Берлінале 2018 Значення документального кіно на Берлінале

Bixa Travesty | Tranny Fag
Filmstill: © Nubia Abe

Значення документального кіно у кризові часи – воно зростає і якщо так, тоді як це помітно на Берлінале? Блогери фестивалю описують свої враження та діляться думками.

Philipp Bühler Філіп Бюлер (Німеччина): Документальне кіно завжди було важливим на Берлінале, а в останні роки в ньому вбачають засіб протидії кризі. Інколи складається враження, що у ігрового кіно немає жодних шансів супроти «більш реалістичного» документального фільму. Я особисто завжди надаватиму перевагу активній мистецькій роботі у ігровій стрічці чи кіноесеї.  Нажаль у цьому році рідко траплялись справді цікаві формати semi-fiction.

Camila Gonzatto Каміла Ґонзато (Бразилія): У часи криз документальне кіно розглядає важливі теми з іншої перспективи. У випадку Бразилії, що переживає глибоку кризу демократії, така тема як імпічмент президентки Ділми Русеф лягла в основу довгоочікуваної документальної стрічки Процес (The Trial). Інші фільми також опрацьовують тематику, що має велике соціальне значення, як наприклад ситуація з аборигенним населенням у картині Колишній шаман (Ex-Pajé) чи забобони, мачизм та гомофобія у Tranny fag (Bixa Travesty).

Ahmed Shawky Ахмед Шавки (Єгипет): Документальне кіно – це та мистецька форма, яка найтісніше прив’язана до реальності. Коли дійсність пропонує більше історій ніж потрібно для розповіді, тоді така форма функціонує краще. Так люди в усьому світі дізнались про арабську весну та її наслідки не з новин, а з вражаючих документальних фільмів. Єдине занепокоєння тут – це намагання укладачів програми відобразити кризу у вибірці фільмів, що може привести до нехтування критеріями якості.

Sarah Ward Сара Вард (Австралія): Документальному кіно завжди приписувалась особлива роль: вони як вікно до подій у світі, показують нам уривок справжнього життя в певний час у певному місті. В часи кризи такі фільми набувають додаткового значення. Це відображається у програмах всіх фестивалі, і на Берлінале 2018 також. Тут демонструється понад 80 документальних стрічок. Зокрема фільм Ельдорадо, що тематизує кризу біженців, чи Ігрові дівчата (Game Girls), в якому зображено людей на узбіччі суспільства.

Yun-Hua-Chen Юн-гуа Чен (Китай): документальне кіно як форма вираження набуває більшого значення у часи кризи, передусім тому, що вони дають можливість зобразити панівний дух часу на різних рівнях дійсності. Так фільм Matangi/MAYA/M.I.A виходить за межі звичайного музичного документального кіно і подає вишукану комбінацію архівного матеріалу та уривків з повідомлень ЗМІ. Таким чином він дає поштовх до міркувань над тим, як ЗМІ транспортують образ відомої особи та як цей імідж формує суспільну думку.

Andrea D'Addio Андреа Даддіо (Італія): сьогодні ми щодня використовуємо слово «документувати». Кожен з нас має смартфон і може знімати відео та показувати його сотням друзів у соціальних мережах. Тому в останні роки документалістика все більше зближується з ігровим кіно. Ускладнились структури розповіді, розширилась палітра жанрів: документальні фільми не тільки опрацьовують актуальні події, але й подаються як комедії, трилери чи «фальшиві» документальні роботи.

Hikaru Suzuki Гікару Сузукі (Японія): Хотів би згадати два документальні фільми, які мені запам’ятались цього року на Берлінале. Вальдгеймський вальс (Waldheims Walzer) – це кіноесей з уривками телепередач про вибори Федерального президента Австрії в червні 1986 року. Центральний аеропорт THF (Zentralflughafen THF) – документальна картина про життя біженців, яких восени 2015 року тимчасово розмістили на колишньому летовищі Темпельгоф у Берліні. Ці роботи показують жорстку дійсність і тримають глядачів у напрузі.

Gerasimos Bekas Ґерасімос Бекас (Греція): Документальний матеріал з додатком фікшену помітно представлений на цьогорічному Берлінале. Це йде на користь фестивалеві, адже в таких фільмах часто зустрічаються кращі історії. Ігрові стрічки, які демонструються тут, часто хибують на невиразний фінал. Документальна рамка задає структуру, яка часто добре впливає на дію.

Jutta Brendenmühl Юта Брендемюль (Канада): В Канаді часто можна почути аргумент, що документалістика – це національне мистецтво. І в цьому щось є: переможцем канадського фестивалю Top Ten Film оголосили документальну роботу Чарльза Оффісера Беззбройна лірика (Unarmed Verses); семеро з 17 канадських стрічок на Берлінале – документальні. Художник Кріс Кенеді з Торонто преставляє на Форумі тихий експериментальний фільм Спостерігаючи за детективами (Watching the Detectives), який іде під лейблом «Документальна кіноформа». Але сам Кенеді не дуже задоволений такою характеристикою: «Я проти того, щоб подавати документальне кіно як окремий жанр. Документалістика робиться так само як і ігрове кіно, вона так само викривлює реальність згідно з бажаною моральною установкою режисера. І хоча мій новий фільм також використовує документи (а саме пости reddit та малюнки 4chat), але я їх поєдную тут для того, щоб дослідити, як ми через наш суб’єктивний погляд на речі будуємо свою власну реальність».

Grace Barber-Plentie Grace Barber-Plentie | Foto: © privat Ґрейс Барбер-Пленті (Великобританія): Так, безперечно! Я подивилася тут вже багато документальних стрічок, з яких багато чого дізналась та відкрила для себе нову перспективу з огляду на багато таких важливих тем як расизм, гендерні дискусії чи сексуальність.