Швидкий вхід:
Перейти прямо до змісту (Alt 1)Перейти прямо до навігації другого рівня (Alt 3)Перейти прямо до головної навігації (Alt 2)

Бахмут
Спалахи ідентичності: мікроісторія одного українського містечка

Bakhmut. Sparkling Identity
Bakhmut. Sparkling Identity | © Goethe-Institut

Дослідницький тандем: Стас Мендзелевський, Лері Матехха

Перейменування вулиць і міст стало невід'ємною частиною процесів декомунізації в Україні, як і загальні спроби переосмислити та дати оцінку радянському минулому і його спадщині після подій на Майдані в 2014 році.
 
Чи справді назва має таке велике значення? Чи стоїть за зміною назви інший рівень значущості, крім формального бюрократичного акту? Що в собі несе перейменування? Яким є соціальне, політичне та культурне втілення цього неоднозначного процесу?
 
Нещодавні політичні зміни в Україні ілюструють дискусію щодо колективної пам'яті: що варто пам'ятати новому поколінню, а про що краще забути. Але чи дійсно для того, щоб побудувати незалежне майбутнє, необхідно викреслювати назви та символи минулого, чи можливо (совєцька) пам'ять про минуле також належить сучасним українцям?
 
Культурна історія українського міста Бахмут протягом XX століття - це історія назв, а саме пов'язана з одним іменем - Артем. За час свого існування Бахмут змінював назву декілька разів (Бахмут (1574) - Артемівськ (1924) - Бахмут (1942) - Артемівськ (1943) - Бахмут (2016)). Окрім того, ми хотіли розповісти історію головного пам'ятника міста - пам'ятника Артему, який нещодавно було декомунізовано і вивезено на задній двір залізничного вокзалу, де він почив поруч з Леніним.
 
Незважаючи на те, що в 2016 році місту була повернута «історична» назва Бахмут, ім'я Артема (на честь якого місто було перейменовано в 1924 році) міцно засіло в пам'яті і матеріальній культурі місцевої громади. Більше того, з цим іменем глибоко пов'язана вся совєцька історія міста.
 
Колишній Бахмут став Артемівськом у 1924 році, з метою увічнити смерть Федора Сергєєва, якого називали «товариш Артем», - колишнього товариша Сталіна по зброї, якого, згідно місцевих чуток, було ліквідовано за наказом самого генерального секретаря. Після смерті «Артема» Сталін узяв опіку над сином померлого революціонера Артемом.
 
Перше перейменування міста відбулося під час відкриття унікального конструктивістського пам'ятника Артему, спорудженого легендарним українським скульптором і режисером Іваном Кавалерідзе. Під час нацистської окупації німецькі солдати намагалися знести пам'ятник і перейменувати місто на Бахмут. Було зруйновано пам'ятник, але не постамент. Совєцькі воїни звільнили місто, перейменували його в Артемівськ і прикрасили порожній п'єдестал червоною зіркою. У 1959 році зірку було знято, а на її місце у самому центрі містечка було поміщено новий пам'ятник Артему, цього разу виконаний у стилі соцреалізму.
 
Але пам'ять про Другу Світову Війну ніколи не покидала місто. Перед відступом окупаційні війська замурували близько 3000 євреїв у колишній гіпсовій шахті. Згідно з популярною версією, добре збережені тіла жертв підштовхнули Сталіна до створення в Артемівську сховища ігристих вин (пізніше фабрики). У 1954 році (рік смерті Сталіна) фабрика виготовила першу пляшку Совєцького шампанського. На додачу до артемівської солі, місцеве шампанське на десятиліття стало не лише символом міста, але й невід'ємною частиною культури дозвілля радянського народу. У незалежній Україні «Советское» шампанське стало «Артемівським», а асортимент заводу поповнився брендом «Крим».
 
Нині ім'я Артема поступово змивається з громадського простору та пам'яті міста: будується нова пам'ять, з'являються нові значення та новий «бренд» міста. Після процесів декомунізації «Артемівський винний завод» отримав назву «Art Winery», а усім відомі «Артемівські солі» почали випускатися під новим брендом «А-сіль».
 
У 2015 році совєцький пам'ятник Артему було демонтовано, а місто знову отримало назву Бахмут. Пусте місце, на якому раніше знаходився монумент, та відсутність ідентичності тепер знаходяться як на центральній площі, так і в серцях звичайних громадян. Що відбувається з суспільством і людьми, позбавленими старої ідентичності? Чи є в місцевій культурі місце для старих символів та ідолів, чи порожнеча є єдиним виходом? У нашому документальному есе ми намагалися відповісти на ці питання.
 
Ми вирішили дослідити суб'єктивний рівень цього «об'єктивного» процесу декомунізації в місті Бахмут, зосередившись на офіційній стороні цього процесу.
 
Таким чином, ми використовуємо історичну хронологію, щоб розкрити особисті історії представників місцевої громади, оскільки офіційна хронологія історії міста поєднує в собі міські легенди, місцеву міфологію, фольклорні забобони, державну ідеологію, спотворені факти і калібрування істини. Погана метафізика, ось так ми б назвали цю зворотну не(логічну) сторону декомунізації. Це те, про що йде мова у нашому фільмі / кінематографічному дослідженні.
 
Перше, що ми помітили в Бахмуті, було те, що місто повне протиріч. З одного боку,є «легкість» індустрії краси: студії манікюру, езотеричні послуги та абсурдні тенденції у ресторанній сфері -- заклади, де подають суші та піцу, з назвами на кшталт: “Європа” або “Нью-Йорк”.
 
З іншого боку, є важкість політичного контексту (і систематичне заперечення історії) у місті. Ми хотіли уникнути зображення цих речей один в один, а натомість знайти свій власний шлях, щоб віддати належне дуже складній історії Бахмута і розповісти його історію з нового боку, поєднавши старі і нові факти.
 
В той же час ми інтуїтивно використовували місцевий музей Бахмута як представника нашої історії - просторову ключову точку нашого фільму. Це також має символічне значення, оскільки музей є зберігачем культури в принципі. Більше того, тема протиріччя представлена не тільки в змісті, а й у формі: фільм знімається як у форматі 4K, так і на касетах типу mini-dv. Обидва формати використовуються однаково, а іноді навіть одночасно, неначе, так би мовити,злиття цього протиріччя у часі та просторі.