Deutschland

Моє життя як другий м′яч

Німецький автор Йохен Шмідт бачить у епізодичних явищах футбольної гри грандіозні афоризми. Так, наприклад, афоризм про знехнуваного автора як другого м′яча, якому не знаходиться місця на футбольному полі.

І у мене був період в житті, коли я без м′яча навіть не йшов викидати сміття. Це було у 80х роках, коли суперники моєї східноберлінської команди на змаганнях на Кубока Європи носили ще такі таємничі імена як Рух Чоржов. Я не був учнем вальдорфської школи, яким не можна грати у футбол, оскільки, згідно з Рудольфом Штайнером, речі у формі кулі – святі, і їх не можна торкатися ногами (у нас в Східному Берліні не було навіть вальдорфського салату), але у мене був батько, який думав, що від ігор, де м′яча б′ють головою, стають дурнями, бо при цьому відмирає багато мозкових клітин, і тому він не сприяв моїй кар′єрі. Отак я залишився вічним глядачем, точно як у театрі. Причому там я почувався так само; я часто думав, що п′єса була б цікавішою, якби мене поставили на місце Гамлета.

В дитинстві я тільки зрідка міг пізніше лягати спати, і то лише, допоки тривав матч по телевізору. Я завжди хотів, щоб було продовження, і, звичайно, я сподівався на серію пенальті, за можливістю таку, яка ніколи б не закінчувалася, і коли вже всі виконають по удару, щоб все почалося ще раз спочатку. Це було для мене, власне, захопленням у футболі, чи зможуть обидві команди втримати дорогоцінну невизначеність. Серія пенальті була однозначно найкращим. Чому, власне, не існує виду спорту «серія пенальті»? Якоюсь мірою я підозрював, що в житті так не буває. Потрібно було заслужити апогей шляхом втрати чогось іншого. Оскільки я так рідко міг дивитися футбол, він був для мене, власне, задоволенням у вигляді читання і рахунку. Я читав у футбольних книжках багато цікавого про минулі турніри і знав про сильні сторони великих гравців, яких я ніколи не бачив. Яким генієм був Гаррінча! (Я про це читав). Я вивчав джерела і обдумував, хто був найбільшим гравцем, Кройф чи Пеле. (Обох я ніколине бачив на екрані.) Мені подобалися видання моєї футбольної газети, переповнені статистикою в кінці сезону, цифри над цифрами. Я також ставив собі питання: Чому всі 11 граців команди, коли вони ведуть, не стають на лінію воріт на весь остаточний час гри? Тоді інші навряд чи зможуть забити гола? Чому жоден гравець не сховає м′яча під сорочкою  і не пробіжить з ним до воріт?

І сьогодні для мене зовсім не важливо, хто виграє матч, я бачив стільки неймовірних перемог чи поразок, що я завжди швидко забуваю результати і більше цікавлюся дрібницями. Як от тим, що у футболі навіть суперники завжди так мило допомагають, якщо хтось упав. Простягають руку, і інший встає. Що гравці запасу у своїх неонових жилетах бігають по краю поля, щоб зігрітися, а виглядають, як група з дитячого садка по дорозі на дитячий майданчик. Як гравці при зміні складу команди змушені показувати судді підошви, наче коні свої копита для підковування. Коли гравці перед пенальті шукають повітряний отвір на м′ячі, як маленьку дірочку, через яку пекар вприскує варення в пиріжок. Але найбільше мене вражає, коли на ігрове поле викочується другий м′яч, як безжально він вилітає геть! Щоб утримати і завойувати одного лише м′яча, ці чоловіки тренуються роками, жертвують своїм дитинством і молодістю, своїм здоров′ям, усвідомлюючи, що після своєї кар′єри вони зазнають блискавичної метаморфози у сумного чоловіка із зайвою вагою. А інший м′яч лише заважає, він сюди не пасує і має швидко зникнути, бо інакше далі гра не продовжиться. І при цьому цей м′яч ідентичний першому. Чи є кращий приклад того, яке несправедливе життя? Звичайно, я ідентифікую себе із зайвим м′ячем. Бо як часто я, як автор, почуваюся так само! Як часто однією з моїх книг нехтують, в той час як про іншу, в жодному разі не кращу для читання, усі сперечаються!