Берлінале 2018
Значення документального кіно на Берлінале
Значення документального кіно у кризові часи – воно зростає і якщо так, тоді як це помітно на Берлінале? Блогери фестивалю описують свої враження та діляться думками.
Філіп Бюлер (Німеччина): Документальне кіно завжди було важливим на Берлінале, а в останні роки в ньому вбачають засіб протидії кризі. Інколи складається враження, що у ігрового кіно немає жодних шансів супроти «більш реалістичного» документального фільму. Я особисто завжди надаватиму перевагу активній мистецькій роботі у ігровій стрічці чи кіноесеї. Нажаль у цьому році рідко траплялись справді цікаві формати semi-fiction.
Каміла Ґонзато (Бразилія): У часи криз документальне кіно розглядає важливі теми з іншої перспективи. У випадку Бразилії, що переживає глибоку кризу демократії, така тема як імпічмент президентки Ділми Русеф лягла в основу довгоочікуваної документальної стрічки Процес (The Trial). Інші фільми також опрацьовують тематику, що має велике соціальне значення, як наприклад ситуація з аборигенним населенням у картині Колишній шаман (Ex-Pajé) чи забобони, мачизм та гомофобія у Tranny fag (Bixa Travesty).
Ахмед Шавки (Єгипет): Документальне кіно – це та мистецька форма, яка найтісніше прив’язана до реальності. Коли дійсність пропонує більше історій ніж потрібно для розповіді, тоді така форма функціонує краще. Так люди в усьому світі дізнались про арабську весну та її наслідки не з новин, а з вражаючих документальних фільмів. Єдине занепокоєння тут – це намагання укладачів програми відобразити кризу у вибірці фільмів, що може привести до нехтування критеріями якості.
Сара Вард (Австралія): Документальному кіно завжди приписувалась особлива роль: вони як вікно до подій у світі, показують нам уривок справжнього життя в певний час у певному місті. В часи кризи такі фільми набувають додаткового значення. Це відображається у програмах всіх фестивалі, і на Берлінале 2018 також. Тут демонструється понад 80 документальних стрічок. Зокрема фільм Ельдорадо, що тематизує кризу біженців, чи Ігрові дівчата (Game Girls), в якому зображено людей на узбіччі суспільства.
Юн-гуа Чен (Китай): документальне кіно як форма вираження набуває більшого значення у часи кризи, передусім тому, що вони дають можливість зобразити панівний дух часу на різних рівнях дійсності. Так фільм Matangi/MAYA/M.I.A виходить за межі звичайного музичного документального кіно і подає вишукану комбінацію архівного матеріалу та уривків з повідомлень ЗМІ. Таким чином він дає поштовх до міркувань над тим, як ЗМІ транспортують образ відомої особи та як цей імідж формує суспільну думку.
Андреа Даддіо (Італія): сьогодні ми щодня використовуємо слово «документувати». Кожен з нас має смартфон і може знімати відео та показувати його сотням друзів у соціальних мережах. Тому в останні роки документалістика все більше зближується з ігровим кіно. Ускладнились структури розповіді, розширилась палітра жанрів: документальні фільми не тільки опрацьовують актуальні події, але й подаються як комедії, трилери чи «фальшиві» документальні роботи.
Гікару Сузукі (Японія): Хотів би згадати два документальні фільми, які мені запам’ятались цього року на Берлінале. Вальдгеймський вальс (Waldheims Walzer) – це кіноесей з уривками телепередач про вибори Федерального президента Австрії в червні 1986 року. Центральний аеропорт THF (Zentralflughafen THF) – документальна картина про життя біженців, яких восени 2015 року тимчасово розмістили на колишньому летовищі Темпельгоф у Берліні. Ці роботи показують жорстку дійсність і тримають глядачів у напрузі.
Ґерасімос Бекас (Греція): Документальний матеріал з додатком фікшену помітно представлений на цьогорічному Берлінале. Це йде на користь фестивалеві, адже в таких фільмах часто зустрічаються кращі історії. Ігрові стрічки, які демонструються тут, часто хибують на невиразний фінал. Документальна рамка задає структуру, яка часто добре впливає на дію.
Юта Брендемюль (Канада): В Канаді часто можна почути аргумент, що документалістика – це національне мистецтво. І в цьому щось є: переможцем канадського фестивалю Top Ten Film оголосили документальну роботу Чарльза Оффісера Беззбройна лірика (Unarmed Verses); семеро з 17 канадських стрічок на Берлінале – документальні. Художник Кріс Кенеді з Торонто преставляє на Форумі тихий експериментальний фільм Спостерігаючи за детективами (Watching the Detectives), який іде під лейблом «Документальна кіноформа». Але сам Кенеді не дуже задоволений такою характеристикою: «Я проти того, щоб подавати документальне кіно як окремий жанр. Документалістика робиться так само як і ігрове кіно, вона так само викривлює реальність згідно з бажаною моральною установкою режисера. І хоча мій новий фільм також використовує документи (а саме пости reddit та малюнки 4chat), але я їх поєдную тут для того, щоб дослідити, як ми через наш суб’єктивний погляд на речі будуємо свою власну реальність».
Grace Barber-Plentie | Foto: © privat
Ґрейс Барбер-Пленті (Великобританія): Так, безперечно! Я подивилася тут вже багато документальних стрічок, з яких багато чого дізналась та відкрила для себе нову перспективу з огляду на багато таких важливих тем як расизм, гендерні дискусії чи сексуальність.