Швидкий вхід:
Перейти прямо до змісту (Alt 1)Перейти прямо до навігації другого рівня (Alt 3)Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

"Жінки Баугаузу"
Шукаємо учениць - тільки не забагато!

  "Frauen im Bauhaus"
© Juan Camilo Roa 2018

Жінки в Баугаузі - довкола цієї теми існує багато міфів. Терезія Енценсберґер демонструє прогресивне ставлення школи до жіночого рівноправ'я, але інклюзивність залишилась неповною. 

Von Терезія Енценсберґер

Коли #MeToo прийшло у світ мистецтва, це звучало так: «Ми не дивуємось, коли куратори пропонують виставки або підтримку в обмін на сексуальні послуги. Ми не дивуємось, коли галеристи романтизують, мінімізують чи приховують сексуальні зловживання своїх художників. Ми не дивуємось, коли колекціонер чи потенційний спонсор пропонує зустріч з сексуальними намірами. Ми не дивуємось, коли вони вдаються до помсти, бо ми не коримося. Зловживання владою не дивують». Цей відкритий лист, оприлюднений в The Guardian 30 жовтня 2017 року і підписаний тисячами представниць і представників мистецького середовища, виразно демонструє, що публічна дискусія про владні відносини вже давно назріла і у цьому середовищі. Та є речі, що роблять цю рефлексію у світі мистецтва особливо складною, наприклад міф про геніальність, окультний соціальний капітал, або той факт, що авангард вважає себе дуже прогресивним, а відтак йому ще складніше навіть припускати, можливість зловживання владою або сексизм у власних рядах.   
   
Ці сліпі плями не нові. Так Баугауз і сьогодні вважається однією з найважливіших інституцій сучасності, першопрохідцем соціального будівництва, прогресивною школою та кузнею талантів. Усе це правда, але не повна. Коли Вальтер Ґропіус у 1919 році заснував цей заклад, в його програмі було записано: "Приймаються будь-які особи з бездоганною характеристикою, незалежно від віку та статі, чиї здібності та попередні знання Рада майстрів вважає достатніми». Попередник Баугаузу - Ґросгерцогсько-Саксонський інститут мистецтва у Веймарі - був однією з небагатьох художніх академій, які приймали жінок ще до створення Веймарської республіки. Заява Ґропіуса мала великий успіх: вже у літньому семестрі Баугаузу в 1919 році частка жінок склала більше 50%: 84 студентки в порівнянні до 79 студентів. Рада майстрів була перевантажена, Ґропіус вимагав «суворого відсіювання відразу після зарахування, насамперед серед завеликої кількості осіб жіночої статі». Це робилось головним чином через направлення жінок у призначений для них простір,  до ткацькій майстерні, яка з часом отримала назву «жіночого класу».  
     
Деякі жінки повністю сприймали такий робочий контекст: інші майстри не втручалися в справи ткацької майстерні, в ній панувало відчуття самовизначення та солідарності. Ґунта Штьольцль, яка в 1920 році стала керівником «жіночого класу», опікувалася текстильним виробництвом, де її талант якнайкраще відповідав поставленим перед нею завданням. За ініціативою студенток у 1927 році її призначили молодою майстринею і відповідальним керівником ткацького виробництва. Вона залишилася єдиною майстринею в Баугаузі. Анні Альберс, яка спочатку хотіла стати художницею, також знайшла в текстильному мистецтві середовище, в якому вона змогла повністю розкрити свій творчий потенціал: експериментувала з абстракціями, сприймала строгу структуру ткацького станка як надихаючу, і втілювала дуже інноваційні підходи в роботі з текстильними виробами. Предметом її дипломної роботи 1930 року були звукоізолюючі та світловідбиваючі штори з бавовни та целофану.       

Але не всі жінки працювали в ткацькій майстерні добровільно. Відсіювання Ґропіуса мало свої наслідки: упродовж наступних років після створення школи кількість жінок постійно скорочувалася. Ткацтво вважалося декоративно-прикладним напрямком і тому займало в ієрархії мистецтва та дизайну одну з найнижчих щаблин. Гірка іронія долі полягає в тому, що ткацька майстерня тривалий час була єдиною, що приносила прибутки і фінансувала мистецькі злети в тих сферах, де домінували чоловіки.

Оскар Шлеммер, майстер форм настінного живопису, висловив своє ставлення до жінок у такий спосіб: «Де шерсть - там і жінка, що пряде, то ж нехай так час і проведе». Але й до його майстерні проникли жінки, як наприклад, Лоу Шепер-Беркенкамп. Не зважаючи на вказівку майстра, що робота на зовнішніх стінах лише для чоловіків, її часто можна було бачити на будівельних лісах. Маріанна Брандт відвоювала собі місце в чоловічій царині – майстерні з обробки металу, і стала авторкою деяких чи не найвідоміших дизайнерських об’єктів Баугаузу. Кругла попільничка з трикутним вирізом або заварник для чаю MT 49 - це лише два приклади. Навіть будівельне відділення, яке було створене в 1926 році, не було убезпечене від проникнення жінок. Лотте Штам-Беезе стала першою жінкою, яку прийняли на навчання за цим напрямом у 1928 році. Щоправда, цій незвичній події передував любовний зв'язок з Ганнесом Майєром, новим директором Баугаузу, який завершилася для неї не дуже добре. Коли їхні стосунки набули розголосу, він попросив її припинити навчання в Баугаузі.      

Ці жінки, які вели боротьбу наодинці, гідні захоплення, але їм було не просто. Фотографія була тією сферою, в якій гендерні відносини ще не були з’ясовані остаточно, що давало жінкам у Баугаузі певну свободу. Ґертруд Арндт  та Люція Могой змогли реалізувати себе у цьому вільному середовищі.

Після того як нацисти у 1933 році закрили Баугауз, для багатьох почався хаотичний і трагічний період. Шість представниць Баугаузу були замордовані в концтаборах, одна загинула під час бомбардування. Багато художниць змогли емігрувати: Ґунта Штьольцль створила майстерню ручного ткацтва в Швейцарії, Анні Альберс з 1933 року викладала в коледжі Black Mountain у Північній Кароліні, а Лотте Штам-Беезе знайшла нову домівку в Нідерландах.

Отже, що залишилося від жінок Баугаузу? На відомій фотографії Люкса Файнінґера група молодих жінок стоїть на сходах будинку Баугаузу в Дессау. У них коротке волосся, вони одягнуті в штани і дивляться в камеру різко та невимушено. Як би прогресивно це не виглядало, ми не повинні піддаватися спокусі продовжувати тиражування «сліпих плям» минулого і маємо розглядати цих жінок як самодостатніх художниць, адже ще й досі часто доводиться чути: «А хіба це не дружини Йозефа Альберса, Марта Штама, Ласло Могой-Надь?» І той факт, що цим мисткиням Баугаузу присвячується все більше й більше окремих виставок, що вони мають свої власні статті у Вікіпедії, що історики мистецтва пишуть про їхнє життя, дає підстави сподіватися, що таким сумнівам більше не буде місця.