Європейська культурна політика
“Шукати справжнє порозуміння”

Європа стоїть перед багатьма викликами, разом з тим в деяких країнах здобувають прихильність національно-державні перспективи. Чи розвалиться європейська ідея – і як культура може цьому протидіяти? Інтерв’ю з Ендрю Мюреєм (Andrew Murray), директором EUNIC, мережі національних культурних інститутів Європейського Союзу.

Пане Мюрей, Ви директор інституції, яка прагне сприяти культурній співпраці та обміну – це масштабне завдання.

Дійсно, це те, чого ми хочемо досягнути в  EUNIC: співпраця і обмін між народами Європейського Союзу та рештою світу. При цьому ми співпрацюємо з культурними інституціями ЄС та національними інститутами, яка відають культурними відносинами та культурною дипломатією, так званою cultural dipomacy  - серед них наприклад МЗС та Мінкультури країн. Це завдання непросте, домінуючою силою в світі все ще залишається національне мислення. В стосунку до теми cultural diplomacy до недавнього часу йшлося передусім про національну культуру та національну марку. Цей хід думок інституції ЄС починають ставити під питання лише сьогодні. Так Федеріка Могеріні, верховна представниця Європейського союзу з питань закордонних справ, веде мову про те, що могла б бути краща форма cultural diplomacy.

Що саме вона має на увазі?

Британець Ендрю Мюрей керує офісом EUNIC у Брюсселі; | © EUNIC Замість того, щоб нести культури Європи у решту світу та агітувати за них, нам варто розбудовувати довіру та шукати справжнього порозуміння з країнами за межами Європи. При цьому в центрі мають бути обопільність та обмін. Могеріні дійсно поставила культуру в центр нової зовнішньої політики ЄС. Не думаю, що національні держави до цього часу по-справжньому зрозуміли, наскільки радикальним може бути цей новий підхід. І тут є ще інший важливий компонент: глибше і ширше розуміння культури, що охоплює не лише різновиди мистецтва, але й розуміння політики, правочин, спорт та освіту. Тому ЄС також вже говорить про international cultural relations, міжнародні культурні відносини, а не про cultural diplomacy. Тут ініціатива йде не від країн-членів, а від інституцій ЄС: з Європейського парламенту, Європейської служби зовнішніх справ та Європейської комісії.

Поряд з такою міжнародною стратегією нам потрібна стратегія, щоб оживити європейський дух? Замість того, щоб триматися разом, ми неодноразово спостерігаємо у Європейському союзі відкочування на національно-державні позиції. Вибори приносять успіх правим популістам. Як нам популяризувати Європу в світі, якщо у нас немає єдності?

Не думаю, що є щось подібне до європейського духу – в усякому разі поки що. Якщо спробувати завести мову про європейську культуру в Нью-Делі, Пекіні чи Ріо, розмова відразу зайде про італійську моду, французьку кухню або німецьку літературу. Де б не шукати, хоч і знайдеш культури Європи, але не європейську культуру. Такого ще немає. Колишній президент Європейської комісії Хосе Мануель Баррозо уявляв, що європейський наратив могли б знайти двійко інтелектуалів, якщо дати їм для цього час і простір. Але так просто це не працює. Культура йде знизу, не згори. Сьогодні тими речами, які тримають Європу докупи, є радже Easyjet чи Ryanair, а не наративи інтелектуалів. Молодь подорожує, пізнаючи Європу завдяки дешевим рейсам цих авіакомпаній – чи через освітню програму Erasmus plus. Це ті інструменти, які надають відчуття Європи.

Яку роль в ці часи відводять культурі з огляду на націоналізм та антиєвропейський популізм?

Культура важлива, тому що ці популістичні рухи зливають воєдино культуру з політикою. Вони кажуть: «Моя нація, мій народ, моя мова, моя культура кращі за твою культуру». Політики все більше переконуються, що ця риторика приносить успіх в день виборів. Політична верхівка обидвох народних партій в Австрії пізнала це у 2016 році під час виборів Федерального президента. Вони програли, а зелені та праві поліпшили свій результат. Тому що вони пропонують бачення майбутнього, засновані на культурних ідеях. Одні міцно тримаються за австрійську ідентичність, у інших ширше, радше ідеалістичне бачення. Отже, культуру не можна ігнорувати. Особливо, коли розуміти під культурою те, що виходить за межі мистецтва, охоплюючи історію, мову та власне суспільне саморозуміння.

Яку роль національні культурні інститути можуть відіграти у подоланні такого мислення, що одна культура краща за іншу?

Німеччина показала, як це робиться, наново винайшовши свою «марку» після 1945 року. люди постійно запитують: «Як ви це зробили? Люди більше не вважають, що ви найгірша нація світу, а найкраща?» Думаю, що це вдалося досягти завдяки – принаймні частково – тому, що Німеччини підтримувала культурні відносини, жила ними, а не просто здійснювала cultural diplomacy. Goethe-Institut вже з 1950-х років поширює такі цінності як обопільність та обмін. Саме Goethe-Institut та подібні установи з інших країн, як наприклад British Council, стали тими, хто показав, що найкраще розбудовувати довіру, якщо підтримувати зв’язки людей між собою, а не просто ставити на традиційну cultural чи public diplomacy.