Культура пам'яті
Мистецтво проти забуття
Друга світова війна, нацизм, терор, розділення та возз’єднання: митці займаються німецькою новітньою історією, підтримуючи живу пам’ять. Представляємо деякі з творів.
Дві світові війни, потім німецьке розділення – 20 століття принесло у Німеччину суттєві переміни, залишивши і глибокі рани у суспільстві. Але саме падіння нацизму після Другої світової війни та Возз’єднання Німеччини у 1989 році стали тим, з чого повстала сьогоднішня Федеративна Республіка Німеччина. Ці події визначили державні кордони, закони і засадничі суспільні цінності. Як ми згадуємо про події, настільки значимі, що їх не можна забувати? Кіно, книги та пам’ятники підтримують пам’ять у Німеччині, при цьому вони не позбавлені суперечностей. Представляємо деякі твори, що справили особливий вплив на громадські дискусії, а окремі використовуються на заняттях у школі.
-
«Міст»
Геройська смерть заради Батьківщини? Антивоєнна кінокартина Бернгарда Вікі «Міст» вже у 1959 році показала, що смерть на війні не має нічого геройського. Незадовго до завершення бойових дій в армію забирають сімох 16-річних хлопців, яким наказують захищати міст, що все одно мають підірвати. Лише один з них пережив бій. Твір Вікі вважається першим німецьким антивоєнним фільмом, що протистоїть хвилі кіно про Батьківщину в 1950-х роках. Кінокартина отримала численні нагороди, зокрема Золотий глобус та номінацію на Оскар за найкращий іноземний фільм. Його і сьогодні показують на заняттях у школі, щоб унаочнити засліплення ідеологією уславлення війни. -
Камені спотикання
Невелика пам’ятна дошка перед кожним будинком, у якому колись жили вигнанці або депортовані: починаючи з 1992 року, художник Ґунтер Демніґ закладає у бруківку латунні плитки - Камені спотикання – на вшанування жертв нацизму. На кожному Камні відбито «Тут жив», а потім ім’я, день та місце загибелі людини, замордованої нацистами. Такі камені розміщують на тротуарах перед останніми помешканням цих людей. Мистецька акція «Камені спотикання» починалась з малого і виросла до масштабів найбільшого децентралізованого меморіалу Європи, охопивши 21 європейську країну. -
«Список Шиндлера»
Кіно Стівена Спілберґа про промисловця Оскара Шиндлера, який у часи нацизму врятував 1200 євреїв від загибелі в концтаборах, вийшло у 1994 році, викликавши нову хвилю дискусій про Голокост. Неприховане зображення насилля і жостокості в концтаборах викликало сльози у багатьох людей в кінозалах. Для Спілберґа ця робота стала опрацюванням своєї власної сімейної історії, адже багато з його родичів загинули у німецьких концтаборах. Відтак він не брав гонорару за цей кіновиробництво. Зйомки проходили там, де дійсно відбувались події, про які розповідає фільм. Він номінувався на 12 Оскарів і виграв сім. Справжній Оскар Шиндлер помер у 1974 році в бідності, але до самої смерті його підтримували євреї, яких він врятував. У 1965 році Шиндлера відзначили Федеральним хрестом за заслуги 1 ступеня, а Спілберґ отримав за свою екранізацію навіть Великий хрест за заслуги з зіркою – на два ступені вищу нагороду. -
Меморіал Голокосту в Берліні
2711 бетонних стел на площі 19.000 квадратних метрів біля Бранденбурзьких воріт у Берліні – це Пам’ятник замордованим євреям Європи, який називають Меморіалом Голокосту. Вже через свої розміри це напевне один з найбільш вражаючих меморіалів Європи і при цьому один з найсуперечливіших: письменник Мартін Вальзер описав роботу художника Петера Айзенманна як «жахіття розміром з футбольне поле», Центральна рада євреїв також дистанціювалась від цього твору. У суспільстві найбільше обурення викликали великі витрати. При цьому лише у перший рік після відкриття меморіал за оцінками відповідного Фонду привабив понад 3,5 мільйонів відвідувачів. А його експозиція у 2012 році увійшла до десяти найбільш відвідуваних музеїв Берліна; кожного року тут проходить близько 2000 екскурсій та освітніх заходів, з яких 70 відсотків розраховані на молодь. -
«Бункер»
Скільки людяності має бути у зображенні Гітлера? Фільм «Бункер» - це перше після Другої світової війни кіно, що присвячене головним чином персоні Адольфа Гітлера і демонструє останні дні у фюрерському бункері. Всередині країни і в міжнародному прокаті стрічка стала касовим успіхом, але спричинила дискусію, зокрема серед істориків, про те, як треба зображати Гітлера у кіно: одні висловлювали переконання, що демонстрація Гітлера, який має почуття, сприяє деміфологізації персони. Інші рішуче виступали проти такої великої емоційної близькості. Продюсер Бернд Айхінґер та виконавець ролі Бруно Ґанц отримали нагороди Баварської кінопремії, до того ж «Бункер» номінувався на Оскара як найкращий іншомовний фільм. -
Романи Гюнтера Грасса
Письменник Гюнтер Грасс упродовж всього життя займався наслідками нацизму, у його творах постійно виринають теми втечі та вигнання. Дебютний роман «Бляшаний барабан» 1959 року сьогодні вважається романом століття і одним з найбільших досягнень німецької післявоєнної літератури, попри те, що після виходу роману його нещадно критикувала преса. Сама персона Грасса також не була позбавлена суперечностей аж до його смерті. Зокрема його належність до мілітарного нацистського загону Ваффен-СС, у чому він зізнався лише в 2006 році, спричинила запеклі дискусії та підняла питання про те, чи може автор залишатися моральною інстанцією повоєнної Німеччини. Дехто з політиків навіть вимагав, щоб Ґрасс повернув Нобелівську премію з літератури, яку йому вручили в 1999 році за творчий доробок. -
«Комплекс Баадера-Майнгоф»
Фільм «Комплекс Баадера-Майнгоф» 2008 року показує без прикрас те, як вихідці зі студентського руху 1968 року радикалізувались, ставши пізніше членами RAF – Фракції Червоної Армії. Події, що спричинили це, такі як розгром протестів проти перського шаха, коли поліцейський вбив студента Бенно Онезорґа, замах на вождя студентів Руді Дучке та продовження війни у В’єтнамі, показані у документальній драмі так само безкомпомісно як і пізніше насильство терористів RAF. Сюжетна лінія взята з однойменної книги-дослідження журналіста Штефана Ауста, який був колегою Ульріке Майнгоф в редакції журналу «konkret». На основі автентичних фото- та кіноматеріалів місця подій відтворено до найдрібніших деталей. Говорячи про цей твір, продюсер та автор сценарію Бернд Айхінґер пояснював, що створив його передусім для молодого покоління, яке не було свідком подій. «Комплекс Баадера-Майнгоф» номінувався на Золотий глобус та на Оскара як найкращий іноземний фільм. -
«Життя інших»
Що має статися, щоб державний службовець, який вірно служить системі, відмовився від своїх переконань? «Життя інших» 2006 року стало першим ігровим кіно з часів німецького Возз’єднання, яке без утіхи та східнонімецької ностальгії (так званої Ostalgie) взялось за тему нагляду в НДР. Головні герої – два чоловіки: офіційний письменник НДР Дрейман, який користується пошаною, але при цьому вже як митець залишається підозрілим суб’єктом і знаходиться під наглядом офіцера Штазі Візлера, який прослуховує його. Після самогубства товариша, на якого була накладена заборона займатися професійною діяльністю, Дрейман стає дисидентом. Візлер повинен був звітувати про це, але захищає Дреймана і за це понижується у званні та переводиться на інше місце роботи. Автор і виконавець пісень Вольф Бірманн, який сам потерпав від машини переслідувань в НДР, схвально відгукнувся про режисера фон Доннерсмарка за переконливе зображення життя того часу: «Він сам цього не пережив! І попри це така молода людина може висловлюватися! Цей західняк певним чином може судити і також засуджувати, він може не лише підтримувати розмову, але й просвіщати». «Життя інших» відзначене зокрема Оскаром, Цезарем та Європейською кінопремією. -
«Ґуд бай, Ленін!»
Що робити, якщо власна мама перебувала у комі, коли відбулось Возз’єднання і НДР перестала існувати, і її треба захистити від реальності? Дуже просто – переписати історію. У трагікомедії «Гуд бай, Ленін!» 2003 року молодий чоловік Алекс Кремер прагне захистити свою маму, переконану соціалістку, та в той час, коли Німеччина саме возз’єдналась, інсценує НДР, що не тільки продовжує існувати, але й приймає маси західних німців. На відміну від інших фільмів того часу «Гуд бай, Ленін!» не вдається до жартівливого зображення НДР. Режисер Вольфґанґ Бекер радше показує, що падіння Муру означало для багатьох людей болісну втрату своєї Батьківщини і наскільки глибокими були для них стрімкі зміни перехідного часу. «Гуд бай, Ленін!» став найуспішнішим фільмом 2003 року. Він відзначений дев’ятьма нагородами Німецької кінопремії і як перший німецький фільм здобув Європейську кінопремію Фелікс.