Німецький повоєнний модерн
Архітектурний спадок 1960-х років

Зносити, перебудовувати чи все ж таки ремонтувати як будівельну пам’ятку? Про складність рішень щодо спадку будівельної культури 1960-х років.

Німецький повоєнний модерн, що донедавна був скоріше захопленням окремих ентузіастів від архітектури, зараз перебуває у фокусі уваги громадськості. Гарячі дискусії точаться перш за все довкола того, що робити з колосальними житловими масивами, бетонними культурними спорудами та забудовою 1960-х років, що зробила автомобіль головним у центрах міст. Це обговорюють не тільки захисники пам’яток і містопланувальники, але й місцева преса та громадські осередки: радикальні форми, прагнення до ущільнення забудови в центрі, застосування сталі, скла і бетону – чи в цьому є якась візія, відображення часової зверненості у майбутнє, що неодмінно треба зберегти? Чи можна або ж потрібно безжально перебудовувати, а то і зносити ті споруди, які в німецькій суспільній думці вважають «ворожими до людей» через їхні розміри та лінійні монотонні фасади, зробити їх меншими та відповідно привітнішими для людей?

Вільні простори, багато місця

Германн Гензельманн, Будинок вчителя | Photo: Gisela Dutschmann, 1965, © Berlinische Galerie Після Другої світової війни в Німеччині було багато вільних площ, що дозволяли масштабну перебудову міст. При цьому в центр будівничої політики ставилось ущільнення центральної частини міст. До того ж під час економічного підйому, починаючи з кінця 1950-х років, на Заході почали зводити великі офісні центри та нові університетські комплекси. Наприклад архітектор Гельмут Гентріх став автором Будинку трьох шибок в Дюссельдорфі (1960) та Рурського університету в Бохумі (1964-1974). На той час у Берліні вже з’явились Академія мистецтв Вернера Дюттманна (Werner Düttmann) (1958-60) та Німецька опера Фрітца Борнеманна (Fritz Bornemann) (1961).

Еґон Айєрманн, Нова церква пам'яті кайзера Вільгельма | Photo: Otto Barutta, 1963, © Berlinische Galerie До того ж нова західнонімецька столиця Бонн потребувала різні урядові споруди, такі як канцлерське бунґало, автор Сеп Руф (Sep Ruf) (1966). У розділеному Берліні оформились нові центри, один з яких був соціалістичним, а другий – капіталістичним. В усій Німеччині будувалось так багато, як ніколи раніше, тут експериментували з бетонними фасадами, склом як будівельним матеріалом, виготовленими заздалегідь елементами та решітчастою архітектурою.

У ці часи візіонерсько-радикальних проектів на Сході та на Заході з’явились споруди, що сьогодні вважаються іконами модерної будівельної культури, у Східному Берліні це зокрема Будинок вчителя (1964), автор Германн Гензельманн (Hermann Henselmann), або Kino International (1963), автор Йозеф Кайзер (Josef Kaiser). У Західному Берліні виділяються Нова церква пам’яті Neue Gedächniskirche (1961), архітектор Еґон Айєрманн (Egon Eiermann), Філармонія (1963), автор Ганс Шароун (Hans Scharoun), та Нова національна галерея (1968), автор Міс ван дер Рое (Mies van der Rohe).

Нависла загроза знесення

Перебудова телевежі з видом на Церкву Марії | Photo: unknown author, about 1970, © Berlinische Galerie Серед менш відомих будівель багато піддаються сьогодні оцінці або ж уже знесені. Причина тут не лише у розмірах, формі чи «неекономічності», але й часто в поганій якості будівництва. Навіть ті спеціалісти, які виступають за збереження цих споруд як культурного надбання, відзначають різні проблеми, зокрема Вольфґанґ Пент говорить про «брак у матеріально-технічному плані», а Адріан фон Буттлар називає «великі ремонтні витрати внаслідок часто незадовільного утримання будинку  упродовж десятиліть».

Людвіґ Лео, Хрістіан Боез, Станція перекачки 2 випробувальної установи водного будівництва та кораблебудування | Photo: Thomas Bruns, 2011, Staatliche Museen zu Berlin, Nationalgalerie
Разом з тим рішення про знесення приймається не тільки стосовно великих забудов з незадовільною якістю будівництва. У Берліні наприклад у 2000 році попри захист пам’яток архітектури знесли великий ресторан Ahornblatt з легендарною шкарлуповою конструкцією Ульриха Мютера (1971-73). Подібна доля спіткала будинок Шіммельпфенґ, зведений Соботкою та Мюллером біля Зоопарку (1960). Обидва пали жертвами проектів новобудов. Інші споруди тих часів зазнали більш або менш вдалої перебудови. Приклад – редизайн фасаду універмагу Кауфгоф на площі Александерплатц у Берліні Яном Кляйгусом (Jan Kleihues), який у 2006 році замінив характерний для 1967 року стільниковий алюмінієвий фасад на природній камінь, отримавши за це як хвалу, так і докори.

Приклади санації та редизайну

Натомість до вдалих прикладів належить санація будинку Державної ради НДР (1962-64) з врахуванням його статусу пам’ятки, проведена HG Merz у 2003-2005 роках, а також санація Німецької опери в Берліні в 2011-2014 роках. Такий масштабний ремонт за найновішими енергетичними стандартами міг би зруйнувати цю складну споруду. Але витрати були настільки великими, що не всі споруди можна таким чином ремонтувати із врахуванням того, що це пам’ятки архітектури.

Ральф Шюлер, Урсуліна Шюлер-Вітте, ресторан у вежі Штіґліц, 1972 | Photo: Ursulina Schüler-Witte, © Berlinische Galerie На цей момент рішення своєї долі чекають дві інші знамениті берлінські споруди ранніх 1970-х років: футуристичний конгрес-центр ICC та поп-артовий «Пивний помазок» в Штеґліці, обидва спроектовані Ральфом Шюлером та Урсуліною Шюлер-Вітте (Ralf Schüler/Ursulina Schüler-Witte). В цих будівлях помітно, що їхньою вибагливою архітектурою упродовж років просто нехтували. Хоча політики висловлюють бажання їх зберегти, але не пропонують жодних ґрунтовних концепцій. Спілка німецьких архітекторів вбачає саме у ІСС важливе свідчення свого часу та хоче неодмінно запобігти його знесенню, як це трапилось з рестораном Ahornblatt. Але не завжди концепція санації може порятувати пам’ятки архітектури, як це показують висотні будинки гамбурського сіті (1956-58). Підряд на цей ансамбль був відданий інвесторові, який займається знесенням. Відтак відомий німецький архітектор Вольквін Марґ, який зі свого боку також раніше подавав проект санації, назвав це «скандалом». Схоже, що дискусії довкола збереження повоєнного модерну в Німеччині тільки починаються.