Швидкий вхід:
Перейти прямо до змісту (Alt 1)Перейти прямо до навігації другого рівня (Alt 3)Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

Берлінале
70 років фестивалю

Спогади, скандали та зірка з пакетом на голові: найкращої історії для фестивалю годі й шукати.

Von Ула Бруннер

Берлін-Штеґліц, палац «Тітанія», 6 червня 1951 року. Надзвичайно урочиста церемонія відкриття: грає Берлінський філармонічний оркестр; бургомістр Ернст Ройтер виголошує промову. Потім демонструється фільм Ребека Альфреда Хічкока, найперша кінострічка на найпершому кінофестивалі у Берліні. Ця успішна картина була знята ще у 1940 році, але того вечора відзначалась її німецька прем’єра. Місто тріумфує: виконавицю головної ролі Джоан Фонтен зустрічають парадом квітів, тисячі святкують на вулицях.

Нарешті до зруйнованої війною столиці повертаються блиск і гламур. Від самого початку «Берлінале» у розділеному місті мав політичний підтекст, представляючи «вітрину вільного світу». Хоча зі Східного Берліна й лунала критика через те, що фільми соціалістичних країн не допускались до офіційної програми (так тривало до 1974 року). При цьому фестиваль здобув великий успіх: вже у наступному році кінопокази перенесли до центрального району Шарлоттенбурґ.

Директори: хто керував найдовше? Хто лише короткий час?

Filmschauspielerin Magda Kamel auf dem Kurfürstendamm während der Berliner Filmfestspiele 1951. Кіноакторка Маґда Камель на Курфюрстендам під час кінофестивалю у 1951 році. | Foto (Detail): picture alliance/ullstein bild За свою семидесятирічну історію Берлінале змінив п’ять керівників. До сьогоднішнього управлінського дуету Карло Шатріана (Carlo Chatrian) та Маріетте Ріссенбек (Mariette Rissenbeek) директором був Дітер Косслік (Dieter Kosslick), який упродовж 18 років тримав усі фестивальні справи під своїм незмінним капелюхом. Він закріпив репутацію публічного фестивалю, забезпечивши німецькому кіно місце у конкурсній програмі. Упродовж 22 років,  з 1979 до 2001, керівництво фестивалем здійснював Моріц де Гадельн (Moritz de Hadeln). За його правління відбувся переїзд на Потсдамську площу в 2000 році.

Найбільше часу на чолі фестивалю був Альфред Бауер (Alfred Bauer). За чверть століття, з 1951 до 1976 року, цей юрист та історик кіно провів Берлінале через Холодну війну та наступні роки. Нещодавно з’явились підозри, що Бауер був високопоставленим чиновником нацистської кінобюрократії, що виявило розслідування тижневика Die Zeit. Відтак у 2020 році нагородження премією Альфреда Бауера викреслили з програми. Коли Бауер йшов на пенсію, він передав справи вже на той час визнаного фестивалю своєму наступнику Вольфу Доннеру (Wolf Donner). За три короткі – але бурхливі – роки тому вдалось дещо змінити, а саме розширити Берлінале дитячим фестивалем (сьогодні секція Generation), а також перенести його проведення на зиму!

Берлінале у в’язаній шапці: чому фестиваль відбувається взимку

Для сьогоднішніх любителів кіно шарфи та теплі куртки стали невід’ємною частиною вбрання Берлінале. Але так було не завжди. До 1978 року фестиваль проходив у теплі літні дні, а спочатку навіть під відкритим небом на лісовій сцені. Чому ж Вольф Доннер переніс Берлінале на незатижний місяць лютий?

Його головним аргументом був кіноярмарок, торгівельний майданчик кіноіндустрії, на якому взимку мало що відбувається. Тож Доннер міркував так – якщо перенести Берлінале на цю пору року, тоді можна залучити до Берліна продюсерів, покупців фільмів та прокатників. Сподівання справдились: кіноярмарок почав бурхливо рости, а його наступник, European Film Market (EFM), входить сьогодні  до найважливіших галузевих форумів кіноіндустрії.

Найдовший конкурсний фільм – та найкоротший Берлінале

Lav Diaz auf der Berlinale 2016. Лав Діаз на Берлінале 2016. | Foto (Detail): dpa/David Heerde/Geisler-Fotopress 482 хвилини, вісім годин – така тривалість фільму A Lullaby To The Sorrowful Mystery Лава Діаза (Lav Diaz), оригінальна філіпінська назва: Hele Sa Hiwagang Hapis. У 2016 році стрічка отримала на Берлінале Премію Альфреда Бауера. Цей чорно-білий епос про філіпінську революцію – поки що найдовша конкурсна картина фестивалю.

Натомість найкоротший конкурс за всі часи існуванння Берлінале відбувся у 1970 році. Фільм Міхаеля Ферговена (Michael Verhoeven) під назвою o.k. розповідає про згвалтування та вбивство солдатами США в’єтнамської дівчинки. Журі під головуванням режисера зі Сполучених Штатів Джорджа Стівенса (George Stevens) самоусунулось. Альфред Бауер зупинив конкурс, призові Ведмеді залишились у шафі: вперше і востаннє в історії фестивалю.

Скандали: довкола яких фільмів велись суперечки?

Im Reich der Sinne В царстві відчуттів | Foto (Detail): dpa/United Archives/Impress Звісно o.k. не залишився єдиним політичним скандалом фестивалю: на знак протесту проти фільму The Deer Hunter Майкла Чіміно (Michael Cimino) у 1979 році соціалістичні країни відкликали свої стрічки та делегатів. У 1986 році кінопокази картини Stammheim Райнгарда Гауффа (Reinhard Hauff) охороняла поліція. Коли це кіно про судовий процес у справі терору Фракції Червоної Армії отримало головну премію, президентка журі Джіна Лолобріджіда (Gina Lollobrigida) порушила обов’язок мовчання та публічно дистанціювалась від цього рішення: «I was against this film».

Запеклі дискусії спричиняє також і тема сексуальності. Найбільш скандальною стрічкою до сьогоднішнього дня вважається історія сексуальної обсесії від режисера Наґіси Ошіми (Nagisa Oshima): У царстві відчуттів (Ai no Corrida).
Під час прем’єри у 1976 році прокуратура конфіскувала цю японську драму через підозри у порнографії.

Десятиліття потому вільне поводження з тілесністю та інтимністю все ще викликає збурення: багато дебатів точилось довкола відвертих сексуальних сцен у фільмі Intimacy Патріса Шеро (Patrice Chéreau). У 2018 році критики та публіка були збентежені напівдокументальним пізнавальним тріпом Touch me Not Адіни Пінтіліє (Adina Pintilie). Обидві картини журі відзначило Золотим ведмедем.

Червоний килим: миті найбільшого шоу

George Clooney auf dem Roten Teppich bei der Eröffnung 2016 Джордж Клуні на червоній доріжці на відкритті 2016 року | Foto (Ausschnitt): dpa/Eventpress Schulz Жодного Берлінале без зірок та зачарованих фанатів: якщо у 1951 році публіка не могла надивитися на Джоан Фонтен, то у 1996 році це була Джулія Робертс – захоплені натовпи зустрічали її всюди. У 2000 році Леонардо ДіКапріо не міг навіть на вулицю вийти, бо одна берлінська газета пообіцяла гроші за його поцілунок. У 2008 році пів міста перебувало в екстазі через зірку Болівуда Шах Рух Хана (Shah Rukh Khan), а у 2014 році ейфорію на вулицях ще до початку фестивалю викликав Джордж Клуні. На короткий час шоу вкрав його колега Шайа ЛаБаф (Shia LaBeouf), який пройшовся червоною доріжкою з пакетом на голові, де було написано «I am not famous anymore».

До речі, про червону доріжку: килим площею 1.500 квадратних метрів було заведено міняти раз чи двічі упродовж одного фестивалю. Та в 2019 році Берлінале схилилось до екологічного рішення: найбільш гламурна доріжка Берліна тепер складається з перероблених рибацьких сітей.

Фестиваль для публіки, журі та режисерки

Берлінале наразі вважається найбільшим публічним фестивалем світу. Жоден фестиваль не продає так багато квитків. Згідно зі статистикою в офіційній програмі 2019 року було 400 фільмів з 135 країн, 487.504 відвідувачів та 331.637 проданих квитків – майже вдвічі більше ніж у 2002 році. Мало хто знає, що з 1952 до 1955 року глядачі також визначали, кого нагородити призовими Ведмедями.

Уже в 1956 році Берлінале ввійшов у категорію А і міг претендувати на міжнародне журі. Воно часом нагороджує Золотими ведмедями і режисерок, але це радше виключення, зокрема через те, що більшість поданих фільмів зняті режисерами-чоловіками. Лише шість разів головний приз відходив жінці, востаннє у 2018 році це була румунка Адіне Пінтіліє за Touch Me Not. Тож тут ще багато простору для росту на майбутнє.