Біженці в Україні
"Прийде час їхати додому"

Життя сотень тисяч людей в Україні минулого року розділилося на «до» та «після». Вимушені покинути свої домівки, близьких та друзів, безліч жителів Півдня та Сходу переїхали до інших областей заради нового життя.

Ми поговорили з переселенцями із Криму та Донбасу про те, як вони сприймали переїзд, які відкриття зробили на новому місці та яким тепер бачать своє майбутнє.

Ернест Абкєлямов з Сімферополя, очільник Земляцтва кримських татар у Львові

Я народився в Узбекистані. На той момент кримських татар на півострові ще не було. До Криму переїхав у 89-му році, почав здобувати освіту. Я ніколи не замислювався про переїзд, не думав так радикально змінювати життя.

Мій народ завжди був вигнанцем. Навіть у пострадянській системі люди продовжували ставитися до кримських татар як і раніше, тому було дуже важко організувати для себе життєво важливі умови. Ми намагалися побудувати спільноту, де могли би жити люди усіх національностей, з повагою до віри та релігії один одного, знаючи свій історичний досвід. Ми дуже важко йшли до цього.

Коли у Криму з’явилися перші жертви, я зрозумів, що маю виїхати на якийсь час, доки в Криму знов не настане більш сприятлива ситуація. Я не хотів робити те, що мені нав’язують, думати так, як мені говорять. Не хотів, щоб так робили і мої діти. Коли ти вільній у своєму виборі, ти можеш зробити більше, ніж коли тебе обмежують.

До Львова я вже їхав, коли тут були мої знайомі. Вони розповідали про те, як тут приймають переселенців. Я зателефонував на «гарячу лінію», познайомився з людьми, які допомогли знайти житло на перший час.

За півтора роки у Львові я побачив, що людей цікавить їх історія, їх культура, традиції. Не всіх, але тим не менш. Мене здивувало, що їм не треба пояснювати контекст, а можна просто починати розмову, переходити одразу до суті.Якщо ми хочемо жити в одному суспільстві, ми повинні знати один одного – зі Сходу на Захід, із Заходу на Схід. Багато людей нічого не знають про кримських татар, плутаючи їх, наприклад, із казанськими татарами. Це неправильно. Треба працювати з людьми, працювати заради майбутнього, щоб потім жити в нормальних умовах.

Діти кажуть мені «час додому». Вони втомилися переїжджати з однієї квартири на іншу. Для них це психологічна травма. Більшість кримських татар знає, що повернеться до Криму. Люди розуміють, що там на півострові залишилися наші мечеті, наші домівки.

Володимир Хлепитько з Донецька, засновник клубу шахів «Wisdom Chess» у Києві:

В мене ніколи не було ідеї переїхати. Я працював в місцевій гімназії, навчав дітей грати в шахи. Однак трагедія під Волновахою все розділила – після цього вибору для мене не лишилось. 

Тоді ми їхали з друзями з Києва – відпочивали там на Різдво. Коли поверталися, кордони ще не було закрито. Саме тоді ми й потрапили в історію, яка все змінила: мене було поранено в руку і в голову. Друзі, дякувати Богу, не постраждали. Тоді стало зрозуміло, що треба їхати до столиці, щоб хоча б якось лікуватись, навчатись і дали продовжувати жити.

Спочатку було важко знайти лікарню, виникли труднощі у пошуку житла. Лише за вісім місяців ми з дівчиною знайшли квартиру, а весь попередній час жили де тільки можна було – у друзів та знайомих, у хостелах, якихось церквах.

Вийшовши з лікарні, я не міг піти на роботу, пов’язану, наприклад, з будівництвом, куди переважно йдуть переселенці. Мене підлікували, але процес одужання потребував ще деякого часу. Навіть зараз, коли пройшло вісім місяців, моя контузія нікуди не поділась, в вухах досі пищить.

У Донецьку шахи для мене були більше ніж хобі. У Києві ж я вирішив підійти з іншого боку і заснував клуб для дорослих Wisdom Chess. Все якось закрутилося і за вісім місяців ця справа навіть почала приносити дохід. Ілюзії щодо грошей в мене не було – монетизувати клуб шахів дуже нелегко.

На початку людей було дуже мало. Іноді траплялось так, що я міг місяць сидіти – і ніхто не приходив. Сьогодні у клубі близько 20 людей, які приходять час від часу. Крім того, я проводжу приватні заняття з дорослими та дітьми. Буквально цього тижня отримав роботу в приватній школі, де теж буду навчати дітей грі в шахи.

Ось це, як на мене, один з найважчих моментів у новому місті – перейти від стану, коли в тебе зовсім немає знайомих, до того, коли в тебе починають з’являтися зв’язки, друзі, однодумці.

Наразі клуб існує в кафе, яке не належить мені, та я, звісно, мрію про власне приміщення. Але до тебе ніколи ніхто не прийде і не скаже: «От тобі гроші, роби що завгодно». В майбутньому буду дивитись, як розвиватиметься справа. Не виключено, що клуб так і буде існувати тільки в кафе, але й це непогано. В таких закладах структура вже відбудована.

Для мене Київ -це місто можливостей, які треба використовувати - працювати, навчатися. А потім втілювати отриманий досвід вдома.

Як тільки Донецьк повернеться під контроль України, я одразу повернуся. Там мої родичі та друзі. Мені подобається Київ, але прийде час і треба буде їхати додому.

Анастасія Магазова з Сімферополя, журналістка

В Таврійському національному університеті ім. Вернадського я отримала диплом магістра з української філології, але потім мені запропонували роботу на факультеті журналістики, де у той же час відкрився напрямок післядипломної освіти. 

Я проходила стажування в німецькій газеті, після чого мене зацікавили ті стандарти, які використовуються в тамтешніх ЗМІ. Я дописувала у німецькі газети ще тоді, коли майже ніхто не знав, де знаходиться Крим. Редакцію тоді цікавила культура півострова. Потім, коли Україна взяла курс на євроінтеграцію, редакторів зацікавило ставлення кримчан до цього процесу.

Знаходячись у Криму, я багато їздила: як по роботі, так і просто подорожувала. Тоді я зовсім не думала про переїзд. В півострові я вбачала перспективу, тому що мала досвід та знання, які могли би, як мені здавалось, бути корисними для Криму.

Але потім з’явилися «зелені чоловічки», і все трапилося дуже швидко. Ще до референдуму було зрозуміло, чим це все закінчиться. Мене у той час як журналіста не переслідували, але колеги та знайомі потрапляли в дуже неприємні ситуації. Це були й арешти, й захоплення офісів, полон… Для мене тоді вже було ясно, що переїзд – це питання часу.

Львів подобався мені завжди. Після стресу від ситуації в моєму рідному місті дуже хотілося потрапити в таку комфортну європейську атмосферу. Тому я навіть не вагалася, куди поїхати. Вже першого квітня я сиділа у поїзді з невеличкою валізою. Мені дуже пощастило, що у Львові жила моя подруга.

Спочатку я жила у хостелі, а потім через неї познайомилася з жінкою, яка дуже хотіла допомогти комусь із Криму. Вона запропонувала мені умови, про які я могла тільки мріяти – велика австрійська будівля з дерев’яними сходами, високими стелями та паркетом. Звісно, я відповіла згодою і того ж дня переїхала до неї. З того моменту ми стали дуже близькими людьми, я можу порівняти її зі своєю матір’ю, та я теж стала для неї наче дитина.

Найбільшим відкриттям для мене тоді виявився той факт, що ми зовсім не знаємо один одного. Не дивлячись на те, що я закінчила факультет української філології, виявилося, що я й гадки не маю, хто такі галичани, з якими традиціями вони живуть. Мені було дуже легко прийняти їх спосіб життя і навіть змінити щось у своєму.

Дуже прикро, що ми почали пізнавати один одного після таких сумних подій. Я продовжую приїжджати до Криму, але відчуваю себе там туристом, небажаним гостем. Більше трьох днів там я не витримую. На півострові не залишилося майже нічого, що могло б мене тримати. Вже навіть немає факультету, де я навчалася.

В мене не один раз була можливість переїхати до Німеччини, але я кожен раз повертаюся, бо відчуваю, що моє місце зараз тут, в Україні. Так, може колись я поїду куди-небудь задля роботи чи освіти, але потім все одно повернусь, бо для мене це важливо.