Україна на Берлінале 2020
Сила кіно, життєствердність та етичні дилеми

Розповідаємо про українське та створене у копродукції з Україною кіно, яке було представлене на фестивалі, і те, як його прийняли глядачі.

Von Алекс Малишенко

Сенцов

Берлінський кінофестиваль підтримував Олега Сенцова під час його ув’язнення. Зокрема, тут відбулася прем’єра фільму Аскольда Курова Процес, а цьогоріч, уже після звільнення режисера, у секції спецпоказів презентували фільм Номери, зрежисований Ахтемом Сеітаблаєвим за вказівками, які Олег Сенцов передавав із в’язниці.



Номери стали певним прецедентом. Світова прем’єра фільму пройшла трохи «не за правилами» - 18 лютого - за 2 дні до офіційного старту фестивалю, проте відбулась у його рамках. Протягом Берлінале фільм показали ще двічі, з солд-аутами та великими чергами. На перегляді 21 лютого, який відбувся без Олега Сенцова, глядачі багато сміялися та зустрічали команду тривалими аплодисментами.

Картина розповідає про антиутопічний світ-стадіон, у якому живуть герої. Вони не мають імен, лише номери: непарні — чоловіки, парні — жінки. Все життя на стадіоні зарегульовано правилами, колись написаними особисто Великим Нулем, творцем цього світу, а за їх дотриманням слідкують судді, готові миттєво «дискваліфікувати» будь-кого незгодного. За традицією жанру, серед «номерів» з’являється бунтар, якого не влаштовує те, як працює система, і він починає свою боротьбу з нею.

Номери створений за однойменною п’єсою Олега Сенцова і так само, як і першоджерело, оголює механізми контролю та пригнічення. Інтенція «розкриття» передана і в доволі умовних сценічних декораціях, що одразу наштовхують на згадку про Доґвіль Ларса фон Трієра. Проте, на відміну від творіння данця, Номери так і зависли на пів дорозі між театром і кіно, до кінця не наважившись обрати вид мистецтва.

 Земля блакитна, ніби апельсин

Земля блакитна, ніби апельсин — дебютний документальний повний метр Ірини Цілик. До цього Цілик долучилася до створення альманаху Невидимий батальйон про жінок на війні та була знана як письменниця й авторка ігрового кіно.

Земля блакитна, ніби апельсин принесла Цілик нагороду за режисуру в документальному фільмі (у секції світового кіно) на фестивалі «Санденс», а на Берлінале змагалася у секції Generation 14+. До речі, раніше у цій програмі здобув Гран-прі інший український фільм — Школа №3.



У центрі оповіді стрічки життя багатодітної родини з містечка Красногорівка. Вони живуть у «червоній зоні» Донбасу, де обстріли — звичне явище, а прикмети воєнної реальності вдираються у повсякденність. Та попри складні обставини герої не втрачають надії та навіть вирішують знімати кіно. Крок за кроком вони відтворюють епізоди з війни, пережиті ними раніше, а їхня участь у зйомках стає свого роду терапією для них.

Берлінале позиціює Земля блакитна, ніби апельсин як картину про життєстійкість та силу кіно, і з цим важко не погодитись. Усі покази фільму зібрали солд-аути, навіть зі стоячими оваціями.

 Дау

Дау — це монументальний проєкт режисера Іллі Хржановського. Не зовсім кіно, не зовсім реаліті-шоу, де все не зовсім справжнє, але недостатньо умовне. А ще це не зовсім український проєкт, а широка копродукція. Основна амбіція Дау — залишитися в умовах проєкту та надати глядачеві доступ до 700 годин відзнятого матеріалу. Кіновсесвіт проєкту наразі складається з 16 фільмів.

На Берлінале презентувати 2 картини з 16 створених: конкурсну роботу «Дау. Наташа» та «Дау. Дегенерація», яка прописалася у секції спеціальних показів. Перша оповідає про життя буфетниці Наташі, яка на вечірці переспала з іноземним професором і через це була допитана та завербована КДБ. Другий фільм — це шестигодинний опус про створення та занепад Інституту, центрального об’єкта Всесвіту Дау.

Про Дау неможливо говорити без передісторії створення фільмів і міфів, що вирують навколо неї. Заради зйомок картини побудували величезні декорації у Харкові, де непрофесійні актори просто жили, занурені в репресивну атмосферу, піддавалися фізичному та психологічному тиску. Більшість учасників проєкту грали самих себе у заданих умовах, а серед них відмітилися як видатні люди штибу Марини Абрамович чи Нобелівського лавреата Девіда Гросса, так і колишній КДБіст Володимир Ажіппо, який відтворює на екрані радянську систему тортур, і неонацист Максим Марцинкевич.

Критиці піддаються не лише методи, якими був досягнутий результат, а й те, що були дозволені акти насильства щодо учасників Дау. Зокрема, на екрані ми стаємо свідками сварок, зґвалтування, жорсткого вбивства тварин тощо.



Полеміка навколо фільму передусім ведеться навколо етичних засад, проте з художньої точки зору також не все однозначно. Новаторський метод створення проєкту встиг трохи застаріти до виходу картини та відтворитися в інших, менш репресивних мистецьких об’єктах. Що ж стосується візуальної складової картини, то вона теж наслідує, наприклад, таких авторів, як Олексій Герман-старший (Складно бути богом; Хрусталев, машину!).

Синергія цих непевностей і полярностей, вочевидь, і стала цим бар’єром, який не лише розділяє глядачів, а й ставить на ручне гальмо потенційний успіх картини. Наприклад, світова прем’єра Дау. Наташа в Берліні була багатолюдною: повністю забитий декількатисячний зал Berlinale Palast. Втім, глядачі проводжали фільм доволі непевними оплесками, які не протрималися навіть до кінця титрів, і ще раз, трохи довше, поаплодували самим актрисам - підтримуючи їх через те, що їм довелося пережити.