Вища освіта в Україні
"Знання – це те, що здобувається"

Dozent und Studenten | Foto: Getty Images/Manchan
Foto: Getty Images/Manchan

Розмова з філософом і доцентом Києво-Могилянської академії Тарасом Лютим про вищу освіту в Україні.

Диплом про вищу освіту як капітал


В Україні існує своєрідний феномен, коли більшість українців мають диплом про вищу освіту. В той самий час в розвинених країнах вищу освіту здобувають лише 50% населення. З чим це пов’язано? Чому українці переконані, що, без диплому їм не вдасться нічого досягнути?
 
Я думаю, передусім це пов’язано з загальним економічним станом країни. Чому у нас майже перестали існувати професійні технічні училища? Тому що їх випускники, ідучи на роботу, стикаються з тим, що ця робота низько оплачувана.

Натомість вища освіта забезпечує певний високий соціальний рівень – із дипломом ти зможеш знайти хорошу роботу, гідну зарплату, комфортні умови. Кожен хоче бути менеджером і не хоче належати до робітничого класу. Кожен хоче отримати диплом, тому що в будь-якому суспільстві диплом – це символічний капітал, який допоможе тобі, якщо ти не маєш капіталу економічного.
 

Професія і покликання


Ще одна проблема, з якою має справу вища освіта полягає в тому, що дуже часто випускники не обирають самостійно спеціальність і, як результат, відсоток людей, що після навчання працюють за фахом, дуже низький. Чому це так?
 
На жаль, дуже часто батьки обирають, ким буде їхня дитина. Лише подивіться, останнє десятиліття в нашій вищій школі страшенна навала студентів на спеціальності «економіка» та «право» – все це результат стереотипів батьків, які вважають, що, якщо матимеш такий диплом, зможеш «вишкрябатись» зі злиденного стану суспільства, який супроводжує нас після розвалу Радянського Союзу.

Розкажу про свій досвід. Свою першу вищу освіту я отримував в Київському політехнічному інституті. Це був не мій вибір, а вибір моїх батьків. Мій батько – інженер за фахом, тому мене спершу віддали до математичної школи, а політех став цілком логічним продовженням сімейної традиції. Та я завжди виявляв більше схильність до гуманітарних наук. Тому на четвертому курсі я почав паралельно вчитись і в Києво-Могилянській Академії на гуманітарному факультеті. Врешті-решт я прийшов до того, до чого мав схильність.

Недарма в німецькій мові слово «beruf» означає і покликання і професію водночас. Макс Вебер казав, про політику чи науку як внутрішній поклик, Сковорода писав про сродну працю. В цьому і є сенс нашого вибору. Тому завжди потрібно рахуватись не лише із думкою батьків, але і з самим собою.
 

Знання не купується


Ви вже встигли побувати в ролі студента, а тепер можете подивитись на вищу школу з позиції викладача. Які проблеми в навчальному процесі у вузах ви бачите?
 
Що зачіпає мене особисто – те, що студент ставиться до викладача як до обслуговуючого персоналу. Коли ми приходимо до податкової або ЖЕКу і вимагаємо надати нам послугу – це нормально, адже вони утримуються за наш рахунок.

Але університет це трохи інше об’єднання – це інституція, в існуванні якої зацікавлені всі сторони навчального процесу. Зараз університет намагаються представити у вигляді великого ринку, де ми маємо продавати різні освітні технології. Але я думаю, університет лишається університетом допоки в ньому існує обопільна зацікавленість всіх учасників цього процесу.

Студенти не мають отримувати знання так, ніби купують продукти в магазині. Знання – не такого роду продукт, воно вимагає особистого зацікавлення та зусиль. Як би банально це не звучало, знання – це не те, що отримується, це те, що здобувається. Знання – це сила, як свого часу казав Френсис Бейкон. Це сила, з якою потрібно вміти працювати та яку потрібно вміти використовувати. Це інструмент, до якого не треба ставитись інструментально, вибачте за тавтологію. Це не молоток, який ми беремо, аби забити цвях.

І тут особлива роль належить гуманітарній освіті. Німці дуже правильно називають сферу природничого знання «naturwissenschaften» (науки про природу), а гуманітарну –  «geisteswissenschaften» (науки про дух). Дух – це та особлива реальність, яку часто зневажають аж до того, що вважають гуманітарні науки простим гобі і дискутують з приводу того, чи потрібно взагалі викладати філософію в університетах.
 
Якщо ми вже заговорили про співвідношення природничих та гуманітарних наук, хочу спитати, як на вашу думку, чому зараз природничі науки розвиваються активніше за гуманітарні?
 
Так сталось, що в радянські часи, коли країна стала на рейки індустріалізації, вона вимагала шалених темпів розвитку і для цього потрібні були відповідні фахівці саме зі сфери природничих наук. Радянський Союз конкурував із західним капіталістичним світом і йому конче треба було продемонструвати першість соціалістичного світу.

Гуманітарна ж сфера стала сферою ідеології. Уявіть собі, якби філософія в ті часи викладалась в вузах з точки зору плюралістичного підходу – дуже скоро від марксистсько-ленінської доктрини не лишилось би і каменя на камені. Саме в часи Радянського Союзу гуманітарні дисципліни почали посідати другорядну роль.

 
Тенденції розвитку та реформи


Якщо поглянути в історію, університети завжди були монополістами освіти, в цьому сенсі вони могли конкурувати хіба що з церквою. Зараз ми бачимо, що виникає все більше неформальних освітніх закладів та ініціатив. Як вважаєте, чи здатна неформальна освіта з часом повністю замінити академічну?
 
Я би не сказав, що провідна роль університету втрачена і що такі неформальні ініціативи здатні витіснити університетську освіту. Скоріше, вони виконують допоміжну роль, хоча й дуже суттєву. Вони дають нам можливість надолужити те, що ми не отримали в університеті. Крім того, вийшовши з університету, ми не перестаємо вчитись – неможливо раз і назавжди накопичити знання, воно потребує постійного поновлення.

Неформальні освітні ініціативи дуже потрібні, і їхній бум в Україні зараз свідчить про те, що у людей раптом з’явився не лише час на себе, а і бажання вчитись та розвиватись. Люди жертвують вільний час та гроші на навчання – це чудово. Українці зрозуміли, що потрібно вкладати ресурси в себе, вони усвідомили потребу систематизувати ті розірвані знання, які у них є, та отримати нові.
 
Після Революції Гідності серед українців присутній стан піднесення – всі ми чекаємо змін та реформ, в тому числі і в освітній сфері. Як думаєте, яким повинен бути наступний логічний етап, щоб досягнення Євромайдану не були даремними?
 
Людина не може перебувати у постійно у революційному стані. Тепер, після всіх цих подій ми повинні робити аналітичну роботу та просто фізично працювати. Наприклад, інститут волонтерства, що виник нещодавно в Україні, закриває ті лакуни, які існували в нашому суспільстві і з якими не могла впоратись держава. В якийсь момент ми побачили, що потрібно докладати власних зусиль, аби зробити країну такою, якою ми її собі уявляємо. На мою думку, саме це і повинно стати нашим головним завданням зараз: аналізувати минуле, вибудовувати стратегію майбутнього та напружено працювати.

В рамках проекту Zeitgeist спільно з журналом "Платформа"
 
Taras Ljutyj | Foto: Taras Lyuty, Суспільне надбання, https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=1077707 Foto: Taras Lyuty, Суспільне надбання, https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=1077707 Тарас Лютий - український філософ, письменник, поет та музикант, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія».