Класична музика 2018
Майбутнє класики - жіноче

Salome 2018: Asmik Grigorian (Salome)
Саломея 2018: Асмік Ґрігорьян (Саломея) | Photo (detail): © Salzburger Festspiele/Ruth Walz; E-Mail: ruthwalz@gmx.de

Дебати про сексуальні домагання в кіно і культурі у 2018 році дійшли і до середовища класики. Разом з тим жінки продовжують наступати, займаючи місця за диригентськими і режисерськими пультами. Фестивалі у Байройті та Зальцбургу приваблюють цікавими творами, а у Вупперталі спостерігається бум на оперу з цифровою складовою.

Von Міхаель Штрук-Шльон

Дебати про сексуальні домагання в кіно-культурній галузі у 2018 році дійшли і до середовища класики, разом з тим жінки продовжують наступати, займаючи місця за диригентськими і режисерськими пультами. Фестивалі у Байройті та Зальцбургу приваблюють цікавими творами, а у Вупперталі спостерігається бум на оперу з цифровою складовою.
З 2018 року стало ясно: стосунки між жінками і чоловіками і на класичній сцені не рівні. Скандал довкола сексуальних зловживань кінопродюсера Гарві Вайнштейна підштовхнув – під знаком #MeToo – до масштабних дебатів про більш чи менш приховані структури влади у нашому суспільстві, сягнувши і світу класичної музики. У березні 2018 року Джеймс Левін, музичний керівник нью-йоркської Metropolitan Opera упродовж чотирьох десятиліть, втратив свою посаду через «вірогідні докази» сексуальних домагань до молодих чоловіків, Даніель Ґатті був змушений піти після самих лиш двох років у амстердамському оркестрі Concertgerbouw-Orchester через «неналежне поводження» з музикантками, через подібні звинувачення звільнився Ґустав Кун, диригент на Тірольському фестивалі в Ерлі.

За покараннями великих фігур надійшла черга і нижчих рівнів культурного процесу, на яких досі триває перегляд та переоцінка взаємного поводження. Німецька сценічна спілка, що представляє оркестри і театри на боці роботодавців, оприлюднила Кодекс поведінки, заснованих на цінностях, для запобігання сексуальних домагань та зловживання владою. Піддаються перегляду ієрархії та залежності у оперному й концертному процесі, гнів і збентеженість формують тон дискусії – не в останню чергу у соціальних мережах. Музична галузь загалом стала чутливою до сигналів про відкриту й латентну дискримінацію різного штибу, про це свідчить крах Echo Klassik - найповажнішої німецької музичної премії, якою музична індустрія з 1994 року відзначала найбільші продажі у категоріях класики, поп і джаз. Після гучних протестів проти текстів реп-дуету Farid Bang та Kollegah, з яких линули антисемітизм і гомофобія, премію Echo взагалі скасували. У жовтні вручили перші премії похапцем заснованої Opus Klassik, але тільки час покаже, чи зможе вона позбутися критики щодо комерційного характеру відбору.

Люті жінки, знеголовлені чоловіки

В усіх цих дискусіях та часом надто запеклих реакціях виникає питання, чи музично-театральний світ, в якому домінують чоловіки – це дійсно весь креативний потенціал країни. Так Музична премія Ернста фон Сіменса розміром 250.000 євро з 1974 року лише один єдиний раз вручалась жінці (скрипалька Анне-Софі Муттер), у 2018 році її також отримав чоловік – без сумніву визначний композитор Беат Фуррер. У режисурі музичних театрів співвідношення чоловіків і жінок все  ще чотири до однієї – але схоже, що зміни почались. Режисерок запрошують не лише великі оперні будинки, на кшталт Баварської державної опери, де постановку Отелло Верді здійснила Амелі Нірмайєр. Передусім у залах середньої та малої категорій в 2018 році демонструвались помітні роботи, за якими стояли Ева-Марія Гьокмайр у Веймарі, Елізабет Штьопплер у Майнці або  ж Барбора Горакова Джолі у Вупперталі. Це лише три представниці молодого покоління режисерок. На перший план усюди в операх виходять також і головні диригентки, зокрема талановита й сповнена ідей Йоана Мальвіц у Нюрнбергу чи її досвідчена колега Юлія Джонс у Вупперталі; в 2019 році за пульти стануть Анна Скрилева у Маґдебургу та Аріане Матіах у Галле ан дер Заале.

І не забуваємо, що два найважливіші німецькі музичні фестивалі керуються жінками з плеяди Ріхарда Вагнера: Бетговенський фестиваль у Бонні з Ніке Вагнер на чолі, який на цей раз обіграв вагому тему «Доля» і взяв до програми один з останніх творів померлого в травні композитора Дітера Шнебеля; а також оперний фестиваль у Байройті під керівництвом кузини Ніке, Катаріни Вагнер, довкола якого точиться багато дискусій і який з 1876 року перебуває у «родинній власності», що правда не стосується фінансового боку. Директорка фестивалю залучила для Лоенгрін американського режисера Юваля Шарона та мистецьку пару з Лейпцига Нео Раух та Розу Лой, які занурили легенду про лебединого рицаря цілком у блакитний колір з загадковою будкою розподілу електричного струму всередині. Струм пронизував і музичну реалізацію від музичного директора Крістіана Тілеманна, який диригував ексклюзивним ансамблем вокалістів на чолі з польським тенором Пйотром Бечалою.

Якщо Лоенгрін у Байройті демонструє в кінці вихід зеленого світлофорного чоловічка з часів НДР і завершується радше життєствердно, то в Саломеї Ріхарда Штраусса на Зальцбурзькому фестивалі італійський філософ режисури Ромео Кстеллуччі ставить моторошний фінал у прямому сенсі з голови на ноги: трофей для Саломеї (Асмік Ґріґорьян) - не відтята голова Іоканана, як задумав композитор, а знеголовлене, голе тіло пророка, до якого принцеса ладнає чорну конячу морду – тобто така жінка бере все, що хоче – в той час як Саломея у кельнській постановці Теда Гуффмана з такою ж люттю вкладає усіх чоловіків пострілами.

Ностальгія і креативність

У розпорядженні багатьох концертних оркестрів Німеччини сьогодні – функціональні та навіть представницькі нові будинки, серед яких Ельбська філармонія у Гамбургу та Музичний форум Аннелізи Брост у Бохумі. Натомість в архітектурному забезпеченні оперної галузі не все так гарно. Більшість післявоєнних споруд потребують ремонту. У Франкфурті-на-Майні, Бонні та Дюссельдорфі ведуться розмови про те, чи не краще замість необхідного ремонту звести нове приміщення. Так у  Франкфурті фінансово спроможні громадяни зрештою заснували Фонд для фінансування нового оперного будинку. А Кельнська опера на Оффенбахській площі з 2012 року зачинена на ремонт, і через будівельні прорахунки залишається шукати інші майданчики. Разом з тим ця скрута може розкрити колосальний творчий потенціал, що помітно у кельнскій опері, яка в колишніх виставкових залах «Державного дому» пропонує різноманітну програму: сценічна кантата Мауріціо Каґеля Mare nostrum 1975 року, вокальна п’єса Im weißen Rössl, але й дитяча опера Перстень Нібелунга за Вагнером.

У напрямку цифрового розширення культурних вражень креативність демонструє опера у Вупперталі. Її інтендант Бертгольд Шнайдер рішуче взявся за цю тему і разом зі спеціалістами Віденського університету розробив мобільний додаток, що дозволяє під час вистави на задніх рядах можна слідкувати за змістом п’єси, а у розширеній версії ще й потрапити за куліси і дізнатися про робочі процеси - німецькою, японською, російською, турецькою, англійською й італіською мовами. Проект викликав різні реакції і продовжує розвиватися. Але постановка барочної опери Франческа Каччіні La liberazione di Ruggiero dall’isola d’Alcina, в якій публіка блукала сценою зі смартфонами, безперечно показала, що у Вупперталі не задовольняються традиційною оперною публікою, а прагнуть наблизити «цифрових наївняків» до скарбів Каччіні, Верді та Оффенбаха.