Український театр Розділені скляною стіною

"Protection" Ані Гіллінґ в Новому драматичному театрі на Печерську, Київ
"Protection" Ані Гіллінґ в Новому драматичному театрі на Печерську, Київ | фото: Goethe-Institut Ukraine

Чи здатен український театр інтегруватися в Європу?

Жолдак як безпрецедентний випадок 

В минулому, 2014-му, році український режисер Андрій Жолдак здійснив у Німеччині дві постановки — оперу «Мирандолина» Богуслава Мартину в Stadttheatre Гісена та драматичну виставу «Перетворення» за новелою Франца Кафки у Schauspielhaus theatre в Оберхаузені. На останній з названих сцен це була вже третя його робота — 2009-го Жолдак втілив тут «Сексус» за романом Генрі Міллера, а два роки потому інсценізував «Ідіота» Федора Достоєвського.

Німеччина, де українець співробітничав також з берлінським театром «Фольксбюне» (Volksbühne), не єдина європейська країна, в якій добре знають творчість режисера. Він працює в Швеції, Швейцарії, Македонії, а в Румунії та Фінляндії в різні роки його вистави визнавалися кращими постановками театрального сезону.

Власне, саме Андрій Жолдак може слугувати за приклад реальної інтеграції українського театру в Європу. Шкода лише, що випадок цей безпрецедентний. Та варто зауважити, що пояснюються цей успіх не лише грандіозним індивідуальним талантом, непересічними менеджерськими здібностями та колосальною енергією митця, але й тим, що із західною публікою він розмовляє хоч і гранично оригінальною, але зрозумілою для неї сучасною художньою мовою.

На батьківщині, де Жолдак, до речі, останній раз випускав прем’єру аж у 2008 році (символічно, що цю постановку «Войцека» Георга Бюхнера в Черкаському театрі ім. Тараса Шевченка фінансувало Міністерство закордонних справ Німеччини), його творчість сприймається далеко не однозначно, і навіть називаючи його enfant terrible української сцени, журналісти ще більше підкреслюють екзотичність цього митця в загальній театральній ситуації. До речі, показово, що той самий «Войцек» регулярно показують на фестивалях по всьому світові — від Бразилії до Японії, але практично не грають у самих Черкасах. Радше за все, через невисоку цікавість до вистави місцевої публіки.

Театр формує смак

Є відомий вислів поета Олександра Пушкіна про те, що саме публіка створює драматичні таланти. Думка слушна, але так само вірне й твердження, що смак глядачів, зрештою, формує сам театр.

Призвичаївшись до посередніх видовищ, глядач, зрештою, виявляється нечутливим і навіть ворожим до серйозних та розумних творів. Власне, саме таке становище й склалося зараз в українському театрі. Дбаючи останні десятиліття лише про те, аби розважити глядача, він фактично закував себе в ланцюги примітивних форм, фактично відмовився від експерименту. Парадокс сучасної української ситуації, проте, полягає в тому, що жодного дискомфорту через свою вторинність та відсталість митці здебільшого не відчувають. Йдеться, звісно, про загальну тенденцію, а не, на жаль, дуже невелику групу режисерів, акторів і сценографів, що хоч якось прагнуть синхронізувати свої пошуки з розвитком актуальної світової сцени.

Втім, про те, що відбувається у світі, більшість українських діячів театру має дуже поверхове уявлення. Про публіку ж годі й говорити. Досить сказати, що вона ніколи на власні очі не бачила і навряд чи в осяжному майбутньому отримає шанс побачити спектаклі Робера Лепажа і Боба Уїлсона, Люка Персеваля і Кшиштофа Варліковського, Кеті Мітчелл і Хайнера Геббельса, Кристофа Марталера і Іво ван Хове, Алвіса Херманіса і Саші Вальць, як і інших майстрів, що визначають обличчя сучасного європейського театру.

Чи треба казати, що глядач, не знайомий з різноманітністю сценічних діалектів, в кращому разі з недовірою, якщо не з агресією сприймає спроби режисерів експериментувати з формою і пропозиції почути нових героїв. Дехто вважає, що відставання українського театру від європейського спричинене лише відсутністю сучасних сценічних технологій. Та очевидно, що розрив цей глибше і принциповіше. Тепер навіть у виставах периферійних українських театрів можна милуватися відеопроекціями і комп'ютерними ефектами, але відчуття резервації, фатальної відірваності від цивілізованого світу при цьому не зникає. За рідкісним винятком, режисерів не цікавлять нові творчі методології і — що прикріше — не хвилюють великі теми.

Тримання за звичне

Демонструючи мізерність ідей і атрофію громадянського сумління, український театр безтурботно замкнувся на своєму хуторі, задовольнившись хай жалюгідною, але стабільністю. Тримання за звичне позначається навіть на репертуарі театрів, де досі переважають як не класичні твори, так бульварні західні шлягери 60-х — 70-х років, а нова європейська драматургія залишається майже невідомою.

До цього треба додати й проблеми театральної школи — інертної, негнучкої, орієнтованої на консервування традицій, а не на знайомство та освоєння молоддю спектра різних художніх систем.

Чи треба дивуватися, що, зрештою, сама ідея інтеграції такого самодостатньо нарцисичного, байдужого до всього нового театру в Європу, з її строкатістю художніх напрямків, стилів та методологій, викликає нервовий сміх.

Проти консервативного status quo - нове мистецьке покоління

А втім, ситуація, хоч як дивно, не здається катастрофічною. І шляхи такої інтеграції вбачаються нині цілком реальними. Адже в Україні в останні три-чотири роки почало формуватися нове мистецьке покоління, яке, здається, не збирається миритися із існуючим консервативним status quo. Ці молоді люди — режисери, драматурги, актори, художники, критики — прагнуть творчо реалізуватися. І, що важливо, мають для цього ресурси. Йдеться, зокрема, й про обізнаність із тенденціями світового театрального процесу.

Цікаво, що сам факт появи такої генерації майже ідентично нагадує події в українському театрі 25-річної давнини, коли так само гучно, бунтарські заявляло про себе покоління, до якого належить і вже згадуваний Андрій Жолдак. Воно принесло в тодішній, так само, як і нині, закостенілий в ідеологічних та художніх штампах театр свіжі інтонації, нові тексти і манеру гри, суголосні з рухом європейської сцени погляди та інтенції. І, зрештою, треба визнати: краще, що відбувалося в українському театрі в подальші роки, було пов”язане саме з їхніми іменами. Сьогодні світ набагато відкритіший та доброзичливіший до України, ніж чверть століття тому. Й можливості отримання інформації, конкретних контактів та передання досвіду, інвазії ідей незмірно вищі, ніж раніше.

Та й жага жити за цивілізованими правилами значно сильніше, ніж в радянську епоху, надихає молодь. Отже, є надія, що мур, що розділяє Україну із Європою, врешті-решт, завалиться. Або, точніше, розлетиться на друзки. Адже мур цей, сьогодні, насправді, скляний.