Швидкий вхід:
Перейти прямо до змісту (Alt 1)Перейти прямо до навігації другого рівня (Alt 3)Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

Україна на Берлінале 2020
Сила кіно, життєствердність та етичні дилеми

"Земля блакитна, ніби апельсин", режисерка Ірина Цілик
"Земля блакитна, ніби апельсин", режисерка Ірина Цілик | © Viacheslav Tsvietkov/Albatros Communicos, Moonmakers

Розповідаємо про українське та створене у копродукції з Україною кіно, яке було представлене на фестивалі, і те, як його прийняли глядачі.

Von Алекс Малишенко

Сенцов

Берлінський кінофестиваль підтримував Олега Сенцова під час його ув’язнення. Зокрема, тут відбулася прем’єра фільму Аскольда Курова Процес, а цьогоріч, уже після звільнення режисера, у секції спецпоказів презентували фільм Номери, зрежисований Ахтемом Сеітаблаєвим за вказівками, які Олег Сенцов передавав із в’язниці.



Номери стали певним прецедентом. Світова прем’єра фільму пройшла трохи «не за правилами» - 18 лютого - за 2 дні до офіційного старту фестивалю, проте відбулась у його рамках. Протягом Берлінале фільм показали ще двічі, з солд-аутами та великими чергами. На перегляді 21 лютого, який відбувся без Олега Сенцова, глядачі багато сміялися та зустрічали команду тривалими аплодисментами.

Картина розповідає про антиутопічний світ-стадіон, у якому живуть герої. Вони не мають імен, лише номери: непарні — чоловіки, парні — жінки. Все життя на стадіоні зарегульовано правилами, колись написаними особисто Великим Нулем, творцем цього світу, а за їх дотриманням слідкують судді, готові миттєво «дискваліфікувати» будь-кого незгодного. За традицією жанру, серед «номерів» з’являється бунтар, якого не влаштовує те, як працює система, і він починає свою боротьбу з нею.

Номери створений за однойменною п’єсою Олега Сенцова і так само, як і першоджерело, оголює механізми контролю та пригнічення. Інтенція «розкриття» передана і в доволі умовних сценічних декораціях, що одразу наштовхують на згадку про Доґвіль Ларса фон Трієра. Проте, на відміну від творіння данця, Номери так і зависли на пів дорозі між театром і кіно, до кінця не наважившись обрати вид мистецтва.

 Земля блакитна, ніби апельсин

Земля блакитна, ніби апельсин — дебютний документальний повний метр Ірини Цілик. До цього Цілик долучилася до створення альманаху Невидимий батальйон про жінок на війні та була знана як письменниця й авторка ігрового кіно.

Земля блакитна, ніби апельсин принесла Цілик нагороду за режисуру в документальному фільмі (у секції світового кіно) на фестивалі «Санденс», а на Берлінале змагалася у секції Generation 14+. До речі, раніше у цій програмі здобув Гран-прі інший український фільм — Школа №3.



У центрі оповіді стрічки життя багатодітної родини з містечка Красногорівка. Вони живуть у «червоній зоні» Донбасу, де обстріли — звичне явище, а прикмети воєнної реальності вдираються у повсякденність. Та попри складні обставини герої не втрачають надії та навіть вирішують знімати кіно. Крок за кроком вони відтворюють епізоди з війни, пережиті ними раніше, а їхня участь у зйомках стає свого роду терапією для них.

Берлінале позиціює Земля блакитна, ніби апельсин як картину про життєстійкість та силу кіно, і з цим важко не погодитись. Усі покази фільму зібрали солд-аути, навіть зі стоячими оваціями.

 Дау

Дау — це монументальний проєкт режисера Іллі Хржановського. Не зовсім кіно, не зовсім реаліті-шоу, де все не зовсім справжнє, але недостатньо умовне. А ще це не зовсім український проєкт, а широка копродукція. Основна амбіція Дау — залишитися в умовах проєкту та надати глядачеві доступ до 700 годин відзнятого матеріалу. Кіновсесвіт проєкту наразі складається з 16 фільмів.

На Берлінале презентувати 2 картини з 16 створених: конкурсну роботу «Дау. Наташа» та «Дау. Дегенерація», яка прописалася у секції спеціальних показів. Перша оповідає про життя буфетниці Наташі, яка на вечірці переспала з іноземним професором і через це була допитана та завербована КДБ. Другий фільм — це шестигодинний опус про створення та занепад Інституту, центрального об’єкта Всесвіту Дау.

Про Дау неможливо говорити без передісторії створення фільмів і міфів, що вирують навколо неї. Заради зйомок картини побудували величезні декорації у Харкові, де непрофесійні актори просто жили, занурені в репресивну атмосферу, піддавалися фізичному та психологічному тиску. Більшість учасників проєкту грали самих себе у заданих умовах, а серед них відмітилися як видатні люди штибу Марини Абрамович чи Нобелівського лавреата Девіда Гросса, так і колишній КДБіст Володимир Ажіппо, який відтворює на екрані радянську систему тортур, і неонацист Максим Марцинкевич.

Критиці піддаються не лише методи, якими був досягнутий результат, а й те, що були дозволені акти насильства щодо учасників Дау. Зокрема, на екрані ми стаємо свідками сварок, зґвалтування, жорсткого вбивства тварин тощо.



Полеміка навколо фільму передусім ведеться навколо етичних засад, проте з художньої точки зору також не все однозначно. Новаторський метод створення проєкту встиг трохи застаріти до виходу картини та відтворитися в інших, менш репресивних мистецьких об’єктах. Що ж стосується візуальної складової картини, то вона теж наслідує, наприклад, таких авторів, як Олексій Герман-старший (Складно бути богом; Хрусталев, машину!).

Синергія цих непевностей і полярностей, вочевидь, і стала цим бар’єром, який не лише розділяє глядачів, а й ставить на ручне гальмо потенційний успіх картини. Наприклад, світова прем’єра Дау. Наташа в Берліні була багатолюдною: повністю забитий декількатисячний зал Berlinale Palast. Втім, глядачі проводжали фільм доволі непевними оплесками, які не протрималися навіть до кінця титрів, і ще раз, трохи довше, поаплодували самим актрисам - підтримуючи їх через те, що їм довелося пережити.