Берлінська школа Кіно, несподіване і небезпечне

“Ділер” (1999) Томаса Арслана
“Ділер” (1999) Томаса Арслана | Фото (фрагмент): © Peripher Filmverleih

В середині дев’яностих років кіномайстри Берлінської школи створили нові образи німецького суспільства. Їхнє кіно і сьогодні може багато що розповісти про власну країну

Якщо подивитися на німецький кінематограф дев’яностих років, то можна побачити самі лише банальні комедії про кризи у стосунках між жінками і чоловіками, що протікають у притаманному для яппі оточенні великих федеральних центрів Німеччини. 1989 рік, падіння Стіни, Возз’єднання та переломні зміни рідко ставали темою на кіноекранах. Великі соціальні, політичні та культурні зрушення відбувались переважно на Сході, натомість в решті країни вони були менш відчутними та очевидними. Фільми так званої Берлінської школи читаються сьогодні як документація суспільства в процесі перетворень із західнонімецької перспективи. Саме через своє стримане наближення до персонажів, місць та настроїв перші стрічки Крістіана Пецольда (Christian Petzold), 1960 р. н., Томаса Арслана (Thomas Arslan) та Анґели Шанелеч (Angela Schanelec), обидва 1962 р. н., які навчались у Німецькій академії кіно і телебачення в Берліні, стали сенсацією в обмеженому німецькому кіно дев’яностих років.

Внутрішня непевність

"Моє повільне життя" (2001) Анґели Шанелеч "Моє повільне життя" (2001) Анґели Шанелеч | Фото (фрагмент): © Peripher Filmverleih
Вони відбивають несвідому непевність, відчуття, що історія йде іншим шляхом, а власна нова роль в ній ще невідома. Це саме та непевність, яка стає причиною сум’яття та мовчанки під час  розмови за вечерею в одній з берлінських старих квартир: Mein langsames Leben (Моє повільне життя, 2001) Анґели Шанелеч розглядається з точки зору сьогодення як дослідження західноберлінського життя, що потребує нового витлумачення після падіння Стіни. Як нам тепер любити, жити та працювати? Довкола цих питань обертаються дуже особисті роботи Шанелеч; вони дошукуються відповідей у возз’єднаному місті.

Фільми про берлінський Кройцберґ, такі як Geschwister (Брати і сестри, 1997), Dealer (Ділер, 1999), Der schöne Tag (Гарний день, 2001) Томаса Арслана набули за ці роки майже документального характеру. Немов у реальному часі молоді герої переважно турецького походження простують через Кройцберґ, який ще не зазнав джентрифікації. Вони безцільно і розкуто проживають свої дні, відчуваючи приналежність до району, який скоро більше не буде їхнім. Сьогодні територія навколо Ґьорліцкого парку вже б не стала місцем для їхнього юнацького байдикування.
 


Die innere Sicherheit (Внутрішня безпека, 2000) Крістіана Пецольда – це у свою чергу рефлексія стану, в якому перебуває ліва політика у Німеччині. Він знаходить своє символічне відображення в маленькій сім’ї, колишній парі терористів, які разом зі своєю донькою їдуть у білому Вольво німецькою провінцією. Усі троє видаються відірваними від їхнього оточення.  «Німецька ліва померла двома смертями, вперше Німецької осені, вдруге після краху НДР. Вона почала відмежовуватися барикадами у власних інфраструктурах зі своїми дитячими днювальнями, еко-магазинами та розбудованими горищами», говорить Крістіан Пецольд.


На позицію, яку займають ці фільми, добре накладається те, що вони не розповідають жодних класичних історій, бо не дають себе вбудувати у велику історичну повість. Замість цього на екрани знову повертається життя, живі почуття, зняті у спокійних сценах на парковках, берлінських вулицях та на кухнях спільних помешкань. Ті описи станів зафіксовані у ясних та зрозумілих образах і відкривають кіноглядачеві очі на німецьку дійсність.

Берлінську школу створила критика

Фактично ці фільми висвітлюють свою тематику з радикально суб’єктивної перспективи, щоб таким чином піднятися до загальносуспільного зображення становища. Цей новий погляд був схвально зустрінутий критикою і позначений лейблом Берлінської школи. Тобто тут не йде мова про рух на кшталт Nouvelle Vague у Франції, об’єднання режисерів, які виступають за певну візію у кіно. Берлінська школа – це радше те, через що кінокритика знову відчула себе у німецькому кіно як удома – і зокрема тому, що йдеться про режисерів, які займались історією німецького та світового кіно. На екрані вони вступають у пристрасний діалог зі своїми попередниками, бо знають, що кожному образу передує (пра-)образ. Через Берлінську школу в Німеччині знову розкрився дискурс про кіно – як було в часи Нового німецького кіно в шестидесяті-семидесяті – та зазвучали нові дискусії про суспільне значення мистецької форми.

«Кіно має бути небезпечним»

Молоді режисери підхоплюють цей дискурс: Марен Аде (Maren Ade), Валеска Ґрізенбах (Valeska Griesenbach), Ульрих Кьолер (Ulrich Köhler), Бенжамін Гайзенберґ (Benjamin Heisenberg) та Крістоф Гохгойзлер (Christof Hochhäusler). Вони і за межами кіно інтенсивно займаються аналізом свого медійного різновиду. Організовуються кінопокази з наступними обговореннями, монотематичні подіумні дискусії, а у 1998 році з’являється кіножурнал Revolver. В першому номері співвидавець Крістоф Гохгойзлер у своєму памфлеті під назвою «Кіно має бути небезпечним» узагальнює максиму цього другого покоління кінотворців Берлінської школи: «Будьмо реалістичними, досліджуємо реальність. Засобами кіно визначаємо больові межі. Робимо спроби фільмів, що не наближені, а особисті, не відтворюють, а спостерігають».

Рональд Церфельд, Крістіан Пецольд, Ніна Гос (Фенікс) Рональд Церфельд, Крістіан Пецольд, Ніна Гос (Фенікс) | Фото (фрагмент): © Piffl Medien

Німецьке кіно помітне знову

З того часу термін Берлінської школи майже не вживається. Давно минули роки, коли режисери, пробуючи нові шляхи, потребували прикриття під цим лейблом критиків. Натомість їхнє кіно і надалі залишається несподіваним і небезпечним, стираючи жанрові поділи у виснажливову опрацюванні дійсності. У вестерні Gold (Золото, 2013) Томас Арслан нагадує про Німеччину як націю емігрантів, а Крістіан Пецольд у норовливом трилері Phoenix (Фенікс, 2014) прямує слідом за єврейкою, яка після Другої світової війни розпачливо шукає свою стару Німеччину та своє кохання.

"Тоні Ердман" (2016), реж. Марен Аде "Тоні Ердман" (2016), реж. Марен Аде | Фото (фрагмент): © NFP Filmverleih
У відміченій в усьому світі трагікомедії Марен Аде Тоні Ердманн (2016) шестидесятивосьмирічний батько вбирається у стидливе вбрання, щоб через провокування своєї доньки-кар’єристки привернути її увагу. І з цими послідовниками Берлінської школи німецьке кіно після тривалих років непомітності знову здобуває міжнародну увагу – саме тому, що фільми та їхній точний погляд на світ мають що розповісти про свою країну.

Rajendra Roy, Anke Leweke: The Berlin School: Films from the Berliner Schule, MoMA 2013