Spanien

М′яч проти мене. Сповідь одного футбольного алергіка

Він порівнює національний гімн зі співом на стадіоні, фан-секцію з політичними поглядами і футбольні клуби з релігією. Дивно, яке значення має футбол в Іспанії!

Футбол в Іспанії замінив відсутні національні символи. Хоча він і не викликає у мене захоплення, але й не пробуджує в мені надмірної антипатії, він дає мені змогу краще зрозуміти мою країну.
Іспанія - дивна країна. Наш гімн не має тексту, і люди розвивають патріотичні почуття, підбадьорюючи свій клуб співом на стадіоні. Наш національний прапор викликає у нас стільки ж почуттів, як кухонна ганчірка, іспанці впадають у стан відчайдушної ейфорії, коли натягують на себе форму своєї команди. Але якщо ми вийдемо за межі соціології і проникнемо в царство підсвідомості, ми відкриємо нову беззаперечну якість футболу: коли іспанець, сидячи в барі, вболіває за команду спітнілих спортсменів, він може собі дозволити продовжувати своій переважно сидячий спосіб життя, при цьому його не буде мучити відчуття провини.

Культура проти футболу

Нещодавно я хотів презентувати книгу свого друга у книгарні, і коли я розмовляв про це з видавцем, він першим ділом заглянув у спортивний календар, так ніби він допитував оракула: «Ви хочете це зробити у п′ятницю о сьомій? Це неможливо, тоді ж грають команди «Celta Vigo» з «Betis Sevilla».
Іспанська культура хвороблива і має білі безформні ноги, тому це нормально, коли видавців охоплює страх при одній думці, що вони мають боротися за увагу публіки проти м′язистих сідниць футболістів. Ймовірно, звідси й походить гіпнотична фасцинація, враження, яке у письменників викликає футбол, у людей, які радше схильні до алкоголю й комфорту, ніж до спринтів по вполюванню м′яча на газоні. Останніми роками я мав змогу спостерігати, як найкращі представники моєї ґенерації деградували через футбольне безумство.
Я сам, відколи можу думати, намагався цікавитися цією справою, але всі мої спроби були сміхотворними і зазнавали жалюгідної поразки. Під час славнозвіснго подвигу Іспанії проти Голландії у фіналі в Бразилії, коли команда Іспанії вперше стала чемпіоном світу, в мене виникло непереборне бажання якось виразити своє задоволення, стрибнути у фонтан, де я вдарився нирками до однієї з труб фонтану. Іншого разу мій друг запросив мене на стадіон, щоб я насолодився грою наживо. Коли одна з команд забила гола, я стрибнув від радості, але не помітив, що ми знаходилися у фан-секторі ультрас суперника. Ал це ще не все: багато років тому, коли я ще ходив до школи, у нас було дві фракції, які протистояли одна одній, як ідеології в нашому парламенті. З одного боку були фанати команди «Barça», з іншого - фанати команди  «Real Madrid». Я хотів завоювати прихильність і назвався палким прихильником Сантьяго Бернабеу [іспанський футболіст і функціонер], як тільки я бачив поруч білу форму, і якщо мої супутники здавалися мені  culés [фанати футбольного клубу Барселона], я починав наспівувати «Els segadors» [національний гімн Каталонії]. Коли мої любі товариші здогадалися, що я не є прихильником ні «Мадриду», ні «Барселони», а є, власне, відступником від обох релігій, вони були недалекі від того, щоб спалити мене на вогнищі. Іспанці, взагалі-то, народ згуртований. Тут не можна звинуватити когось у більшому гріхові, ніж зміна одного футбольного клубу на інший (чи зміна однієї ідеології на іншу).