50 років німецько-французької співпраці Не завжди просто, але надійно

Німці та французи святкували у 2013 році 50 років підписання Єлисейського договору. Огляд 50 років німецько-французької дружби. 

Коли німецький канцлер Конрад Аденауер та французький президент Шарль де Ґоль підписали 22 січня 1963 року в Єлисейському палаці "Німецько-французький договір", вони тим самим завізували закінчення ворожнечі, яка тривала понад два століття. Сьогодні альянс між Берліном і Парижем – це рушій європейської інтеграції, хоча часто немає згоди щодо правильного напрямку.

За рік до підписання французький президент під час візиту до Німеччини завоював серця німців своєю промовою, яка була несподівано прихильною до німецького народу, зворушливою з огляду на німецько-французьке минуле та прозвучала німецькою мовою: «Коли я бачу вас усіх довкола мене, коли я чую ваші гасла, то відчуваю, ще сильніше ніж раніше, шану і довіру, яку плекаю до Вашого великого народу – так – великого німецького народу. Хай живе Бонн, хай живе Німеччина, хай живе німецько-французька дружба».

Між Заходом і Сходом

Єлисейський договір став безперечною віхою на шляху європейсьского єднання та заклав – як ми знаємо сьогодні - нові тривкі підвалини для співпраці Німеччини і Франції на благо усього континенту. Та нарікання почелись вже через декілька тижнів після підписання договору. У президента де Ґоля в його політиці щодо Німеччини було дещо інше на думці. За допомогою німецько-французького союзу він хотів створити Європу, в які немає місця британцям, а також без єднання з США – Європа де Ґоля мала стати самостійною силою посередині між Сходом та Заходом. Цій меті не в останню чергу мав служити, як він це бачив, і німецько-французький союз.

Але проти цього тлумачення Аденауер дав недвозначний сигнал. Він подав до Бундестагу, який мав затвердити цей міжнародний договір, такий ратифікаційний закон, в преамбулі якого було чітко прописано  відданість НАТО і тісному партнерству з США, а з огляду на європейське єднання – чітке залучення Великобританії. Відтак де Ґоль з певним скепсисом приймав й Людвіґа Ергарда, наступника Аденауера на посаді канцлера.

Скепсис визначав також стосунки наступника де Ґоля, Жоржа Помпіду, до уряду Віллі Брандта. Після того, як Аденауер заскочив французів зненацька своєю політикою прив’язки до Заходу, Брандт збентежив французьких друзів своєю «Новою східною політикою», яка просувала «зміни через зближення» по відношенню до Радянського Союзу та до НДР. І хоча німецько-французькі відносини на урядовому рівні в 1970-х роках знаходились скоріше у застійному стані, у співпраці між регіонами і комунами відзначався великий прогрес. Численні партнерські зв’язки між містами та школами, що виникли тоді, діють і дотепер.

До сьогодні триває і дружба, що об’єднує Жіскара д’Естена та Гельмута Шмідта. За їхнього керівництва не тільки німецький та французький уряди наблизились один до одного, але і єдність Європи в кінці 1970-х років все частіше опинялась у центрі уваги. Тут не в останню чергу варто згадати і єдину європейську валютну систему, з якої потім вийшла європейська валютна одиниця і зрештою спільна валюта євро.

Великі жести у Вердені та Кані

До моментів німецько-французької дружби, що відображені у підручниках історії, належить і урочисте вшанування в листопаді 1984 року загиблих у Вердені під час Першої світової війни. Пліч-о-пліч Франсуа Міттеран та Гельмут Коль вшанували пам’ять жертв німецько-французької ворожнечі між двома народами.

Запрошення Міттерана на відзначення річниці висадки союзників у Нормандії Коль все ж відхилив, пояснивши, що як німецький канцлер йому там нема чого робити. Натомість його наступник Герхард Шрьодер прибув на запрошення Жака Ширака на 60-ту річницю так званого «D-Day» до Кану. Вперше німецький канцлер взяв участь у такій церемонії.

Як у хороші, так і у погані часи

Світлин з історичним символічним значенням, які залишили світові Аденауер і де Ґоль чи Міттеран та Коль, немає за участі Ангели Меркель і Ніколя Саркозі. Для цього німецько-французькі відносини мабуть були просто «занадто нормальними». Хоча це в жодному разі не була «любов з першого погляду», зрештою в «Меркозі» дехто бачив європейську омріяну пару. У кризі євро двоє ще більше з’єдналися.

Перед французькими президентськими виборами у 2011 році канцлерка навіть долучилась до передвиборчої кампанії Саркозі, хоча вже намітився його програш. З його наступником, Франсуа Олландом, співпраця була спочатку досить нерівною. Але це не перервало німецько-французьку дружбу. Вона наразі стоїть на надійному фундаменті.