Геніальні диллетанти
Коли невміння було продуктивним

Розмови про західнонімецьку субкультуру восьмидесятих років рано чи пізно приводять до «Геніальних диллетантів». Теоретик поп-культури Дітрих Дідеріксен пояснює, яку роль в культурному виробництві того часу відігравали дилетантизм і самоорганізація.

Пане Дідеріксен, у 1981 році на Берлінському темподромі відбулося «Велике шоу занепаду – фестиваль Геніальних диллетантів». Невдовзі після цього вийшла збірка під цією назвою. Ким були Геніальні диллетанти?

Цим терміном можна позначити берлінські гурти, що виступали на фестивалі та представлені у однойменній книзі, виданій на Merve Verlag. Але в той час всюди обговорювали продуктивний аспект дилентантизму. При цьому існують два дуже різних тлумачення цього поняття. З одного боку возвеличення декількох акордів і пов’язана з цим надія, що так усі стануть креативними. З іншого боку уявлення про те, що невміння приносить з собою несподіване і незаплановане, зокрема і більшу складність в обхід традиції. Тобто більше креативних або більше креативності, до того ж іншої.

Обидва уявлення були представлені в Геніальних диллетантах?

На берлінському фестивалі були гурти на кшталт Die Ichs або Sprung aus den Wolken, які нічого не вміли, але нічого й не принесли крім легко впізнаваного берлінського саунду, що був простим і глухим, але користувався перевагою, бо звучав не як музика. Подібне стосується й ранніх Einstürzende Neubauten. Та були інші, такі як Tödliche Doris чи Frieder Butzmann, що підходили до звуку з іншого, наприклад перформативного боку. Чи це справді дилетанти – як Doris – чи ні – як Butzmann – це важило менше ніж ідея мистецької практики. Вони представляли скоріше друге покоління руху Fluxus, ніж першу генерацію дилетантизму.

Дилетантизм international

Розвиток дилетантизму в ті часи не був суто німецьким феноменом.

Про можливості невміння говорило багато людей у різних країнах. Моїм улюбленим прикладом є Яд Фейр (Jad Fair), співзасновник гурту Half Japanese. З'явився цілий світ дилетантизму, за який ми маємо дякувати перш за все таким людям як американський художник і музикант Даніель Джонстон (Daniel Johnston). На цей феномен потрібно дивитися більш глобально.

Коли сьогодні говорять про субкультуру восьмидесятих, особлива увага приділяється розмитим кордонам між мистецтвом, музикою і кіно. Чи пасує тут термін «міждисциплінарність»?

Тоді ніхто не задавався метою змішати дисципліни. В обидвох сферах – мистецтві та авангардистській поп-музиці – бракувало ресурсів. В той час не було майданчиків для кмітливих молодих людей, де б вони могли висловитися, підважуючи ідеї авангарду семидесятих. Залишатися у своєму власному світі - цього було замало, тому виступали у мистецьких павільйонах.

Зняті зі сцени

Дилетантизм - це не тільки самостійне створення музики й мистецтва та формування простору для них, це й самостійне продюсування і збут.

Сцена організовувалась самотужки, відшукуючи для себе такі назви як Геніальні диллетанти. Для самоорганізації через лейбли брались британські приклади. Звідти надходили панківські синґли у товстих конвертах, це був неймовірний фетіш. Приходило розуміння, що платівка - це не стандартизований продукт, в ній треба продумувати оформлення усіх компонентів. Дуже швидко з’явились успішні магазини та лейбли, такі як Zensor у Берліні чи Rip Off або ZickZack у Гамбургу. Раніше з'явились фестивалі, що організовували художники, такі як Мартін Кіппенберґер. З часом ледь не кожне місто мало фестиваль ZickZack.

Наскільки важливою була ідея перформансу, театральності?

Єдине, довкола чого усі сходились – це ворожість до стадіонного року, що був дуже театральним. Дехто з панківських гуртів вважав будь-яку форму перформансу кривлянням, не розуміючи, що те, чим вони захоплювались, теж було перформансом. Панки стягували людей зі сцени, якщо у них було забагато перформансу. Колись мене з моїм гуртом Nachdenkliche Werhpflichtige також зняли зі сцени.

Виставка «Геніальні диллетанти» у Києві 08.11–15.12.2019