Культура пам’яті в міграційному суспільстві

Мартін Дюсполь. Презентація проекту „Luhansk’s Art & Facts“. Фото: Олександр Волчанський
Мартін Дюсполь. Презентація проекту „Luhansk’s Art & Facts“ | Фото: Олександр Волчанський

Щиро дякую за запрошення до Києва! Я дуже радий участі в нинішній події.

З нагоди відкриття музею «Мистецтво і артефакти Луганська» хочу виступити перед Вами на тему культури пам'яті в спільнотах з різноманітним, багатокультурним, як було прийнято говорити досі, населенням.

Різні форми «культури пам'яті» прийнято розуміти як «прояви колективної пам'яті, що зазнають історичних і культурних змін». Множина тут вказує на те, «що ніколи, навіть у найбільш гомогенних культурах, ми не маємо справу лише з однією єдиною спільною для всіх пам'яттю» (Астрід Ерл, університет м. Франкфурт-на-Майні, 2008 рік).

При всіх роздумах про різні прояви культури пам'яті необхідно враховувати й те, що забуття діє значно сильніше, аніж пам'ять. Німецький культуролог Алайда Асманн переконливо описала цей феномен у своїй новій книзі. Найбільш радикальною формою забуття є «стирання». «Через стирання слідів збереження в пам'яті наступних поколінь особи чи події стає неможливим». Асманн виявляє й інші, більш тонкі форми забуття, зокрема, «закритість», тобто усунення події із процесу спілкування, «приховування» як форму витіснення якоїсь події у підсвідомість чи зберігання артефактів у недоступних приміщеннях. Однією з найбільш поширених форм забуття є «мовчання». Інколи воно носить характер суспільної домовленості, покликаної дати можливість членам ворогуючих груп жити разом і з повагою ставитися один до одного. Цей прийом забуття в Іспанії після смерті Франко навіть був в обов'язковому порядку запроваджений державою в перехідний період. Ще однією формою забуття є «переписування», коли природа відвойовує поля історичних битв або ж сплюндрованих кладовищ, як це наприклад трапилося у Чернівцях, де колишня синагога використовується як спортзал. В цьому ряду слід назвати й «ігнорування», «нейтралізацію» чи «заперечення». Я не буду зупинятися на цьому питання більш детально.

Район міста, в якому я працюю - Фрідріхсгайн-Кройцберг в Берліні - є районом з міграційним підґрунтям, районом великих вокзалів. За останні 300 років сюди постійно прибували мігранти. Гугеноти із Франції, втікачі з релігійних переконань із Богемії, що входила до складу імперії Габсбургів, мігранти у пошуках праці зі сходу тодішнього Німецького рейху, євреї з Росії, гастарбайтери з Туреччини, Греції та Югославії, В'єтнаму й Мозамбіку, а останнім часом – біженці з Палестини, Боснії, Сирії, Афганістану й африканських країн. Багато з них не хотіли й не хочуть залишаться в нашому районі, а прагнуть оселитися деінде, в більш привабливих західних частинах Берліна, Америці, або ж повернутися на батьківщину. У кожному поколінні населення зазнає цілковитих змін. Фрідріхсгайн і Кройцберг є своєрідними транзитними пунктами.

За цих умов в таких частинах міста не існує ані гомогенної культури пам'яті, ані тривалих спільнот, об'єднаних спільними спогадами, неможливо й розраховувати на формування і розвиток традицій, носіями яких є пов'язані з відповідним місцем поважні особи, яких можна зустріти у маленьких містах, або ж у великих центрах, наприклад, Гамбурзі. Колективні спогади, привезені мігрантами, інколи травматичного характеру, мають свої витоки здебільшого в країнах і регіонах, розташованих далеко від Берліна, а часто й за межами Німеччини. Деякі мігранти схиляються до того, щоб залишити за бортом, а інколи навіть і заперечувати історію свого походження, вони швидко адаптуються, не розмовляють з дітьми про історію сім'ї і навчають їх мові країни перебування замість рідної мови – як це зробили, наприклад, багато вцілілих євреїв з Німеччини в Ізраїлі. Для них мовчазне забуття й пристосування до нових життєвих обставин часто було шляхом до сповненого страждань подолання минулого.

Презентація проекту „Luhansk’s Art & Facts“. Фото: Олександр Волчанський Презентація проекту „Luhansk’s Art & Facts“ | Фото: Олександр Волчанський Інші групи бережуть і плекають свої звичаї, мови, культури, традиційну культурні самобутність, ритуали. В Берліні, наприклад, є сила силенна турецьких, курдських, грецький й арабських культурних спілок. В країнах свого перебування різні культури пам'яті частково конфліктують між собою, що продемонстрували суперечки з питання визнання геноциду вірменського народу.

Наведу лише один приклад конфліктуючих між собою культур пам'яті: до музею у Кройцберзі, який я очолюю, звернулися представники етнічної меншини дерсимських алевітів із Центральної Анатолії з проханням підтримати їх у спорудженні пам'ятника жертвам різні цієї етнічної групи у 1937-1938 рр. За наказом уряду Туреччини часів Кемаля Ататюрка тоді в рамках політики «отуречування» була вбито від 30 до 50 тисяч мирних жителів, в т.ч. жінок і дітей, а також депортовано й піддано насильницькій асиміляції в рази більшу кількість людей. Приблизно 15 тисяч їхніх нащадків проживають нині в Берліні. Колективні болісні спогади постійно давали про себе знати у сім'ях, і ось тепер вони прорвалися назовні. Підтримка спорудження пам'ятного знаку місцевою міською радою та місцевий музей були першою несміливою спробою, задокументувати це публічно. Але вона наштовхнулася на запеклий опір кемалістських і сунітських груп серед мігрантів з Туреччини, що шанують Кемаля Ататюрка як модернізатора Туреччини, і також є представниками мігрантських сімей в другому, а то й третьому поколінні. Вони перешкоджали засіданням комітетів міськради, провокували дискусії, що не носили ділового характеру, через що планування пам'ятника відсунулося на далеку перспективу. Нині наш музей отримав доручення організувати колоквіум про причини й обставини різні алевітських мешканців Дерсиму: музей цього району міста Берліна організовує конференцію про давні і майже невідомі події в Анатолії. Навіть попри те, що на перший погляд це може видатися хибним, а також закиди противників у «втручанні у внутрішні справи Туреччини» я все ж дотримуюсь думки про право мігрантських спільнот у сучасних демократичних містах з яскравим емігрантським колоритом публічно озвучувати свою колективну пам'ять та болісний досвід минулого. Однак ці спогади потрібно належним чином доносити до свідомості країн свого перебування й інших мігрантських спільнот.

Я хотів би назвати ще один приклад: діяльність зі збереження пам'яті німців, зігнаних зі своїх територій до Західної Німеччини у 50-х роках, в якій я вбачаю певні паралелі з проектом групи митців СТАН, презентованим сьогодні. Проте попрошу Вас зважити на те, що проект СТАН відбувається за цілковито інших політичних умов, а тому порівняння тут може й недопустимі. Близько 11 мільйонів німців під час і після Другої світової війни змушені були тікати із східних німецьких територій до чотирьох зон окупації в Західній і Центральній Німеччині, з них близько 6 мільйонів – до західних зон окупації, насамперед, британської. Вони не дали вмерти бажанню до повернення завдяки великій кількості країнознавчих кімнат-музеїв німецьких вигнанців зі Сходу. Справжній бум створення цих музеїв спостерігався у Західній Німеччині: «Будинки східнонімецької батьківщини» існували в кожному середньому за розміром місті. В моєму рідному місті Дуйсбургу був, наприклад, «Дім Кьонігсберга/Калінінграда». Молодими людьми ми взагалі не знали до чого це все. Колекції й покази матеріальних пам'ятних експонатів, фотографій тощо слугували консолідації на засадах земляцтва та підготовці до скорого повернення. Вони залишали поза увагою проблемні аспекти історії відповідних історичних регіонів, в першу чергу, періоду націонал-соціалізму, й були позначені ностальгією. Західнонімецькі органи влади, які щедро підтримували нові країнознавчі кімнати-музеї німців зі Сходу, вбачали в цьому свій внесок в інтеграцію «новоприбулих громадян». Вони прагнули створити місця для зустрічей між корінними мешканцями й втікачами зі Сходу. Проте це не вдалося. «Старожили» не виявили інтересу до них, а після укладання східних договорів урядом Віллі Брандта додалася ще й зростаюча ізоляція земляцтв втікачів зі Сходу, яких називали людьми вчорашнього дня та реваншистами, бо вони не бажали миритися з політичними реаліями у Центральній Європі і надалі висували претензії на повернення «втрачених територій». Їх обігнав час, їм не вдалося донести до суспільної свідомості важливість своєї справи, а країнознавчі кабінети-музеї після політичного зламу 90-х років стали «сховищами спогадів» (Елізабет Фендль, Фрайбург). Та все ж: дехто з них наважився після того, як відкрилися кордони з Польщею й Росією та Україною, знову відвідати свої рідні місця. Завдяки цьому виникли подекуди доволі плідні партнерські зв'язки з тамтешніми польськими чи російськими музеями, а також було переміщено туди частину експонатів, щоб доповнити їх «німецькою» передісторією, бо ці музеї часто теж були позначені історією вигнання поляків з України чи Литви. В НДР вигнанців зі Сходу приймали зовсім по іншому. Не буду далі вдаватися в деталі цієї історії.

Проект «Luhansk’s Art & Facts» групи митців й активістів СТАН багато в чому пішов далі порівняно зі створенням кабінетів-музеїв німецькими вигнанцями у Західній Німеччині. Хоча представники Луганщини схожим чином були змушені залишити свою рідну для них особисто і в мистецькому плані батьківщину, але вони перебувають на заході України не як чужаки в сенсі «іноземців», а створення ними музею не має своєю безпосередньою метою ідеологічно підкріпити бажане для себе повернення та вголос заявити про це на політичному рівні. Довоєнний період Донбасу не ідеалізується, а представлений диференційовано і є предметом полеміки. Звісно ж ідеться про те, щоб не допустити згасання пам'яті, задокументувати втрачені культурні надбання й артефакти і таким чином зберегти їх для наступних поколінь. Епоха глобалізації й віртуальних технологій відкриває для цього цілком нові можливості порівняно з країнознавчими музейними пунктами німецьких вигнанців зі Сходу, котрі могли живитися лише небагатьма взятими із собою і сентиментальними пам'ятними речами із аналогового багажу біженця. Цифрові засоби збереження пам'яті за умови їхнього правильного використання, можуть дати диференційовану картину минулого в інтерактивній, діалоговій та партиципативній формі. Це засвідчив і представлений сьогодні проект. Важливою його перевагою порівняно з книгою для гостей у музеї є можливість реагування. Користувачі мають можливість відреагувати на розміщені в Інтернеті дані і зображення чи фотографії поправками, власною інформацією і зображеннями. Проект «Luhansk’s Art & Facts» застрахований від небезпеки ностальгії та творення стереотипів, якщо він і надалі залишатиметься відкритим для користувачів. а також критиків. Проекту може зашкодити лише існування у знайденій ніші, ізоляція та зведення його лише до рівня потерпілих людей зі спільним болісним досвідом.

Віртуальний музей, який згодом буде представлено тут, у поєднанні з вільно доступним банком даних завдяки своїм програмам зі збереження пам'яті робить суспільство більш відкритим, вступає в діалог, створює загальносуспільну додану вартість, а тому застрахований від того, щоб перетворитися на звалище даних, яке можна порівняти із сховищем спогадів країнознавчих кімнат-музеїв німецьких вигнанців зі Сходу, які сьогодні стали лише ще однією формою забуття.