначність нашого власного життя. Дуже різними способами вони підкріплюють заклик Тані Бруґуери: нам потрібно повернути пісуар Дюшана назад у туалет – де він знову зможе приносити користь.