Deutschland

Наш ворог, мій друг

Часто ненависний і зрідка помітний: Філіп Райнгартц нарешті знаходить місце для судді в німецькому футболі і у своїх особистих спогадах

Я біг через увесь потяг. Він був десь тут, я не обізнався на пероні. Я знав лише одне:  я мушу його знайти перед Кайзерслаутерном. А коли буде Кайзерслаутерн, я не знав.

А чи можна мені? Я був із Фрайбургу, він був нашим ворогом, і треба було дуже постаратися, щоб стати комусь ворогом у Фрайбурзі. Це було трохи смішно, як два роки тому вони заблокували суддівський вихід на стадіоні і скандували «Випусти Шірі!» Але ж він нас зрадив, два видалення з поля, одинадцятиметровий, зрештою ми програли з рахунком 2:4 у себе вдома проти Кельну. Проти Маркуса Мерка.

Тоді я не був на стадіоні, я бачив  цю сцену у репортажі на відеокасеті. А сьогодні був. У формі, шарфику, замотаного у прапор  - так мене забрали прямо з матчу на вокзал, у літню відпустку із сім′єю. Ми знову грали з Кельном, знову Тоні Польстер забив визначні голи, і знову суддю звали Маркус Мерк.

Але моє захоплення футболом у той час не знало ні добра, ні зла. Для мене, десятирічного, футбол був усім, футбол був святим. І всі були героями. Гравці запасу без особливого таланту, при їх заміні сьогодні ми писали б друзям злорадні повідомлення у Whatsapp – «герої». Гравці, які мали номери на спині типу 19 і яких ми знали лише по фото зі стадіонного журналу – «герої». Навіть сам ведучий програми сезонного огляду –навіть  він не міг повірити, коли в його редакції  я, практикант, від благоговіння мало не опустився навколішки. І таким був Маркус Мерк, людина, яку я точно бачив на пероні, власне ворог, але такоіж з футболу, тобто магічний.

Зараз мене не зупинити: зачинене купе? - байдуже, я мусів знайти суддю, в Кайзерслаутерні буде вже запізно.
І ось я стояв перед ним. Він був у сорочці з високо закоченими рукавами, сидів там собі зручно, просто так, лише зі своїми двома асистентами, яких тоді називали боковими суддями. Я простягнув йому олівець і папір, шанобливо зберігаючи дистанцію, як кількома місяцями потому на перших  блюзових піснях на андерграунд-вечірці. «Сідай же», мовив чоловік, про якого я, власне, нічого не знав. Він був зубним лікарем з Кайзерслаутерну, про це писали у «Кікері», але чи був він людиною?
Я довго слухав, залишався спокійним, і в яийсь момент заговорив. Так, після гри в Кельні було погано, дзвінки з погрозами, при цьому й на полі треба було досить вислуховувати. А що гравці казали? - хотів я знати, сподіваючись почути про злі непристойності. Алтін Праклі через Кельн наче назвав його падлюкою. «Деякі гравці забуваються», ось і все, що відповів Мерк. Я не знав цього вислову, що він мав на увазі, для мене було загадкою, деякі гравці забуваються, але це залишилося для мене назавжди виразом найгіршої люті й агресії.

В якийсь момент до нас тихенько прослизнув мій молодший брат, потім моя сестра. Ми залишилися, аж допоки нам не слід були пересідати у Кайзерслайтурні. Мерк допоміг ще моїй матері з валізами. Чи зміг би він мені помахати, спитав я, і дуже точно описав йому моє постійне місце на північній трибуні. Це трохи складно, сказав Мерк, «але дай мені свою адресу».
Я довго не міг нікому про це розповісти, зрештою, він був ворогом. Можливо, про подію у потязі і зміг би, але про листівки? З привітом із матчу чемпіонської ліги в Туріні. З Мадриду. З Лондона. Суддя FIFA враз став моїм другом по листуванню.  І коли пізніше у Фрайбурзі він знову свистів і перед матчем пробігав коло по стадіону, вся трибуна горлала «Мерк, ти сволота», я мовчав і махав, а він ніколи мені не помахав у відповідь.