Відгуки учасників проекту Про Рур. Як загартовувалась сталь. Історія з мого життя

Про Рур. Історія з мого життя. Фото: Таїсія Мельник-Вельш
Фото: Таїсія Мельник-Вельш

Присвячується пам'яті мого батька, Мельника Олександра Борисовича.
Тату, дякую за ім'я, свободу і твій життєвий буддизм.
Я тебе пам'ятаю, завжди.

«Ми, - видерті з корінням, міцні дерева, перекинуті долею із країни в країну, з міста до міста, - змушені пристосовуватися до нового середовища. Тато вважав нас дубами, що виростають з маленьких і великих жолудів, тепер я знаю чому!

Це дивний стан, коли ти відірваний від землі і в який раз ти просто змушений якось знайти себе в нових обставинах. Знову зрозуміти, де твій будинок, що є твоєю землею, родиною, твоїм місцем!

Частина моєї сім'ї по маминій лінії емігрувала ще в 90-х роках, тому що Німеччина вирішила на державному рівні підтримати всіх «напівкровних», переселених в Росію ще Катериною II. Моя сім'я, яка на той час складалася з батьків та близьких родичів з обох сторін, вирішила залишитися в Україні. Далекі родичі з маминого боку - російські німці, що належали до громади лютеранців, були розселені по промисловому регіону Рурської області - Дуйсбург, Ессен, Кельн і Дюссельдорф.

Довгі роки їм доводилося відновлювати свої посади на роботі, займаючи більш низькі посади, воскрешати професії або й зовсім працювати в інших сферах, тому як репатріанти не сприймалися німцями і не вважалися гідними достойного місця в суспільстві. Багато хто з них жив у бараках, тимчасових квартирах, отримуючи соціальні пакети для того щоб пристосуватися до нового місця.

Про Рур. Водопад. Фото: Людмила Нича Фото: Людмила Нича Моя мама, на половину німкеня, наполовину росіянка, була на той час вже одружена з моїм батьком (польським українцем), носила прізвище не Вельш, а Мельник, працювала тренером і не бачила для себе можливості прижитися на новому ґрунті, своєї-несвоєї землі-Батьківщини. Моя мати - дитина післявоєнного покоління, хотіла залишити в спокої своє німецьке прізвище, і не ворушити минуле, не згадувати зневажливе ставлення радянського ладу до тих, хто має хоч якесь відношення до Німеччини. Ми з сестрою – «четвертинки» - не могли ще здійснювати вибір і виїхати самостійно без батьків, тому наша доля залежала від їх рішення. В той же час у мене починався роман з таким же репатріантом, як і я, його сім'я емігрувала до Німеччини. Ми втратили зв'язок на довгі роки, і тільки через десять років знайшли один одного перетинаючись у містах і країнах, намагаючись бути разом.

Я час від часу розмірковую, що ось уже понад п'ятнадцять років могла б жити десь в Вестфалії, - творити в Дуйсбурзі, танцювати в Вупперталі, або писати картини в Бохумі, може і зовсім не бути художником, а може вже давно забути українську, і бути не Мельник, і не Вельш, може, може... Але я тут, в Україні, і кожен раз повертаючись сюди, думаю, як це – бути вдома?

Так ми і жили - нарізно. Вони бідували там, ми - тут; кожен намагався зрозуміти хто він, де його справжня Батьківщина, його земля. А потім зовсім втратили зв'язок під час важких колотнеч в наших країнах.

Мій дід, стовідсотковий німець, народжений в Росії, відмовився повертатися до Німеччини і обрав землю, яка його народила. Я його ніколи не бачила, і не побачу. Своїх родичів, завдяки сучасним комунікаціям і звичайно ж чуду, мені вдалося розшукати, побачити і познайомитися у 2011 році. Саме тоді, опинившись в Рурському регіоні, зі своєю родиною, я відкрила для себе новий світ, який захопив мене своєю творчістю театру-танцю Піни Бауш. Після цього, повернувшись в Україну, мені вдалося, реалізувати проект «Діорама життя: ...», який був їй присвячений.

Тепер, з дистанцією в п'ять років, новими переживаннями, набутим досвідом і втраченими родичами, я опинилася в новому-старому середовищі. Прощаючись протягом десяти років з усіма по батьковій лінії, і, як би, відсікаючи більшу частину зв'язків і прив'язок до місця, землі, території, дому, не навмисне повертаєшся до питання самоідентифікації. А втративши батька, ти починаєш думати ще більше про те, хто ти, де твоя Вітчизна...

Таїсія Мельник-Вельш. Фото: Антон Овчинников Фото: Антон Овчинников Кожен раз я переосмислюю себе як україно-польсько-російську німкеню, переселенця, художника, що працює з важким контекстом сучасності і несе відповідальність за трансляцію сенсів. Я продовжую рефлексувати і усвідомлювати цю подію в житті, яка живить і народжує нові думки та ідеї для реалізації».

Що таке для мене Ruhrtriennale? Фестиваль? Поїздка в Рурський регіон? Я не знаю, якщо чесно, але нібито візит додому! Я продовжую відчувати всю силу і естетику, даровану мені цією поїздкою, фестивалем і командою, як з української, так і з російської сторони. Ruhrtrienalle, не просто поїздка для обміну досвідом, набуття нових знань, спілкування з колегами по цеху або пошук партнерів для спільних арт-проектів, - це набагато об'ємніше, більше, глибше. Для мене - це шлях до себе, або додому, пошук відповідей, які ставить собі художник, митець і людина, що має прямий зв'язок з рурськім регіоном. Сподіваюся, що в недалекому майбутньому зможу продовжити дослідження теми самоідентифікації, переселенців, впливу середовища з його регіонами, специфікою і спадщиною на формування особистості художника.

Дякую Goethe-Institut за віру в мене, і команді за колосальний спільно пережитий досвід. Я маю намір продовжувати дослідження тематики на просторах Рурського регіону у форматі резиденції та участі в культурних подіях.