Культурна політика для України "Необхідна частина сталого розвитку"

У спільному проекті Zeitgeist журналів Goethe-Institut в Україні та Platforma ми запитали двох українських інтелектуалів, яка культурна політика потрібна Україні для розвитку суспільства і адекватної відповіді на виклики у світі.
(повні тексти на сайті проекту)

Культурна стратегія від "ідеалістів"

 
Катерина Ботанова / Фото: Дмитро Ларін Фото: Дмитро Ларін Катерина Ботанова - Головна редакторка «УП.Культура», засновниця онлайн-журналу про культуру Korydor, кураторка міжнародного фестивалю Culturescapes та одна з учасниць групи з розробки стратегії «Культура-2025».
«Ідеалісти» – це, певно, ще занадто компліментарне визначення для тих, хто і досі вірить у те, що культура важлива для змін і розвитку, що без належної уваги до культури та освіти років за 10 може й не буде кому втілювати всі прекрасні ліберальні реформи, які під тиском Євросоюзу можливо таки запустить цей (або наступний) парламент, цей (або наступний) Кабінет міністрів. У те, що, з одного боку, культура, як і цінності, за влучним висловом Ярослава Грицака, таки маститься на хліб. А, з другого, що дедалі більше у сучасному світі не розміром цього кусеня хліба, тобто не лише макроекономічними показниками, вимірюється успішність країни, а сталістю розвитку – тобто і можливостями для саморозвитку кожної людини, й індексом щастя, і затишністю міст, в яких хочеться мешкати.

Утім, «ідеалісти» не лише мріють, вони також пропонують стратегію для таких змін. У ній ідеться про п’ять головних цілей, котрі можуть змінити не лише культуру, а й суспільство.
 
Перша – актуалізувати освітній, інноваційний та комунікаційний потенціал культури.

Це означає, що й дітей у школах, і студентів у вишах час навчати не запам’ятовувати гігабайти інформації й вигравати олімпіади ціною здоров’я, а допомагати їм розвиватись як особистостям, нестандартно, творчо і критично мислити, бачити можливості для застосування своїх знань і навичок у дедалі більш швидкому й конкурентному житті. Велику роль у такій освіті відіграють саме гуманітарні дисципліни, а також сама творча освіта та взаємодія з різними живими місцями культури – центрами, театрами, музеями.
 
Це також означає, що інноваційний потенціал культури створює поле для креативної економіки, де змішуються найдивовижніші прояви культури, науки, освіти та бізнесу. Креативна економіка є на сьогодні економічною цариною, що найшвидше розвивається в Європі.
 
Друга – сприяти порозумінню та примиренню в українському суспільстві.

Це має бути серед головних пріоритетів української держави на роки вперед, бо розділення, нерозуміння, недовіра і ворожнеча не лише стримуватимуть розвиток країни, а й становитимуть подальшу загрозу зовнішніх маніпуляцій та потенційних конфліктів.
 
Це означає – у буквальному сенсі використовувати багатий і різноманітний європейський досвід у створенні програм примирення і порозуміння. Тут може бути підтримка, зокрема, фінансова, можливостей для митців подорожувати країною, пов’язуючи її невидимими ниточками спільних досвідів та історій, давніх, нових, щойно створених і ще не розказаних. Це мусить бути увага та підтримка, зокрема, і фінансова, для того, аби культурна мапа міст не зводилась до однієї музичної школи, або одного ансамблю народного танцю. Приміром, через програму Європейські столиці культури чимало європейських міст зробили ставку на розвиток міста саме через культуру. А також, звісно, створення «інфраструктури гостинності», коли творчий потенціал міст, посилений зручністю та людяністю міста, буде і створювати нові робочі місця, і робити місто цікавим для всіх.
 
Третя – інвестувати час, зусилля та підтримку на те, аби всі культурні інституції – від столичного музею чи мистецького центру до районної бібліотеки – захотіли побачити головну мету свого існування не в мінімальних, але сталих зарплатах, не збереженні чогось, що мало хто бачить і ще менше розуміє, і не у кількості відвідувачів і прибутку, а в самих відвідувачах – у кожному з нас. Варто зосередитись на тому, аби кожна культурна інституція була живою, цікавою, потрібною людям для розуміння дивного і непростого світу, в якому вони живуть.
 
Це означає давати свободу тим, хто вже знає, як це робити, і підтримувати й навчати тих, хто ніколи такого не робив. Це і конкурсні призначення директорів і керівників, і свобода у створенні різного культурного продукту (не лише національного і не за вказівкою «згори»).
 
Четверта – зробити ресурси держави – і бюджетні кошти, і можливість ухвалення рішень, і інфраструктуру – доступну не лише для «своїх», підконтрольних бюджетників, а для всіх.
 
Це фактично означає те, що Несторівська група в «Договорі Гідності заради сталого розвитку України» називає принципом відкритого доступу, коли ресурси розподіляються не відповідно до «близькості до владного тіла», а за прозорими і конкурентними принципами. Практично, це означає, що за цікавою виставою чи виставкою, за важливою зустріччю, яка може змінити розуміння життя, не обов’язково їхати до Києва чи, власне, до центру Києва, бо вона зможе відбутись у культурному просторі просто поруч, будь-де в країні.
 
І, нарешті, п’ята – зміна фахової освіти для митців, культурних менеджерів і активістів. Бо все, описане вище – від створення захопливих програм для дітей до створення непересічних вистав чи просування їх в Європу – хтось-таки має робити. Волонтерів-самоучок, які сьогодні тягнуть весь цей віз на собі, почитає катастрофічно не вистачати.
 
Це означає реальну відкритість України до Європи – того знання, практик, проблем і питань, які накопичились у різноманітних європейських інституціях. Не переймати конкретну модель, а вбирати саму множинність моделей знання.
 
Так, ця стратегія передбачає чимало роботи, зміну законодавства, зміну ставлення людей, які працюють в культурі до своєї роботи та її значення. А головне – зміна самого сприйняття культури. Від «національно-патріотичного виховання» чи «парадного (аврального) обличчя країни» до необхідної частини сталого розвитку.
 

роль україни у світі

 
Євген Глібовицький – член Несторівської групи, неформального об'єднання інтелектуалів та громадських активістів з метою розробки стратегічного бачення України
 
Ми мусимо для себе дати відповідь, що Україна дає українцям і вже почали намацувати цю відповідь. Україна є певним унікальним демократичним простором, який проростає знизу догори. Це більш-менш зрозуміло для українців. Якщо ми говоримо про світ, то ролі, які може виконати Україна, проговорюються всередині, але ще не артикульовані назовні. Ми даємо заряд пасіонарності – це чудесне пробудження нації. Та цей процес настільки нетиповий для сучасних звиклих до розміреного, але сталого поступу, європейців, що ми цим можемо їх лякати.

Довіра до нас з боку світу почне вибудовуватись, коли ми продемонструємо, як наша пасіонарність конвертується в, по-перше, нові, кращі правила, що уможливлюють подальший розвиток – це для нас найскладніше, бо ми не маємо традиції побудови інститутів. А по-друге, в конструктивний порядок денний, з якого буде зрозуміло, як Україна робить внесок у безпеку і розвиток світу. По другому теж поки немає визначеності.

Далі це питання того, чи можемо ми принести на Схід свою інтерпретацію західних цінностей. Ми добре розуміємо, як працює пострадянське суспільство, бо ми вийшли з того, що й вони. Це не обов’язково означає, що у нас близька культура. Я би скоріше сказав, що ми маємо досвід співжиття. Ми розуміємо один одного, як ті, хто був на одній території довгий час. Можемо запропонувати своїм західним партнерам бути певною мірою провідниками, лоцманами далі на пострадянському просторі. Щоб пострадянський світ міг слідом за нами перейти від колії виживання в колію модернізації. Тому важливо, щоб Україні вдалося. Тому що це відкриває надію на європейські перетворення для Росії, Білорусі, Молдові, країн Кавказу і Центральної Азії – а, фактично, європейського пограниччя. Потенційно ми – великий гравець, який може впливати на порядок денний в регіоні. Щоб це сталося, маємо стати прикладом і вміти бути відповідальнішими, ніж у минулому.

Окрім того, сама Україна є цікавим міксом західних і східних, північних і південних впливів. Ми є точкою, де зіштовхнулися католицький, православний і мусульманський світ і прогляданням десь у підсвідомому винищеного Голокостом та радянським антисемітизмом юдаїзму та мозаїкою купи інших інакшостей. Значне розмаїття є у нас навіть в одному українському дискурсі. Ми пережили крайні стани від «бєспрєдєльної» свободи Гуляйполя до такого ж «бєспрєдєльного» тоталітаризму. Від пристрастної любові до пасіонарного відторгнення. Попри страх, ми завжди достатньо відкриті. В Україні багато непоєднуваного – і це заряд енергії для креативних сфер. Я дивлюсь, наскільки креативність проявляється в бізнесі, культурних і суспільних сферах, як вона проявлялась особливо на ранньому на Майдані. Це може бути цікаве світові. За якийсь час ми можемо навчитись зацікавлювати світ своєю модою, кухнею, мистецтвом. Питання у тому, що ми поки що не знайшли форм, які були би зрозумілими на Заході і на Сході, але ми маємо головне – сенси, які можуть бути потрібні світові.