Німецька лірика
“Одне з чудес письма - подорожувати, не виходячи з дому” - розмова з Яном Вагнером
Німецький поет Ян Вагнер розповідає в інтерв’ю дляLitakcent, що для поета необов’язково кудись їхати, можна подорожувати у своєму кріслі і отримувати запрошення до далеких країн, необачно перед тим назвавши свою книгу.
Пане Яне, якби знайомилися з українською аудиторією, що би Ви передусім про себе розповіли?
Мабуть, я зазначив би, що я з Берліна (хоча народився у Гамбурзі), пишу поезію та перекладаю англомовних поетів; також що до цього часу опублікував шість поетичних збірок, які досить укорінені в німецьку традицію, але також зазнали потужного впливу сучасної американської та британської поезії.
На Вашу думку, чи поезію взагалі за її призначенням потрібно презентувати публіці? Чи є серед Вашої творчості розділ на поезію, яку Ви звичайно читаєте вголос і ту, що створена лише для читання мовчки, тобто до чого більше надається Ваша поезія: до візуального чи сприйняття на слух? Як вона взаємодіє з читачем/слухачем?
Мелодичність мови, поетична композиція такі засадничі для витворення її загального ефекту, що дечого, певного смислового шару, і звісно, великою мірою задоволення від неї бракуватиме, якщо вірші не читати вголос. Читання про себе однак приносить не менше задоволення, тож обидві версії - друкована і декламована, презентована ясно і чітко - принаймні для мене, мають однакове значення. Деякі речі, гру з формою, наприклад, можна зауважити лише на папері, але мандри певного голосного рядками тексту, з іншого боку, найпомітніші на слух.
Щодо власне моїх віршів, я не маю такого, який ще не був прочитаний вголос, хоча, звичайно, певним із них я надавав перевагу, цитуючи публіці свого часу; мій вибір постійно змінюється і насправді залежить від того, що було написане чи друкувалося останнім часом. Загалом, думаю, що так, читач грає визначальну роль у тому, щоб надати поезії живого звучання, що його чи її спосіб читання і зіставляння з його чи її власним життєвим та літературним досвідом - невід’ємна частина усього процесу.
Як часто подорожування відгукується у Вашому письмі? Чи можна назвати деякі поезії “травелогами” або певною мірою “внутрішньою документаристикою”? Про що книжка “Австралія”?
Одне з чудес письма у тому, що можна подорожувати, не виходячи з дому. Я полюбляю писати у своєму кріслі, яке важче за невеликий Фіат, але сидячи в якому я можу подорожувати на довші відстані за коротший час. Я справді пишу про місця, в яких побував - але однакова кількість моїх віршів, мабуть, описує або згадує місця, у яких я ніколи не був (і не хотів би там бути).
Книжка “Австралія” якраз про це. Зацитую Альваро де Кампос (що був одною з масок великого португальського поета Фернанду Пессоа), у якого на самому початку книги два рядки: “ти щасливий в Австралії доти, доки туди не поїдеш”. Отож у збірці до Австралії так і не дійшло, навіть у назві жодної з поезій.
Водночас цікаво, що минуло лише кілька днів після того, як книжка була опублікована, коли я отримав запрошення поїхати до Австралії від людей, які не знали і не могли знати про вихід цієї книги - такий маленький магічний випадок, що може перерости у пристрасть вибирати назву для майбутньої книжки на честь зовсім іншої країни.
Пане Яне, Вас зараховують до так званого “молодого покоління” німецьких поетів, більше того, Ви були співавтором антології німецької поезії “Lyrik von Jetzt” – як би Ви описали це покоління та сучасну німецьку поезію? Хто увійшов до антології?
Разом з Бйорном Куліком (Björn Kuhligk) у 2003 ми вирішили надрукувати вищезгадану антологію, тому що як учасники поетичної сцени Німеччини ми добре усвідомлювали, як багато цікавих молодих поетів для неї ще не відкрито - і який малий відсоток читає всі ці журнали, у яких молоді поети друкуються, і тому не може собі уявити, наскільки живою є ця сцена, що вона постійно розвивається.
Тож ідея полягала у тому, щоб зібрати усіх цих поетів в одну книжку, забезпечити кожному місце для чотирьох його поезій і представити всіх і кожного короткою біографічною заміткою, а за наявності, й кількома назвами їхніх збірок. З того часу ще більше молодих поетів з’явилося, так що навіть сьогодні можна сказати, що німецька поезія ще ніколи за останні десятиліття не була така розмаїта, як тепер.
Чому так сталося? Одна з причин може полягати у тому, що прірва між так званою експериментальною поезією та поезією, зосередженою довкола своєї структури - мови, традиційної чи епічної поетики (усі ці терміни є дещо безпорадні й можуть бути замінені іншими термінами, що однаково фруструють) - вже не така велика, як раніше; тому більшість поетів, яких я знаю, спокійно відходять від будь-яких традицій і вчаться на цьому досвіді, беруть усе найкраще від нього, використовують це у своїх поезіях без вказівки на певну школу чи догму. Ця свобода, на мою думку, призвела до великого різноманіття стилів та поетичних жанрів - це і складає загальну потужність сучасної поетичної сцени в Німеччині.
Якби Вас попросили назвати вірш-автопортрет, який би обрали? Як багато особистого у Вашій поезії? Чому “Selbstportrat mit Bienenschwarm”?
Згаданий вірш, “автопортрет з бджолиним роєм”, це певною мірою автопортрет, хтось так може сказати, хоча, звісно, оповідач прихований за його комахами, як він зазначає “тільки те, що зщезає, набуває чіткого образу”. І справді, автор поезії з його особистими потребами та переживаннями, зовсім неважливий для її розуміння.
Оповідач у поезії, “Я” у ній, для мене це роль, яку треба зіграти, це не зовсім сутність, яка піддається чіткому визначенню, але набір дуже цікавих масок, які можна змінювати відповідно до використання у певних поетичних зразках. Однак, цілком можливо, що одягаючи маску, можна ще більше проявити себе, аніж без неї. І це звичайно, правда, що власні досвіди, відчуття та думки - це сировина для кожної поезії, яка у свою чергу зовсім не потребує автентифікації.