Brasilien

Angeblich sind Avocados grün

Bolzen in Gummilatschen, in handbemalten Lumpen und selbstgenähten Turnhosen: In Brasilien braucht es keinen Luxus, um den schönsten Sport der Welt zu betreiben.

Вони не були нашими друзями. Але без них ми не могли обійтися. Ми бігли галопом на маленьке футбольне поле за дерев`яною церквою. Ми не завжди грали проти страшного супротивника. Ми боялися постійного сорому, який переслідуватиме наші кроки, мов тінь,увесь тиждень, до самої школи. Кепкування інших дітей - неначе широко відчинені двері до пекла. Але ми були впевненими. І майже завжди програвали. Я не можу згадати, щоб ми вигравали. Можливо, один раз чи два. А так - самі поразки перед немилосердним лицем Господа.

Ми були замучені, але як команда ми мали гучну назву: «Сан Ремо». Я списав її зі стіни магазину одягу у центрі міста Курітіба, де на вулицях стояли самі гладкі та огидні повії. Команда «Сан Ремо» не мала однакової спортивної форми. Словосполучення «футбольне взуття» було нам невідоме, ми навіть не знали, як воно точно пишеться. Невігластво – це камінь, який кидається у двері пекла, щоб побачити, чи їх можливо пробити.

Я вже не пам`ятаю, кому на думку спала ідея назвати страшного супротивника «Авокадо». Але я точно не можу цим похвалитися – бо я дальтонік. Причина тому була простою: сорочки команди «Авокадо» (так, вони мали сорочки і навіть з номерами на спині) були зеленого кольору. Але мені вони на полі не здавалися схожими на вісім авокадо (одинадцять гравців від кожної команди не поміщалися на вузькій футбольній смузі між вулицею та церквою).

На тій грі – після багаточисленних поразок  - я вирішив, що нам також потрібно мати форму, однакову футбольну форму команди «Сан Ремо». Смішне обмундирування в порівнянні з доспіхами супротивника. Мені було ніяково грати без сорочки – курячі груди, під шкірою видно кожне ребро, замучений вітром та ворожими м`ячами. Наші гравці (хлопчаки від дев`яти до дванадцяти років) усі мали придбати білі футболки. Я дістав одну, що вже втратила форму. Ми намалювали на спинах номери фарбами з пульверизаторів. Мій брат мені допомагав. Два дизайнери, яким можна позаздрити. Він, мій брат, був нашим воротарем.  Отже, він отримав футболку з намальованим жовтогарячим блискучим номером 1. Номери були геть не симетричні. На кожній сорочці номер був іншого розміру. На наших спинах - тягар безграмотності. Наші спортивні штани були з поліестру, зшиті матерями на старих швейних машинках «Singer». На ногах у нас були «Conga», «Kichute», матерчаті кеди або гумові шльопки. Дехто грав навіть босоніж. Грати у футбол в гумових шльопках смішно. Влучний удар. М`яч летить. Шльопок летить у повітрі за ним. Ми були маленькою армією убогих, жебраків, які чекали на диво. Але Бог і священник були впевнено на боці супротивника.

Ми програли гру. Але нам не слід було соромитися своєї поразки. Різниця в один чи два голи. На прем`єрі нашої власної форми ми боролися, мов леви. Ми не були створені для перемог. Нашим призначенням був програш. В лахмітті ми повернулися додому. Жовтогарячі номери звісили голови з усіх боків.

Інколи я проходжу повз поле бою. Старенька церква поступилася місцем новому храму,  башта якого могла б погладити Петра за бороду. Священник помер. Він сидить по праву руку Господа-Всемогущого-Отця. На футбольному полі з`явився житловий масив з однакових за формою будиночків. Команди «Авокадо» більше немає. Нашої також. Магазин під назвою «Сан-Ремо» зачинили. Я ніколи більше не зустрічав нікого з граців. Мати померла. Стара машинка «Singer» лежить на цвинтарі для швейних машин. І я до цих пір не впевнений, чи авокадо дійсно зеленого кольору.