Deutschland

Поле до смерті

Футбол у Німеччині це не дитяча гра. Принаймні так уважає Фалько Генніґ, письменник, який зі своєю матір’ю поділяє не тільки пристрасть до гри в м’яча, а й наслідки для здоров’я від цієї гри. 

Останнім часом я часто думаю про те, що означає для мене футбол, в який не можу грати вже декілька місяців поспіль через сильний біль у паху. Спочатку я ще намагався трохи грати, але щойно починав бігти, відразу біль, ніби гострий ніж, пронизував пах. Особливо нестерпно ставало під час прискорення. Зрештою я взагалі не міг бігати. А колись бігав доволі швидко.
 
„Щось не так чи просто старість?“- питав мене мій товариш Мартін Кюхлер. Мабуть, старість. Мені ж бо майже 50. Чимало футболістів випустили дух на полі, не дотягнувши до цього віку: бельгієць Ґреґорі Мертенс, шотландець Філ О'Доннел, ісранець Антоніо Пуерта.
 
В останні роки я двічі на тиждень грав у футбол, просто тому, що це приносило мені набагато більше задоволення, аніж біг, тому що після гри я почував себе краще, тому що був переконаний, рухатися на свіжому повітрі корисно. А тепер все, кінець.
 
Спочатку я думав, що це просто мускулатура. Але біль не минав. Я був у шести лікарів, щоразу розповідав про своє надмірне захоплення футболом і болі. Ґуґл за описом моїх симптомів видає однозначний діагноз: синдром футболіста. „Може й у мене синдром футболіста? – подумав я. – Та ні, не може бути“. Сьомий лікар, до якого я звернувся, одразу сказав: „Тут немає чого дивитися, це синдром футболіста!“ Довіри до німецької медицини від того у мене не збільшилося. Зрештою, я ще міг їздити на велосипеді. Тож, якщо не покращає, то буду грати у велобол.  
 
Багато що пов’язує мене з німецьким футболом. Пристрастю до футболу вже уражені були мої батьки. З моєю мамою, яка й у 70 продовжувала щотижня грати у футбол, ми не раз в останні роки ганяли м’яча. Під час Чемпіонату світу з футболу серед письменників у Швеції вона була єдиним вболівальником німецької збірної, що приїхав на матч на складальному велосипеді. І треба ж такої – тренер забув випустити мене на поле! Через протез стегна лікарі суворо заборонили мамі грати у футбол і вона навіть дослухалася лікарської поради. Щоправда потай вона все ще катається на лижах, хоча лижі їй також не рекомендовані.
    
Футболісти інших націй не так кричать на полі, як німці, і гра, здається, їм приносить більше задоволення. Після гри вони, на противагу німцям, співають. При цьому добре знають текст і мелодію. Шведи люблять розігрітися шнапсом.     


Я краще розбираюся у вуличному футболі. Часто грав разом з Вольфґанґом Геррндорфом. Думаю, він не дуже високої думки про мене як письменника, натомість називав справжнім богом після мого голу головою на Берґштрассе. У 2013 році Вольфґанґ Геррндорф застрелився. Двічі на тиждень ми разом з Горстом Бредекампом зустрічаємося на футбольному полі. Йому майже 70. Я ледве розумію його, коли він розповідає про щось, не пов’язане з футболом. Та його скигливі вказівки завжди чіткі та зрозумілі:
„Ззаду обходь! Давайте, обходьте ззаду! Чому не обходите?“ І так буде завжди!