Frankreich

Зараз ми всі можемо спокійно вмерти

Франція не є футбольною країною. Чи перемога вважається просто вульгарним явищем? Бруно Гекманн про відсутність футбольного захоплення, великих чоловіків, яких потребує футбол Франції – і про надзвичайні перемоги.

Переклад: Маріон Герберт

У присутності своєї дружини я завжди кажу, що найкращим днем мого життя стало народження нашої першої дитини. Але оскільки її зараз поруч немає, то я признаюся Вам: це не так. Найкращим днем мого життя завжди залишатиметься 12 липня 1998 року. Могутнє, чисте, абсолютне, суцільне відчуття щастя. Стати батьком, це – врешті-решт, банально. А от стати чемпіонами світу, перемігши при цьому Бразилію з рахунком 3:0, ось це дійсно надзвичайне, неймовірне, незрівнянне відчуття.
 
Ми завжди думали, що цей священний Грааль призначений для інших, традиційних фаворитів. Німеччина, Бразилія, Італія. Але не для нас. Ми ж бо як правило великі лузери, романтики, захоплюємося безперспективними пасами і героїчними поразками, красивими, як грецька трагедія – ох, Севілья 1982 року! Власне кажучи, французи уникають перемоги. Перемагати – це дещо вульгарно і тривіально. Це не випадково, що країна, котра винайшла кубок світу і чемпіонат Європи, довгий час відмовлялася від того, щоб принести цей титул додому. У 2006 році нам уже майже вдалося це, але врешті ми подумали, ні, краще віддати це право італійцям, просимо дуже. Така наша великодушна риса. Поблажлива, але великодушна.
 
1998 рік став аномальним. Так само, як і перемоги на чемпіонатах Європи у 1984 і 2000 роках. Щось нелогічне у країні логіки. Тому що Франція не є футбольною країною. Тут немає справжньої пристрасті, немає справжнього захоплення. Відсутній еквівалент співу, так як на стадіоні Енфілд Роуд, немає аналогів жовтої стіни стадіону у Вестфалії. Жалюгідна хвиля співу La-Ola, слабенька Марсельєза, два-три прапори і все. Домашній чемпіонат подібний до промов Франсуа Олланда: похмурий, однотонний, нудний. Помірно заповнені трибуни,безучасні глядачі, бідне представлення. Насправді французи нездатні віддатися пристрастям навколо круглого шкіряного м´яча. Тому що пристрасть передбачає відміну розуму та критичного духу, цих суттєвих чеснот цієї країни невиправних картезіанців. І якщо футбол розглядають як світську релігію, то як же може тоді один з найбільш атеїстських народів земної кулі поклонятися богам, нехай навіть богам стадіону?

Франція – не футбольна країна, але, інший парадокс, це – країна футболістів. І, притому, великих. Копа, Платіні, Зідан: Ці три 10-их номери уособлюють собою зоряні часи французького футболу. Вони є покращенням нашої історії: щоб бути великою, Франція потребує великих чоловіків. Без них немає рятунку. З часів відставки Зідана сині більше виблискують поза футбольним полем, ніж на п´єдесталах. Апофеоз був у Південній Африці: Відмова від тренування стала чимось неймовірним в історії світових чемпіонатів. Що нам лише не довелося почути: Скандал! Ганьба! Слід знову запровадити гільйотину! Проте епізод з автобусом висвітив основу французької суті: страйк.
 
Але це не найгірше. Нічого більше не є поганим. Я був свідком, як Франція стала чемпіоном світу. З тих пір для мене існує однозначна правда, яку висловив історичний телевізійний коментатор Тьєрі Роланд під час ейфорії після фінального свистка 12 липня 1998 року: „Я думаю, що тепер ми всі можемо спокійно вмерти.“