Berlinale-Blogger 2017
Лиш у мистецтві немає обману?

З 24 фільмів, що демонструються у цьогорічній програмі головного конкурсу та за її межами, п’ятеро відбуваються у світі мистецтва. Знак втечі від реальності чи ознака часу?
 

Головний персонаж Wild Mouse – музичний критик, у якого здають нерви. Головна героїня у Félicité (усі сеанси розпродані вщент!) – співачка з Кіншази. Final Portrait розповідає про дружбу між Альберто Джакометті та його біографом Джеймсом Лордом, Beuys – це документальний портрет овіяного колишніми скандалами Йозефа Бойса, чиї мистецькі проекти та концепції сьогодні все ж видаються актуальнішими ніж декілька десятиліть тому. У напружені часи, коли майбутнє лякає, доречним варіантом здається «втеча у мистецтво». Мистецтво дає можливість відвернутися на певний час від буденності та дійсності. Воно дозволяє зазирнути у красу з великої літери. А той простір, у якому людство показує себе у своєму найтаємничішому, найзворушливішому, ба навіть у божественному вимірі, видається майданчиком свободи, може навіть святим місцем.

Та це припущення оманливе. Як кожна сфера людського життя мистецтво підлягає політиці і тиску. Особливо небезпечно, коли цьому політичному або суспільному тиску піддаються надчутливі та вразливі індивідууми. Відтак здається невипадковим, що на відкритті 67-го Берлінале демонструється Django Етьєна Комара, стрічка про життя у роки війни Джанґо Райнгардта, одно з найвидатніших гітаристів усіх часів. Під час Другої світової війни Райнгардт, який був сінті, попадав у групу людей, яким особливо загрожувала небезпека – він навіть намагався двічі втекти з окупованої Франції. Його положення трагічним чином загострилося, коли йому в 1943 році зробили «унікальну пропозицію» - концертний тур нацистською Німеччиною. Чи може мистецтво у такій ситуації зберігати невинність? Де проходить межа між мистецькою свободою та пропагандою? Ця межа чітка чи розмита? Здається важливим ставити подібні питання – особливо в теперішні часи.