Berlinale-Blogger 2017 Гарячий джаз та пекуча історія

Реда Кетаб в ролі джазового гітариста Джанґо Райнгардта
Реда Кетаб в ролі джазового гітариста Джанґо Райнгардта | © Roger Arpajou

Берлінале відкрив Django, фільм про відомого джазового гітариста Джанґо Райнгардта. При цьому кінобіографія приділяє менше уваги його музичним вмінням – а радше зосереджується на демонстрації його життя як сина з сім’ї сінті під час Другої світової війни.

Починається фільм Django, чути перші звуки, і не дивно, що вони лунають з гітари. У мелодіях чути гармонію, у самій сцені її немає. Це 1943 рік. У французькому лісі зібрались сінті, серед них чоловіки, які разом награють музику. Німецькі солдати вриваються у табір та розстрілюють музикантів.

Ця сцена є вступом до кінобіографії відомого джазового гітариста Джанґо Райнгардта, але його виконавській майстерності тут приділено менше уваги ніж тому, як він зі своїм походженням сінті зміг пережити Другу світову війну. Django – фільм-відкриття 67-го Берлінале, фестивалю, який усвідомлює свою історичну значимість.

В перший раз за камерою

Потім мелодійні рифи звучать, коли Django розповідає про те, що пережив Райнгардт (Реда Кетаб) у ці часи: запрошення, а потім вимоги поїхати до Німеччини, щоб виступити перед такими впливовими людьми як Ґеббельс. З іншого боку переслідування сінті і рома, які підштовхують його до втечі у Швейцарію спільно зі своєю жінкою (Беата Паліа) та мамою (БібБім Мерстайн).

Автор сценарію Етьєн Комар для цієї адаптації роману Алексіса Салаткоса вперше займає місце режисера за камерою. У своєму сценарії для Des hommes et des dieux у 2010 році він зображує групу монахів, які приймають рішення допомогти іншим, хоча це загрошує іхнім життям. Django ставить своїх героїв у схожу ситуацію.

На початку фільму Райнгардт схиляється до ігнорування того, що відбувається навколо нього. Він рибалить та грає музику, відмежувавшись від політики. Але чим більше його талант опиняється у центрі уваги нацистського режиму, тим сильніший тиск, який змушує його займатися реальністю навколо себе, збагнути її та зрештою активно працювати над тим, щоб її змінити.

Стенографія безчинств

Незважаючи на це Django не особливо прив’язується до деталей – йому це не потрібно. Оскільки тема Другої світової війни рідко сходить з великого екрану, глядачі більш ніж обізнані з тим звірством, яке визначило цей час.

Сцени таємних розмов та планувань як і відверті залякування та жахіття виглядають майже як сценографія безчинств, які тут залишаються за кадром. Постріл, що обриває життя старого, короткі допити, що ґрунтуються на дискримінаційних припущеннях, руйнівне полум’я, що пожирає світське майно – ці побіжні враження в поєднанні з історичною свідомістю багато про що говорять.

Саундтрек фільму в основному складається зі жвавої гри Райнгардта та оригінальної п’єси, написаної гітаристом після війни, значна частина якої була втрачена. Таким чином підхід, до якого вдається Комар,  показує гострий контраст жахів і мистецтва.

Історія заповнює прогалини

Це також простір, який займає Берлінале, відкриваючись зображенням виживання Райнгардта і його музикою. На віддалі у декілька хвилин від палацу Берлінале, в якому Django відзначає свою світову прем’єру, видно нагадування про минуле, які транслює фільм.

А Центр документації «Топографія терору» заповнює прогалини фільму деталями. Грандіозне свято сучасного кіно та непохитність знань про болісні події минулого існують поряд, і неможливо заперечити, що одне визначає інше.