Швидкий вхід:

Перейти прямо до змісту (Alt 1) Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

Культура пам'яті
Мистецтво проти забуття

Список Шиндлера
Список Шиндлера | Photo (detail): © picture alliance / United Archives

Друга світова війна, нацизм, терор, розділення та возз’єднання: митці займаються німецькою новітньою історією, підтримуючи живу пам’ять. Представляємо деякі з творів.

Дві світові війни, потім німецьке розділення – 20 століття принесло у Німеччину суттєві переміни, залишивши і глибокі рани у суспільстві. Але саме падіння нацизму після Другої світової війни та Возз’єднання Німеччини у 1989 році стали тим, з чого повстала сьогоднішня Федеративна Республіка Німеччина. Ці події визначили державні кордони, закони і засадничі суспільні цінності. Як ми згадуємо про події, настільки значимі, що їх не можна забувати? Кіно, книги та пам’ятники підтримують пам’ять у Німеччині, при цьому вони не позбавлені суперечностей. Представляємо деякі твори, що справили особливий вплив на громадські дискусії, а окремі використовуються на заняттях у школі.
 

  • <b>“Die Brücke” (The Bridge)</b> <br>Back in 1959, Bernhard Wicki's anti-war film <i>Die Brücke</i> showed that dying in a war was far from a heroic sacrifice for the fatherland, and in fact an act of futility. Shortly before the end of World War II, seven 16-year-old boys from a small German town were drafted to serve in the military and assigned to defend a bridge already slated for demolition. Only one lived to tell the tale. Wicki's work is regarded as the first German anti-war film and was seen as a response to the sentimental <i>heimatfilm</i> (homeland film) genre so popular in the 1950s. The film won numerous awards, including a Golden Globe and an Oscar nomination for best foreign film. It is still shown in schools today to illustrate the deceit of indoctrination that glorifies war. Photo (detail): © picture-alliance / dpa
    «Міст»
    Геройська смерть заради Батьківщини? Антивоєнна кінокартина Бернгарда Вікі «Міст» вже у 1959 році показала, що смерть на війні не має нічого геройського. Незадовго до завершення бойових дій в армію забирають сімох 16-річних хлопців, яким наказують захищати міст, що все одно мають підірвати. Лише один з них пережив бій. Твір Вікі вважається першим німецьким антивоєнним фільмом, що протистоїть хвилі кіно про Батьківщину в 1950-х роках. Кінокартина отримала численні нагороди, зокрема Золотий глобус та номінацію на Оскар за найкращий іноземний фільм. Його і сьогодні показують на заняттях у школі, щоб унаочнити засліплення ідеологією уславлення війни.
  • <b>Stolpersteine (stumbling stones)</b> <br>A small commemorative plaque in front of every house in which the persecuted or deported once lived: since 1992, artist Gunter Demnig has been installing his <i>stolpersteine</i>, pavers topped by a brass plate that commemorate the victims of National Socialism. Each stone is inscribed with "Hier lebte" (here lived), followed by the name, and date and place of death of a person murdered by the Nazis. The stones are set in the pavement in front of their last place of residence. What began as a small art project has now spread to 21 European countries, making <i>stolpersteine</i> Europe's largest decentralized memorial. Photo (detail): © picture alliance / Arco Images GmbH
    Камені спотикання
    Невелика пам’ятна дошка перед кожним будинком, у якому колись жили вигнанці або депортовані: починаючи з 1992 року, художник Ґунтер Демніґ закладає у бруківку латунні плитки - Камені спотикання – на вшанування жертв нацизму. На кожному Камні відбито «Тут жив», а потім ім’я, день та місце загибелі людини, замордованої нацистами. Такі камені розміщують на тротуарах перед останніми помешканням цих людей. Мистецька акція «Камені спотикання» починалась з малого і виросла до масштабів найбільшого децентралізованого меморіалу Європи, охопивши 21 європейську країну.
  • <b>"Schindlers List"</b> <br>Steven Spielberg's film about German industrialist Oscar Schindler, who saved 1,200 Jews from death in extermination camps during the Nazi era, triggered a new wave of dialogue about the Holocaust in 1994. The merciless portrayal of the violence and brutality of the concentration camps left many cinema goers shocked and in tears.  For Spielberg, the film was a way to process his own family history, as many of his relatives died in German concentration camps, and he kept none of the proceeds from the film. Shot in original locations, the film was nominated for twelve Oscars and won seven. The real Oscar Schindler died virtually destitute in 1974, supported by the Jews he saved until his death. Schindler was awarded the German Federal Cross of Merit 1st class in 1965, and Spielberg received an even higher honor, the Great Cross of Merit with Star, for his film adaptation. Photo (detalis): © picture alliance / United Archives
    «Список Шиндлера»
    Кіно Стівена Спілберґа про промисловця Оскара Шиндлера, який у часи нацизму врятував 1200 євреїв від загибелі в концтаборах, вийшло у 1994 році, викликавши нову хвилю дискусій про Голокост. Неприховане зображення насилля і жостокості в концтаборах викликало сльози у багатьох людей в кінозалах. Для Спілберґа ця робота стала опрацюванням своєї власної сімейної історії, адже багато з його родичів загинули у німецьких концтаборах. Відтак він не брав гонорару за цей кіновиробництво. Зйомки проходили там, де дійсно відбувались події, про які розповідає фільм. Він номінувався на 12 Оскарів і виграв сім. Справжній Оскар Шиндлер помер у 1974 році в бідності, але до самої смерті його підтримували євреї, яких він врятував. У 1965 році Шиндлера відзначили Федеральним хрестом за заслуги 1 ступеня, а Спілберґ отримав за свою екранізацію навіть Великий хрест за заслуги з зіркою – на два ступені вищу нагороду.
  • <b>The Holocaust Memorial in Berlin </b> <br><i>The Memorial to the Murdered Jews of Europe</i>, commonly known as the Holocaust Memorial, was unveiled in 2005. Since then, 2711 concrete stabs erected in a 19,000-square-meter area close to Berlin’s Brandenburg Gate have stood in mute commemoration. One of Europe’s most impressive memorials for sheer size alone, it has also been the subject of a great deal of criticism. Writer Martin Walser described artist Peter Eisenmann’s work as a "nightmare the size of a football pitch" and the Central Council of Jews also distanced itself from the installation. And while the project’s exorbitant cost caused wide-spread indignation throughout Germany, the memorial attracted an estimated 3.5 million visitors in its very first year alone. The associated exhibition was one of the ten most frequented museums in Berlin in 2012, and every year around 2,000 guided tours and educational events take place, 70 percent of which target young people. Photo (detail): © picture-alliance / ZB / Soeren Stache
    Меморіал Голокосту в Берліні
    2711 бетонних стел на площі 19.000 квадратних метрів біля Бранденбурзьких воріт у Берліні – це Пам’ятник замордованим євреям Європи, який називають Меморіалом Голокосту. Вже через свої розміри це напевне один з найбільш вражаючих меморіалів Європи і при цьому один з найсуперечливіших: письменник Мартін Вальзер описав роботу художника Петера Айзенманна як «жахіття розміром з футбольне поле», Центральна рада євреїв також дистанціювалась від цього твору. У суспільстві найбільше обурення викликали великі витрати. При цьому лише у перший рік після відкриття меморіал за оцінками відповідного Фонду привабив понад 3,5 мільйонів відвідувачів. А його експозиція у 2012 році увійшла до десяти найбільш відвідуваних музеїв Берліна; кожного року тут проходить близько 2000 екскурсій та освітніх заходів, з яких 70 відсотків розраховані на молодь.
  • <b>“Downfall”</b> <br>It is possible to portray Hitler with even a modicum of humanity? Released in 2004, <i>Der Untergang</i> was the very first film since the end of World War II to focus primarily on the figure of Adolf Hitler and depict the final days in the Führer's bunker. While the film was a national and international box-office success, it kicked off vehement discussion in Germany, especially among historians, about how Hitler could be portrayed in film. While some were convinced that showing Hitler as a person with feelings helped demystify him as a historical figure, others vehemently opposed allowing any form of emotional association. Both producer Bernd Eichinger and lead actor Bruno Ganz received the Bavarian Film Award, and <i>Der Untergang</i> was also nominated for an Oscar as best foreign language film. Photo (detail): © picture-alliance / dpa /Constantin Film
    «Бункер»
    Скільки людяності має бути у зображенні Гітлера? Фільм «Бункер» - це перше після Другої світової війни кіно, що присвячене головним чином персоні Адольфа Гітлера і демонструє останні дні у фюрерському бункері. Всередині країни і в міжнародному прокаті стрічка стала касовим успіхом, але спричинила дискусію, зокрема серед істориків, про те, як треба зображати Гітлера у кіно: одні висловлювали переконання, що демонстрація Гітлера, який має почуття, сприяє деміфологізації персони. Інші рішуче виступали проти такої великої емоційної близькості. Продюсер Бернд Айхінґер та виконавець ролі Бруно Ґанц отримали нагороди Баварської кінопремії, до того ж «Бункер» номінувався на Оскара як найкращий іншомовний фільм.
  • <b>The Novels by Günter Grass</b> <br>Throughout his life, author Günter Grass explored the effects of National Socialism and many of his works featured the recurring themes of flight and expulsion. Today, Grass's 1959 debut novel <i>Die Blechtrommel</i> (The Tin Drum) is viewed as a novel of the century and one of the most important works of German post-war literature, though it was widely lambasted by critics at the time.  As a person, Grass also remains a controversial figure, even after his death. In 2006, he went public with his former affiliation with the Waffen-SS, the brutal armed wing of the Nazi’s SS, sparking heated debate over whether the author could still serve as a moral authority in post-war Germany. Some politicians even called for Grass return the Nobel Prize for Literature he was awarded for his life's work in 1999. Photo (detail): © picture-alliance / ZB / Stefan Sauer
    Романи Гюнтера Грасса
    Письменник Гюнтер Грасс упродовж всього життя займався наслідками нацизму, у його творах постійно виринають теми втечі та вигнання. Дебютний роман «Бляшаний барабан» 1959 року сьогодні вважається романом століття і одним з найбільших досягнень німецької післявоєнної літератури, попри те, що після виходу роману його нещадно критикувала преса. Сама персона Грасса також не була позбавлена суперечностей аж до його смерті. Зокрема його належність до мілітарного нацистського загону Ваффен-СС, у чому він зізнався лише в 2006 році, спричинила запеклі дискусії та підняла питання про те, чи може автор залишатися моральною інстанцією повоєнної Німеччини. Дехто з політиків навіть вимагав, щоб Ґрасс повернув Нобелівську премію з літератури, яку йому вручили в 1999 році за творчий доробок.
  • <b>“The Baader Meinhof Complex”</b> <br>The 2008 film the <i>Baader Meinhof Komplex</i> offers an unfiltered look at how student protesters from the 1968 movement radicalized into Red Army Faction (RAF) militants. The triggers - the brutal beatings at protests against the Shah of Iran, at which student Benno Ohnesorg was shot and killed by a police officer, the attack on student leader Rudi Dutschke, and the continuation of the Vietnam War – are as dramatically portrayed in the docudrama as the subsequent acts of violence enacted by RAF terrorists. The film was based on journalist Stefan Aust’s historical account by the same name. Aust worked with Ulrike Meinhof as a columnist for <i>Konkret</i> magazine. The locations were painstakingly reconstructed based on contemporary film and photographic materials. Producer and screenwriter Bernd Eichinger said he created the piece for the younger generation who had not witnessed the events. The <i>Baader Meinhof Komplex</i> was nominated for both a Golden Globe and an Oscar for best foreign film. Photo (detail): © picture alliance / Everett Collection
    «Комплекс Баадера-Майнгоф»
    Фільм «Комплекс Баадера-Майнгоф» 2008 року показує без прикрас те, як вихідці зі студентського руху 1968 року радикалізувались, ставши пізніше членами RAF – Фракції Червоної Армії. Події, що спричинили це, такі як розгром протестів проти перського шаха, коли поліцейський вбив студента Бенно Онезорґа, замах на вождя студентів Руді Дучке та продовження війни у В’єтнамі, показані у документальній драмі так само безкомпомісно як і пізніше насильство терористів RAF. Сюжетна лінія взята з однойменної книги-дослідження журналіста Штефана Ауста, який був колегою Ульріке Майнгоф в редакції журналу «konkret». На основі автентичних фото- та кіноматеріалів місця подій відтворено до найдрібніших деталей. Говорячи про цей твір, продюсер та автор сценарію Бернд Айхінґер пояснював, що створив його передусім для молодого покоління, яке не було свідком подій. «Комплекс Баадера-Майнгоф» номінувався на Золотий глобус та на Оскара як найкращий іноземний фільм.
  • <b>“The Lives of Others”</b> <br>What has to happen before a compliant public servant, a cog in the machine, is ready to throw his convictions to the wind? Released in 2006, <i>Das Leben der Anderen</i> was the first feature film since German reunification to deal with surveillance in the German Democratic Republic (GDR) without excessive sentimentality or “ostalgie” (a German word that describes a feeling of nostalgia for East Germany). It focuses on two men, Dreymann, a celebrated GDR author and as an artist, automatically suspect, and Captain Wiesler, an officer in the Stasi or East German secret police assigned to surveil him.  The suicide of a blacklisted friend turns Dreymann into a dissident. Instead of doing his duty and turning him in, Wiesler protects Dreymann, and is ultimately demoted and forcibly relocated.  Singer-songwriter Wolf Biermann, himself a victim of the GDR persecution apparatus, praised director von Donnersmark for his convincing portrayal of the GDR: "He wasn’t there, yet this young man can hold up his end of the conversation.  Apparently this West German has the skill to both judge and condemn. He is not just part of the conversation; he is actually adding to it.” <i>Das Leben des Anderen</i> was honored with a number of awards, including an Oscar, a César, and the European Film Prize. Photo (detail): © picture alliance / Mary Evans Picture Library
    «Життя інших»
    Що має статися, щоб державний службовець, який вірно служить системі, відмовився від своїх переконань? «Життя інших» 2006 року стало першим ігровим кіно з часів німецького Возз’єднання, яке без утіхи та східнонімецької ностальгії (так званої Ostalgie) взялось за тему нагляду в НДР. Головні герої – два чоловіки: офіційний письменник НДР Дрейман, який користується пошаною, але при цьому вже як митець залишається підозрілим суб’єктом і знаходиться під наглядом офіцера Штазі Візлера, який прослуховує його. Після самогубства товариша, на якого була накладена заборона займатися професійною діяльністю, Дрейман стає дисидентом. Візлер повинен був звітувати про це, але захищає Дреймана і за це понижується у званні та переводиться на інше місце роботи. Автор і виконавець пісень Вольф Бірманн, який сам потерпав від машини переслідувань в НДР, схвально відгукнувся про режисера фон Доннерсмарка за переконливе зображення життя того часу: «Він сам цього не пережив! І попри це така молода людина може висловлюватися! Цей західняк певним чином може судити і також засуджувати, він може не лише підтримувати розмову, але й просвіщати». «Життя інших» відзначене зокрема Оскаром, Цезарем та Європейською кінопремією.
  • <b>“Good Bye, Lenin!”</b> <br>What is a good son to do when his comatose mother has slept through German reunification and awakens with no idea that her beloved GDR no longer exists? The answer is simple: rewrite history. In the 2003 tragicomedy <i>Good Bye Lenin!</i>, teenager Alex Kremer tries to shield his mother – a faithful and ardent socialist – from another heart attack by staging the GDR in a Germany in the process of unification. He even takes it one step further, and has the fake GDR offer asylum to flocks of West Germans. Unlike other films of the time, <i>Good Bye Lenin!</i> refrained from poking fun at the GDR. Director Wolfgang Becker sympathetically portrayed how the fall of the Berlin Wall meant the painful loss of their homeland for many people, and how seriously the rapid changes brought about by unification impacted them. <i>Good Bye, Lenin!</i> was Germany's most successful film in 2003, and went on to win the German Film Award nine times. It was also the first German film to win a Felix, the European Film Award. Photo (detail): © picture-alliance / Mary Evans Picture Library
    «Ґуд бай, Ленін!»
    Що робити, якщо власна мама перебувала у комі, коли відбулось Возз’єднання і НДР перестала існувати, і її треба захистити від реальності? Дуже просто – переписати історію. У трагікомедії «Гуд бай, Ленін!» 2003 року молодий чоловік Алекс Кремер прагне захистити свою маму, переконану соціалістку, та в той час, коли Німеччина саме возз’єдналась, інсценує НДР, що не тільки продовжує існувати, але й приймає маси західних німців. На відміну від інших фільмів того часу «Гуд бай, Ленін!» не вдається до жартівливого зображення НДР. Режисер Вольфґанґ Бекер радше показує, що падіння Муру означало для багатьох людей болісну втрату своєї Батьківщини і наскільки глибокими були для них стрімкі зміни перехідного часу. «Гуд бай, Ленін!» став найуспішнішим фільмом 2003 року. Він відзначений дев’ятьма нагородами Німецької кінопремії і як перший німецький фільм здобув Європейську кінопремію Фелікс.