Експлуатація українок  Наша країна не є безпечною

Жінки та діти становлять значну частину біженців, які, втікаючи від війни в Україні, шукають безпечного притулку в Словаччині. Втім, згідно з висновками кореспондентки щомісячника «Kapitál», яка поспілкувалася з чималою кількістю молодих жінок та матерів, вони часто зіштовхуються з негідними умовами, чорною працею та експлуатацією.

Наприкінці березня я стояла сама на головному вокзалі Братислави, коли до мене раптово звернувся незнайомий чоловік: «Ви красива пані, ви часом не з України? Не шукаєте роботу?». Ще не встигши оговтатися від шоку, я дізналася, що він нібито вже якийсь час стежив за мною і, мовляв, «я мала розгублений вигляд».

«У цей час сюди приїжджає багато українок, вони страшенно красиві», – підсумував він, ніби й не було війни. Коли він дізнався, що я словачка, то більше не цікавився мною.

Через кілька хвилин до мене підійшов ще один чоловік. Він також сказав мені, що я красива, і запропонував роботу в Швеції. Я не могла повірити: двоє чоловіків за такий короткий час і обидва чатували на молодих українок.

Цей чоловік був іноземцем. Він не міг відрізнити, словачка я чи українка. Запитав, чи я студентка, чи маю родину в Словаччині, чи я тут одна. Хотів вивідати, чи я вразлива.

Коли зацікавилася пропонованою роботою, він запросив мене до кафе, щоби все пояснити. Що я йому дуже подобаюся, що ми можемо поїхати разом до Скандинавії і там щасливо жити. Мовляв, він мене там влаштує на роботу в аптеку, і я буду дуже щаслива.

До всього цього, він показав мені документи, паспорт, ID-картку, дав візитку та номер телефону, щоб довести, що він «серйозний». Якусь хвилину він навіть говорив про себе, що він професор в університеті.

Все це відбулося перед головним вокзалом Братислави і загалом тривало близько 15 хвилин.

До нас ніхто не підходив.

Після того, як пішов, він надіслав есемеску: «Я дійсно щодо тебе маю серйозні наміри. Сподіваюся, у нас щось складеться».

Я воліла вже й не відписувати йому.

Робота нелегально та без страховки

Але з того дня почала детальніше спілкуватися з українськими жінками, щоби дізнатися, через що вони проходять у Словаччині, хто пропонує їм роботу та яких форм домагань вони зазнають.

Я просила всіх українських жінок-біженок, з якими зустрічалася, – під час інтерв’ю, репортажів або просто випадково, на вокзалі чи в потягу, – зв’язуватися зі мною, якщо виникла проблема, наприклад, якщо хтось змушує їх працювати в умовах, які їм не подобаються.

Незабаром мені почали дзвонити. Деякі жінки просто хотіли поговорити, інші скаржилися, декотрі благали про допомогу.

Переважна більшість жінок, яких сьогодні зустрічаю, працюють нелегально. Оскільки багато з них та їхні діти все ще перебувають у групі ризику — або їхні засоби до існування залежать від «роботодавця» — я вирішила не включати в текст конкретні подробиці щодо їхнього місцезнаходження чи роботи, яку вони виконують.

Першою до мене звернулася 20-річна жінка, яку зустріла на вокзалі. Коли я побачила, що вона сама сидить на парканчику й тремтить від страху, запитала, чи з нею все гаразд. Вона була дуже вдячна. Пояснила мені, що вона тут сама, що її мама не хоче їхати з України від чоловіка та дідуся з бабусею, а її хлопець в армії. Після закінчення середньої школи в маленькому селі в центральному регіоні України, вона почала працювати офіціанткою. Потім прийшла війна.

Батьки заохочували її тікати і рятувати власне життя, поки була можливість. Щойно вона приїхала до Словаччини, її подруга-українка, з якою вона мала жити, повідомила, що їй потрібно виїхати з гуртожитку.

Коли вона подзвонила мені, то плакала, бо не знала, куди йти. Проте відмовилася від моєї пропозиції допомоги. Того ж дня знайомий знайомої запропонував їй роботу.

Вона зв’язалася зі мною через кілька днів і повідомила, що працює на фабриці на півдні Словаччини, має житло, але її змушують працювати нелегально. Крім того, дівчина дізналася, що вона також повинна платити орендну плату за проживання в спільній кімнаті в будинку, який слугує робітничим гуртожитком у маленькому містечку. За місяць вона дізналася, що їй також потрібно ходити на роботу в суботу – хоча б іноді. Яка платня? Поки що їй заплатили лише аванс, кілька десятків євро. Крім того, у неї все тіло болить через роботу на заводі. Однак вона не має медичної страховки, оскільки працює нелегально.

Утім, незважаючи на це, як і багато інших біженців, вона щаслива, що має роботу та житло. Тяжкої роботи не змінила б: рада, що має дах над головою, і йти звідти не хоче, хоча я неодноразово пропонувала їй допомогу. Дах над головою для неї, каже, головне.

Коли я була у неї на півдні Словаччини, вона навіть не хотіла, щоби я запрошувала її на каву, вона пишалася тим, що сама знайшла роботу за такий короткий час. Я слухала її, а в голові звучало нав’язливе запитання: чи заплатять їй взагалі за роботу наприкінці місяця?

На заводі з робітниками

Пізніше мені подзвонила ще одна молода жінка. Їй трохи за двадцять, до Словаччини вона приїхала з Харкова сама. Коли випадково зустріла її на вокзалі і сказала, що я журналістка, вона поцікавилася, якою є мінімальна зарплата в Словаччині і на яких сайтах шукати роботу. Вона нібито вела бізнес у Харкові, виготовляла ювелірні вироби та біжутерію та продавала їх через Інтернет. Але сьогодні їй зрозуміло, що без знання мови в Словаччині вона не знайде іншої роботи, крім як на заводі.

Після кількох невдалих спроб знайти гідну роботу вона теж опинилася на заводі в західній Словаччині. Працює змінами по 12-13 годин. Її післяобідні зміни закінчуються пізно ввечері; вранішні починаються вдосвіта.

Коли запитую харків’янку, чи не боїться вона, що її використовують, відповідає, що керівник нормальна людина і не змушує її працювати, коли вона вже не в змозі, і що він належно платить іншим молодим жінкам (хоч і нелегально).

Йти звідти не хоче. Вона має житло і ним задоволена. Їй потрібні гроші. Це зараз головне, принаймні, так мені сказала. Єдине, що зараз її хвилює, це те, як вивезти маму зі зруйнованого Харкова та організувати її переїзд до Словаччини.

І насамкінець, однієї ночі мені подзвонила третя жінка з двома дітьми. Я теж випадково зустріла її на вокзалі, їй потрібно було про щось подбати в Братиславі і вона саме поверталася до східної Словаччини на роботу. Був пізній вечір, я заговорила до неї, бо побачила, що вона чекає з дітьми, які мали дуже втомлений вигляд. Жінка також мало не падала від утоми, одягнена в балонову куртку, волосся скуйовджене… Вона запитала, коли буде наступний потяг (як і багато інших біженців, вона почувалася повністю розгубленою), а ще про те, яка є мінімальна погодинна оплата за роботу на фабриці в Словаччині. Розказала мені, що їй запропонували роботу на харчокомбінаті. Потім вона розговорилася про те, як її рідне село поблизу міста Суми на півночі України було розбомблено, і розплакалася. Одне з її дітей було настільки виснажене, що просто спало, і його не розбудили навіть материні схлипування. Друге – тремтіло від холоду й тривоги.

Я залишила їй свій номер телефону, якщо їй щось знадобиться. Приблизно за два тижні вона зв’язалася зі мною і повідомила, що пристала на пропозицію працювати на згаданому заводі у східній Словаччині, але натомість опинилася з малечею десь на промисловому комплексі, зокрема з дітьми. «Це місце, мабуть, не підходить для дітей», – написала жінка. – «Дітям тут погано, ми живемо в гуртожитку за містом», – коментувала вона відео своєї кімнатки, де одне дитя не мало свого ліжка, де не було жодної розетки й де двоє її малих сиділи й гірко плакали. У вікні – краєвид на завод; довкола не видно було жодної багатоповерхівки.

Як і у випадку з багатьма іншими людьми, у її випадку виявилося, що контракт охоплює набагато менше робочих годин, ніж вона насправді повинна була виконувати. Вона працювала дванадцять годин на день, а за контрактом кілька годин на тиждень. Її неповнолітні діти залишалися в гуртожитку самі.

Її дуже непокоїло те, що в гуртожитку немає окремого санвузла, і маленькі діти, в тому числі дівчата, змушені ділити ванну і туалет з дорослими працівниками. За її словами, в гуртожитку було гамірно, чоловіки пиячили, діти ночами плакали. За кілька днів мені вдалося витягти звідти цю сім’ю і допомогти жінці знайти іншу роботу.

Коли я приїхала за ними, діти й мати кинулися мені в обійми. Лише тоді я зрозуміла, наскільки це було травматично для них. Весь вечір ми просиділи в їхньому новому безпечному помешканні, розмовляючи про пережитий ними жах. Діти різали фрукти і малювали.

Платню за виконану роботу ця пані так і не отримала; була щаслива, що їй вдалося вибратися звідтам. Адже вона боялася, що вже ніколи не вибереться з того гуртожитку.

Коли вона трохи оговталася від шоку, то розповіла мені, що хвилюється за свого чоловіка і що їй хочеться дізнатися, чи він живий і чи подзвонить їй знову.

Після досвіду роботи в Словаччині вона вирішила, що хоче потрапити в іншу країну, Західну Європу, де буде жити і працювати в гідних умовах.

Після цих зустрічей у мене також сформувався чіткий погляд: наша країна не є безпечною для вразливих, травмованих людей, що втікають, які часто не мають вибору і погоджуються навіть на найчорнішу роботу, аби лише мати дах над головою для себе та дітей.

Якщо мій текст має якийсь меседж, то такий: звертаймо увагу на те, куди прямують українські родини. Якщо ми бачимо на вулиці когось, хто заблукав, не має куди піти або перебуває у вразливому становищі, запитуймо, чи з ним усе гаразд. І якщо нам щось не здається, то з’ясовуймо, чи не бракує чогось тим, хто цього потребує.

 

травень 2022