Весна `90
«Раптом всі опинилися знову поруч»

Рік по тому, як мешканці Берліну танцювали на Стіні, Німеччина знову стала єдиною країною. Але як сприймав Возз’єднання колишній в’язень Гоеншьонгаузену? Про аргентинські стейки в центральному офісі Штазі, неочікувані зустрічі та берлінські клуби. 

«Раптом всі опинилися знову поруч»
Затягнуте хмарами небо. У поволоці феєрверкових вогнів і радості там, де зазвичай одиноко височіли  коні квадриги, тепер вільно й розкуто танцюють силуети східних і західних берлінців – так само як і 9 листопада. Вони забралися на Бранденбурзькі ворота, які з 22 грудня обрамили собою два нові пункти перетину кордону. Два нових переходи з однієї німецької держави в іншу. Берлінці так тоді святкували, що квадригу довелося потому довго й дорого реставрувати.

Лише кілька днів відділяють цей день від Різдва. Це тихе родинне свято 1989 року стало символічним днем, адже відтоді, з 25 грудня, громадяни Східної і Західної Німеччини могли перетинати кордон без візи. До середини лютого 1990 року в одному лише Берліні було відкрито 30 нових пунктів пропуску через кордон.

Те Різдво Маріо Рьоллінґ святкує разом зі своїми батьками, яких не бачив понад рік. Під час поїздки до Угорщини 1985 року у хмарах термальних купальнь він закохався в політика із Західного Берліна. Потім вони зустрічалися у Східному Берліні. Два роки поспіль. Щоразу поруч було Штазі, цей вічний спостерігач і незмінний статист сцен їхнього кохання. Врешті решт Маріо набрався духу і вирішив тікати до Західного Берліна «зеленим коридором» через Південну Угорщину та Югославію. Втім його спроба виявилася невдалою. У слідчому ізоляторі «Гоеншоенгаузен» дні, сповнені психічних тортур, тягнулися безкінечно. Лише 1988 року Маріо вдається покинути НДР. Однак падіння Муру і та особлива яскрава й гучна новорічна ніч 1990 року  викликають у нього двоїсті почуття:

«Цікаво, що декілька днів поспіль після падіння Муру я взагалі не відчував радості, адже раптом всі ті, хто свого часу додали мені труднощів, тепер знову опинилися поруч. У ніч падіння Муру я геть не відчував радості. Пригадую, тієї ночі мені зателефонував мій батько зі Східного Берліна: «Хлопче, Мур упав», - промовив він. Того вечора я повернувся додому після важкого робочого дня і вже спав. Перше, що я відповів батькові, було: «Чуєш, ви що там понапивалися? Такими речами не жартують!» і поклав слухавку». Та батька зателефонував Маріо Рьоллінґу ще раз: «Хлопче, Мур упав. Увімкни телевізор!» «Тоді я увімкнув телевізор і, хоча тієї ж ночі поїхав до пункту пропуску на Борнголмер Штрассе, щоб майже після двох років розлуки нарешті обійнятися зі своїми батьками, мої відчуття у ту першу мить були далекі від приємних і радісних. Мабуть тому, що Мур не тільки розділяв мене і мою сім’ю, а ще й захищав мене від тих людей, які попсували мені життя у НДР». У новорічну річ 1990 року Маріо Рьоллінґ біля Берлінського Муру. Він святкує разом із іншими берлінцями. У цей вечір телебачення НДР і ФРН співпрацюють і почергово ведуть трансляцію з обох боків Бранденбурзьких воріт. На екрані знову й знову майорить чорно-червоно-жовтий прапор. Згодом історики будуть говорити про «другий поворот», у ході якого бажання обох німецьких держав до об’єднання перемогло. 

Тим часом очільники НДР обмірковують, як їм отримати комерційну вигоду від Муру – і вже 31 січня у продажу з’явилися  перші частини Муру, придбати які можна було за іноземну валюту. Сьогодні частини Муру можна зустріти не тільки у Німеччині, не тільки у музеях і не тільки у формі дрібних уламків-сувенірів. Тепер вони будматеріал, вкоткований у дороги й автобани, що сполучають між собою ті місця, які колись Мур розділяв.

Штурм штаб-квартири штазі

В Ерфурті хмари чорного диму здійнялися в небо вже в грудні. Але то був не дим феєрверків. Чорні клуби тягнулися від димарів будівлі штаб-квартири штазі. Саме тут багато громадян НДР упродовж років проживали ще раз своє життя, хіба що у дещо викривленому вигляді: їхні звички, політичні настрої, думки, почуття, стосунки, найінтимніші подробиці – все це ретельно фіксували працівники штазі. Вони переписували інформацію з намовлянь, анонімних дописів або доносів сусідів, друзів, приятелів, родичів ба навіть випадкових зустрічних. Своє знання штазі використовувало як засіб тиску та репресій проти власного населення.

Гнів і відчай від того, що злочинці затирають сліди своїх діянь, вивели активісток і захисниць прав жінок і свобод громадян на вулиці. Вони – Ґабріеле Штоетцер, Клавдія Боґенгардт, Сабіне Фабіан, Телі Бюхнер, Керстін Шоен – очолили акцію захвату центрального управління штазі в Ерфурті. За Ерфуртом піднялися Росток і Лейпциг.

Шість тижнів потому, 15 січня 1990 року двері міністерства державної безпеки у Берліні (тепер це відомство безпеки), за припущеннями, відчинили самі правоохоронці. Чоботи швидко підіймалися сходинами вгору і вже за мить з вищих поверхів вниз полетіли стоси документів. Папери, немов вітрила, на очах критично налаштованих до влади громадян здіймалися догори й падали додолу, разом зі страхом перед репресіями та відчуттям цілковитого безсилля.

Цей перехід від відчуття безвладності до розуміння своєї сили громадяни НДР завдячують молодим жінкам з Ерфурта, акція яких сповістила про кінець влади штазі над секретними документами. Саме завдяки цим жінкам, а також активістам у Ростоку, Лейпцигу, а тепер і Берліну, тими зимовими днями документи штазі – докази свавілля влади та її тотального спостереження за власними громадянами й водночас її репресивний інструмент – не були знищені, як того вимагав наказ очільника штазі Еріха Мільке від 6 листопада 1989 року. Принаймні не були знищені почасти. Адже тієї миті, коли б усі папери зникли під лезами шредерів і у пазурах вогню, за завісою диму й купами паперових смужок зникли б злочинні методи тоталітарної держави, знівелювалися б обсяги її злодіянь, а злочинці та їхні посіпаки уникли б відповідальності.

У

штаб-квартирі штазі активісти виявляють набиті паперами товстезні мішки. Вони знаходять продукти розкоші та делікатеси, як от аргентинську в’ялену яловичину, – і це у ті часи, коли їм самим доводилося годинами вистоювати черги за м’ясом, фруктами, цукром, продуктами щоденного вжитку. Тут у штаб-квартирі штазі навіть є своя перукарня! Так серед припасів делікатесів і цілковитої приголомшеності зароджується й проростає відчуття змін, відчуття нового часу.

Захоплення міністерства держбезпеки у Берліні стало кінцевим етапом руху, розпочатого в Ерфурті. Наскільки кардинально змінювався світ у ті хвилини – і як швидко ситуація може переінакшитися – взірцево ілюструє єдина жертва тих подій: офіцер з міста Зуль (Тюринґія), котрий у розпачі й зневірі застрелився під час штурму й штаб-квартири штазі.

Що далі з документами штазі? – Цього не знали й новостворені громадські комітети, які тепер контролювали управління штазі по всій території НДР. Документи й далі знищувалися і лише наприкінці 1991 року був прийнятий закон про документи штазі, за яким вся документація органів держбезпеки НДР переходила в архів з відкритим доступом. Відтоді всі жертви мали змогу ознайомитися із документами штазі, а науковці – досліджувати їх.

Відкриття документів нарешті розпрозорило невизначеність. Сумніви, кому можна довіряти, а кому ні, розвіювалися, поступаючись місцем полегшенню або розчаруванню. До початку мирної революції в Німеччині на штазі працювали 190 000 «неофіційних працівників». Це були інформанти, які збирали та доносили штазі дані про своїх друзів, чоловіків, дружин, сусідів, однокласників, учнів…

Після окрилення свободою, стрімкого повернення і бурхливого побачення з близькими у жовтні, деякі зустрічі знову оголювали старі рани. «Люди, які на 100% були вірні партії, – пригадує Маріо Рьоллінґ, – першими кинулися до банків Західного Берліна та ФРН, щоб отримати 100 марок так званих привітальних грошей».

Переселення та відкриття

Мур повсюди відкритий. Зимове повітря міста пронизане відчуттям прощання й початку чогось нового одночасно. Понад 200 000 громадян НДР до Різдва переїхали на Захід. Вони сидять щільно один біля одного у приймальному таборі для біженців і переселенців, розташованому на заході Берліна у районі Марієнфельде. Усі присутні розуміють, що табір безнадійно переповнений, і що ситуація в НДР найпевніше дедалі гіршатиме. Нестача робочої сили – 250 000 вільних місць; у лікарнях медперсонал і лікарі для лікування та догляду за пацієнтами мають лише найнеобхідніше.

У лютому декілька днів поспіль сонце гріло майже по-літньому тепло і багато західних німців рушили до Східної Німеччини, щоб відвідати місця, досі відомі їм хіба що з романів Теодора Фонтане: вони гуляють маркграфством Бранденбургом, в уявному супроводі пана фон Ріббека з Ріббека у Гавелланді; шукають на картах міста, назви яких сповнені майже магічної сили: Штральзунд і Вісмар для фанів пірата Штьортебекера, Кведлінбурґ і Ґоерлітц для поціновувачів історії, і, певна річ, Лейпциг і Дрезден.

Багатьом Східна Німеччина нагадує 1950-ті, той стан, коли очікуєш настання чогось нового, а воно вже давно прийшло. Казармові брами Національної народної армії НДР давно розчинені, військові рибалять, жодних слідів колишньої суворості «озброєних органів». Туристи з Заходу поверталися додому під музику бурчання своїх голодних животів – та невелика кількість кафе, ресторанів, заїздів у НДР – якщо ті взагалі працювали у зимовий період – ледь-ледь справлялися з навалою відвідувачів на вихідні дні.

«Острів Західний Берлін на той час мені подобався. Щоправда, на початку мене охопили важкі меланхолійні відчуття – що ж, тепер почнеться новий час. Та незабаром за дуже короткий час без якихось там надзвичайних постанов і рішень чимало що змінилося». У занедбаних старих будинках посеред Східного Берліна з’являються перші клуби. «Тоді багато речей можна було зробити без особливих дозволів. Після 28 років цілковитого застою – це також стосувалося Західного Берліна – головним було святкувати свободу. Раніше Західний Берлін варився у своєму соку, на Сході було ще гірше. І раптом все це зламалося! Тож головним було самому взяти життя у свої руки».

Якщо колись в одній державі люди грали у монополію, а в іншій державі у бюрократополію, тепер у клубах, таких як Thresor, відбувалися вечірки без комерції та зайвих стосів дозволів. У квартирах виникали імпровізовані пивниці виникали. Мешканці будинків продавали пиво з вікон першого поверху. Нове десятиліття повернуло життя занедбаним будинкам у середмісті Східного Берліна. Лише за кілька кроків від колишнього кордону руїни та недоглянуті будівлі перетворилися із символу стагнації в місця експериментів і нових вражень: «Тоді клубам не йшлося про економічні зиски, споживання, заробляння, швидкі гроші. Для клубної культури того часу важливою була сама можливість випробувати щось нове, нагода відсвяткувати свободу».

Маріо Рьоллінґ підтримував об’єднання Німеччини: «Через невдалу втечу з НДР і ув’язнення у тюрмі штазі «Гоеншоенгаузен» я подумав: нарешті ця система розвалиться». Водночас він розповідає, що тієї весни вже не мав того східноберлінського відчуття спільності (відчуття колективу), і усвідомлював, що найближчим часом воно вже не повернеться до нього. Попри змішані відчуття Маріо досі радіє, що почав нове життя у Західному Берліні. Після падіння Муру він зосередився на своєму особистому житті й розвитку: «Спочатку кожен мусив навчитися думати про себе, про своє життя і свій розвиток».

Пізніше, коли він зустрічав своїх однокласників або людей, які разом з ними усередині 1980-х переживали його камінґаут, те давнє відчуття спільності знову ожило у ньому: «Ми зустрічалися, на різних заходах, лекціях, подіумних дискусіях, кінопоказах знову і знову розповідали один одному, як було колись. З ліквідацією підприємств багато моїх друзів втратили, так би мовити, структуру, основу свого життя. Тепер їм потрібно було думати про своє життя самотужки. Для багатьох цей процес був важким і сумним, адже вони вже відчули холодні сторони нового суспільства».

З часом ці відчуття у декого перетворилися у ненависть до іноземців: «Вони боялися, – розповідає Маріо, – що в’єтнамці, які захотіли осісти в Німеччині, раптом матимуть краще матеріальне становище, ніж вони німці». Декілька років по тому сумні світлини заполонять шпальти газет об’єднаної Німеччини – на них притулки для біженців охоплені вогнем.

Нові кар’єри та старі гріхи

Колишні сусіди батьків Маріо Рьоллінґа, працівники органів СЄПН, тепер несподівано опинилися на керівних посадах: «Жінка, яка працювала у відділі внутрішніх справ і завернула всі мої заяви на виїзд, раптом стала керівником міського управління праці району Трептов-Коепенік у Берліні. Та слава богу, її розпізнали й звільнили з посади. Але ж було багато інших, хто завдяки зв’язкам або знайомствам розпочали кар’єру у новій країні й згодом працювали міськими радниками, ба навіть стали депутатами Бундестагу! І це колишні шпигуни та інформанти штазі!»

На початку 1990-х Маріо зосередився на самому собі; в середині 1990-х він здобув торгово-економічну освіту і працював у відділі сигар престижного торгового центру «КаДеВе» у Берліні. «В цілому, все було добре. Політично активним тоді я не був, хіба що волонтерив у Берлінському центрі допомоги хворим на СНІД і був членом ради трудового колективу, от і все. Власне тоді я особливо не переймався тим, кому ж з колишніх зразкових комуністів вдалося зробити кар’єру в об’єднаній Німеччині». Та незабаром йому доведеться розплющити очі – і це буде для нього болючий досвід.

Маріо втікав з НДР через міщанство й обмеженість життя у цій країні, він також утікав заради свого кохання. Але час до втечі згадує по-доброму. Спогади про тюрму на той час він вже витіснив із пам’яті. «Добре пам’ятаю, 17 січня 1999 року я вранці прийшов на роботу: п’ятий поверх, «КаДеВе», відчинив відділ сигарок, розставив усе. Раптом бачу перед собою чоловіка років 45, засмаглого, у темному костюмі. Моя перша думка – мабуть, якась знаменитість. Аж раптом мене немов струмом пронизала: я ж його знаю! Мені мов полуда з очей спала: це ж той офіцер, що знущався з мене у тюрмі штазі «Гоеншоенгаузен» 12 років тому! Який допитував мене, застосовував до мене психічні тортури. Коли впізнав його, то аж пополотнів, увесь аж затремтів». А офіцер Маріо не впізнав: «Тієї миті мені здалося, ніби я подивився в очі самому сатані. Раніше я часто думав про себе: куди навести пістолета, якщо мені стрінеться хтось із них? Про це можна думати, мріяти, але, звісно, так ніхто не чинить у справжньому житті». І от коли з Маріо трапилася така ситуація, в його голові блискали геть інші думки: «Врізати йому раз у писок, він ж бо заслужив?! Ні, – бігли далі думки, – тоді я втрачу роботу, а удар по писку принесе лише короткочасне вдоволення і подолати минуле не допоможе». Все ж таки Рьоллінґові хотілося дізнатися, «який тепер цей офіцер. До тієї миті я давно не згадував про минуле. І я нікого не знав, хто вибачився б перед своєю жертвою».

Коли чоловік зібрався йти, Маріо Рьоллінґ смикнув злегка свого ката за рукав: «Вибачте, здається, ми знайомі. – Справді? Звідки? – запитав він. – Ви були офіцером штазі, працювали у «Гоеншоенгаузені» тут у Берліні». Маріо пригадує далі: «Його привітне обличчя враз змінилося, погляд схолоднів: «І що тепер Ви хочете від мене?» Мені ніхто не прийшов на допомогу. Присутні в магазині, мабуть, були самі шоковані. Я розповів йому, хто я такий, що 1978 року потрапив до в’язниці через спробу втечі, а він допитував мене. Домагався, щоб мені дали від двох до восьми років ув’язнення, бо моя спроба втечі, буцімто, є зрадою Батьківщині. Аж раптом чоловік підняв голос і закричав, мовляв, я й досі не зрозумів, що до в’язниці потрапив небезпідставно. За що він має вибачатися? Каяття – то забавка для малих дітей». Чоловік розвернувся і пішов геть.

Тієї миті минуле, про яке Маріо думав, що з ним він давно впорався, повернулося: «Воно увесь час було зі мною, тільки витіснене в якийсь далекий куточок душі». Маріо виходить в коридор, щоб викричатися. Службова медсестра дає йому заспокійливе і відправляє додому. «Вдома, – пригадує Маріо, – мені по-справжньому стало погано. Я випив чималу дозу снодійного. Мене знайшов приятель, з яким у мене була домовленість на той вечір. Біля мене лежали порожні баночки снодійного. В лікарні мене повернули до життя. Але великого бажання жити у мене не було. Я питав себе, навіщо жити далі, якщо такі типи як цей офіцер пречудово живуть собі у нашій об’єднаній Німеччині?»

Рьоллінґ відмовляється говорити з лікарями. Вони губляться у здогадах, не знають, що можна зробити для нього, адже в особистому житті й на роботі у нього все ніби в порядку. Під час розмови з батьками головний лікар дізнається, що ще геть молодого Маріо штазі запроторили за ґрати, до в’язниці «Гоеншоенгаузен». «Він знав, що я травмований. Якось він підійшов до мого ліжка, у руці тримав листівку цього музею. «Хлопче, – звернувся він до мене, – якщо ти не хочеш жити, то вважай, вони добилися свого. Тобі стане краще, якщо сходиш ось сюди й розповіси все, що пережив. От побачиш, тобі покращає». І ось вже понад двадцять років я розповідаю».

Товари з Заходу

На деревах з’являються бруньки, у сірі міста поволі приходить весна, а майбутнє НДР досі невизначене. Чи йти НДР «третім шляхом»? Чи спроможна вона взагалі йти цим шляхом, щоб створити інший, кращий, соціалізм? На кордонах вже немає перевірок, тому багато західних німців безпечно їздять на дешеві закупи до Східної Німеччини. Офіційний курс західної марки до східної 1:1, згодом він стане 1:3. Втім на чорному ринку курс східної марки куди нижчій – 1:10 і він далі падає. Східні німці теж скуповують дорогі споживчі товари, хоча ті на Сході дорожчі ніж на Заході. Ними рухає страх, що всі їхні заощадження, здобуті тяжкою працею, знеціняться. Світ західних товарів приваблює, тисячі варіантів одного й того самого продукту, різниця лише у виробнику. Стільки товарів нікому не потрібно, але це така собі антитетична відповідь на довгі роки стояння в чергах і бажання отримати заповітний предмет. Бажання мати західні товари настільки велике, що «ендеерівські» товари вже вважаються менш якісними й не привабливими. Економіка НДР на межі краху.

Зміни помітні передусім у торговій і банківській сферах. Західнонімецькі банки відкривають свої філіали у тимчасових контейнерах; перші торговці продають за західні дойчмарки яскраві південні фрукти; торгують західними автівками, що були в ужитку, намагаючись витримати конкуренцію; автівки блищать на весняному сонці, а подряпини на них розповідають про свободу й пригоди. Тепер бажання отримали свої цінники.

Маріо Рьоллінґ тлумачить споживацьку поведінку східних німців у перші місяці після падіння Муру як прояв політичної позиції. Вони хотіли мати західну систему. Захват і задоволення від закупів приглушують бажання, прагнення та біль (це типово для споживацьких суспільств, приклад тому Федеративна Республіка Німеччина 1950-тих років).

Населення Сходу і Заходу намагається скористатися усіма перевагами невизначеної ситуації, поки виконавча влада НДР була безпорадною.

На «польському базарі» продавці-поляки розставляють свій крам так само як уперше декілька місяців тому; західні німці скуповуються у Східному Берліні, користуючись вигідним курсом марки на чорному ринку. Вже незабаром полиці крамниць і автозаправок спорожніють, тому вийде нова постанова: відтепер громадяни Федеративної Республіки Німеччини можуть купувати товари лише за західні гроші. Свобода промислу запроваджено ще у січні; створено довірчі управління («тройганд»), покликані перебудувати одержавлену економіку Східної Німеччини й замінити її ринковою, наприклад провести приватизацію або ліквідацію державних підприємств. Цей крок досі викликає спірні бачення, можливо, саме він став причиною багатьох соціальних відмінностей і проблем Східної Німеччини, які досі даються взнаки.
Своєю чергою уряд ФРН ініціює створення валютного союзу з НДР, який має зупинити відтік грошей і переселення людей на Захід. Попередження «Якщо дойчмарка прийде до нас, то ми будемо вдома; якщо ж ні, то ми підемо до неї», написане на транспарантах до понеділкових демонстрацій, стає реальністю. Споживацькі бажання підливали масла у вогонь політичних змін – ми взяли курс на об’єднану державу.

Спільна справа

Коловертень змін показав, наскільки реальність – думки та побут людей – перевищувала партійний спектр. Групи й організації зі Сходу та Заходу прагнуть до обміну. Різні партії мають різні бачення майбутнього обох німецьких держав. Партія демократичного соціалізму, наступниця Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини, і далі відстоює самостійність НДР, вимагає для неї «третього шляху». Поряд з цими партіями в НДР існували ще декілька партійних блоків, які хоча й засвідчували партійний плюралізм, та в парламентах Східної Німеччини не мали жодної сили. Ці партії швидко знаходять собі партнерів на Заході: Вільна демократична партія (ФРН) підтримує дві ліберальні партії в Східній Німеччині, а східне крило Християнсько-демократичного союзу співпрацює із західним крилом цієї партії. У лютому 1990 року активісти громадських рухів засновують нову партію – Союз 90. Вони сповнені надій, вірять у те, що їхній спротив системі СЄПН був немарним і розвиток НДР як демократичної самостійної держави можливий. Певна річ, вони свідомо відмовляються від будь-яких партнерів з Заходу.

Події розгортаються стрімко, вже декілька місяців поспіль вони випереджають одна одну: падіння Берлінського муру, переговори по Договору «Два плюс чотири», швидке знецінення східнонімецької марки. Здається, час минає удвічі, а то й утричі швидше проти останніх десятиліть, намагаючись надолужити застій та прогалини з обох боків Муру. Навіть вибори до Народної палати перенесені на раніше. Вони відбудуться 18 березня 1990 року й стануть першими й останніми дійсно демократичними виборами у НДР. На тих виборах вперше виборці матимуть справжній вибір; єдиних списків вже не буде, натомість кандидати, як належить, змагатимуться між собою за голоси. Активність виборців буде майже утопічною – 93,4%! Такий високий показник радше характерний для держав, де вибори проводяться хіба що про людське око. Та цього разу люди натовпом йтимуть до виборчих дільниць якщо не з переконання, то принаймні через бажання долучитися до змін.