Berlinale-Blogger 2017 Перші враження від Berlinale 2017

Багато журналістів з тих, хто стояв у черзі на прес-показ Django, були помітно напружені. Підставою для збуджених перемовлянь схоже був не фільм-відкриття, радше посередній, від якого багато-хто не знав, що очікувати, а фестиваль загалом: «Що ти вже подивився?» або «Які фільми особливо цікаві?», питання такого роду домінували у розмовах. Деякі критики згадували про колишні фестивалі Берлінале, інші намагались передбачити, який з фільмів 67-го фестивалю стане великим збирачем нагород.

І посеред цього стовпотворіння стояв я…  роблячи великі зусилля, щоб не виказати всім захоплення своїм першим Берлінале  через надто широко відкриті очі.

Зовсім новим це все для мене не було, зрештою у себе вдома в Шотландії я вже був на різних кінофестивалях. При цьому Берлінале – це зовсім інший масштаб ніж усе, що колись відбувалось в Единбурзі чи у Ґлазґо. Після того, як я забрав своє посвідчення преси, мені спочатку треба було зорієнтуватися в переповненому прес-центрі у Grand Hyatt. Там просто кишіло від критиків з усього світу, а міжнародна атмосфера відчувалась було відчути усюди. На телеекрані можна було слідкувати за прес-конференцією International Jury, на якій Пол Верховен заявив, що він свідомо ставить на суперечливі, гнівні та креативні твори.

Але зі спокійною совістю можна стверджувати, що Django не такий фільм. Залишається питання, чому саме така прямолінійна драма була відібрана для фільму-відкриття: досить вдалій акторській грі та цікавій музиці протистоїть нудна режисерська робота: музика Джанґо Райнгардта, суміш джіпсі, джазу та блюзу пульсує та захоплює, при цьому така енергія бракує фільмові як такому. Можливо керівник фестивалю Дітер Косслік хотів цим вибором зробити політичну заяву. Зрештою у стрічці йдеться про роль мистецтва всередині автократичного режиму, ворожого до мистецтва.

Певне розчарування від фільму-відкриття вже не похитнуло пануючу атмосферу та моє особисте захоплення. Такий великий та знаменитий фестиваль задає височенну планку очікувань, що просто відчувається у повітрі перед кожним фільмом. Наступні два фільми мого списку, On Body And Soul (чарівна-реалістична драма) та Barrage (родинна історія декількох поколінь), були вже значно сміливіші та креативніші. Тепер я з радістю чекаю на інший десяток багатообіцяючих фільмів, а до прискореного серцебиття Берлінале я тепер уже звик.