Роми з України  Головне — лишитися разом

Головне — лишитися разом Фото: © Václav Pecl

Солідарність з Україною є сильною в Чеській Республіці. На сьогоднішній день офіційно зареєстровано майже 390 000 біженців від війни. Але одна група часто залишається поза увагою - українські роми. Анна Демчук сама родом з України, але вже тривалий час проживає у Брно. Там вона бере участь в ініціативі "Гранд", яка допомагає ромським сім'ям, що опинилися у скрутному становищі в місті.

Ранок. Як і на початку війни, це найскладніша частина дня. Відразу після дзвінка будильника я хапаюся за мобільний і читаю нові повідомлення. Скільки сьогодні приїхало людей? У них є їжа? Хто сьогодні може зробити обід? Їм є де спати? Хто посортує і відвезе людям засоби гігієни та дитячі речі? Їм потрібні ліки, хтось може дістати? Сильне відчуття, що крик про допомогу знову стикається з реальністю, де більшість людей, особливо у високих кабінетах, тримається від проблем подалі.

Українські роми. Вони збираються на великих вокзалах. Жінки і діти, великі родини, прибулі просто так, без нічого. Чому вони в Чехії? Чого шукають? Тікають від жахів війни чи приїхали лише заради виплат? Ці питання ставив собі кожен, хто їх зустрічав протягом останніх місяців. Я теж собі їх ставлю із самого ранку, поки чищу зуби, кладу в рюкзак цукерки для дітей, кілька іграшок — і вирушаю на центральний вокзал, намагаючись якось полегшити цим людям життя і хоч трохи більше про них дізнатися.

Постійна втеча

Я частина вільної ініціативи «Ґранд», що складається з людей, яким небайдужа доля ромських родин з України. Дехто працює в неприбуткових організаціях, інші самі по собі, хтось возить машиною палети, щоб жінки з дітьми не спали на голій землі. Місто, звісно, поставило три намети, але підлоги там нема, тому в дощові дні й ночі всередину підтікає. Хтось готує їжу, хтось її розвозить, інші роздають. Я з жінками переважно говорю, я з України, тому ми можемо порозумітися російською: це одна з мов, якою вони бодай якось говорять.

Війна — це жах для всіх, але насамперед для найменш захищених. Вони не мають влади над своєю долею з народження, війна їх кидає в нову яму страждань і зловживань.

Вони впереміш розповідають мені свої історії: вони з Берегового, багато хто приїхав із табору, де живе близько 5 чи 6 тисяч ромів. Табір виник у Береговому в 30-х роках минулого століття, коли значна частина угорських ромів тікала від місцевих нацистів до Чехословаччини. Тому більшість таборового населення говорить угорською. Загалом зараз в Україні живе близько 50 тисяч ромів. У 2014 році історія повторилась, і другий за чисельністю анклав ромів на Донбасі змушений був тікати від російських фашистів до Києва…

Війна — це безлад і голод

У Береговому роми живуть кілька поколінь і можуть покластися здебільшого лише самі на себе. Багато неосвічених, без документів, отримати роботу їм складно. Загалом отримати роботу в цьому регіоні складно більшості українців, тому ви й бачите їх тут у нас — на будівництві, а ще частіше на заводах, за конвеєром та на інших невидимих, але фізично складних робочих місцях. Ті роми, яким вдається отримати паспорт, їдуть заробляти за кордон, найчастіше в Угорщину, Словаччину чи сюди, до Чехії. Але зараз у їхній країні війна, тож чоловіки мусять лишатися вдома й захищати країну.

Багатьом із них досі чимало незрозуміло. А якщо вони помруть? Хто годуватиме родину? Вони бояться й зовсім не хочуть воювати. Війна стосується всіх, незалежно від того, чи ви у зоні військових дій, чи у своєму таборі на кордоні з Угорщиною. Війна означає автоматичне подорожчання продуктів, відсутність роботи й можливості поїхати кудись на роботу, війна — це страх в очах дітей, які її бачать у телевізорі, війна — це безлад і голод. Війна — це крикливі сирени у вашому мобільному. Я чую їх, коли йду з паном Шандором із Берегового в асистентський центр для біженців. Ми чекаємо в черзі, він намагається знайти в телефоні фото своєї родини, щоб показати мені молодшу сестру, і раптом телефон починає кричати. Я лякаюсь, а він каже: «Нічого, це просто повітряна тривога в Береговому…»

Війна — це жах для всіх, але насамперед для найменш захищених. Вони не мають влади над своєю долею з народження, війна їх кидає в нову яму страждань і зловживань. Неграмотні бідні люди орієнтуються у війні гірше за інших. Головне їхнє відчуття — потреба вирушити в безпечне місце, за кращим життям для себе і своїх дітей.  

Усе дорого

Я на майданчику між центральним вокзалом і площею Малиновського, де розмістилися ромські родини. Розмовляю з Іриною, вона каже, що живе в берегівському таборі, де живуть і інші родини, що сюди приїхали, показує мені фотографії синового дня народження. Кімната виглядає святково: на столі торт і пляшка коли, білі завіси, затишна, але здебільшого порожня кімната. Цікаво, в ній нормальні двері, чи замість них висить килим, як я бачила на деяких берегівських фотографіях. У Ірини п’ятеро дітей. Вона показує інші фото: дочки ідуть у школу, збираються на танці.

«У мене немає чоловіка, тож я маю сама про себе подбати, а сіль коштує вже 80 гривень, — скаржиться мені Ірина, — все таке дороге, роботи немає, я вже не отримую грошей на дітей, що мені робити?» — запитує. Може, сама себе, може, мене, бог знає. Мені її шкода. Я розумію її, вона приїхала сюди поїздом безкоштовно, щоб отримати гроші, за які купить своїм дітям «бепантен» і шампунь, одяг і трохи солі, картоплі та цукерок. Я розмовляю з іншими, Наталія жаліється мені, що в неї вагітна донька, якій потрібні вітаміни, її дитина мало важить, вони хвилюються.
 
  • Essensausgabe Фото: © Václav Pecl
  • 4 Jungs Фото: © Václav Pecl
  • 2 Jungs Фото: © Václav Pecl
  • Schatten Фото: © Václav Pecl
  • Lego Фото: © Анна Демчук

Перед десятою годиною на майданчику стає спекотно. Сонце безжально палить, діти бігають остудити голови під воду з цистерни, деякі жінки ховаються в намет чи в тінь на вході в їхній «новий табір». Приходять інші жінки, питають, чи я допоможу їм заповнити папери в «банк». Вони кажуть «банк», а я подумки сміюся, бо вони мають на увазі центр допомоги безробітним, куди ходять по виплати. Людям, які не вміють читати й писати і ніколи не мали банківського рахунку, важко відрізнити банк від іншої установи. Вони ж досить схожі: там є числа, потрібно мати документи, заповнити папери, там дають гроші.

Ви повинні лишитися разом

Я сідаю на сонці за стіл, під яким минулої ночі спали люди, котрі не помістилися в намети, і починаю заповнювати папери один за одним. Жінки мають візи, діти теж, але в них немає адреси, тож, імовірно, наступної виплати вони не отримають. Я намагаюся їм це пояснити, вони й самі розуміють, та без грошей житла не знайдуть. Я запитую, чи були вони у Вишніх Лготах, де розміщений центр з надання житла біженцям. Кажуть, що так, згадують як про в’язницю, куди боялися іти…

Коли ви ромка, то багато всього сприймаєте інакше. Насамперед вас лякають будь-які символи репресій — білі чоловіки, поліцейські, колючий дріт, охорона й замки. Ви всього цього боїтеся, бо знаєте, що біле суспільство, до якого ви не належите, так від вас захищається. Коли бачите колишню казарму, вам страшно, що вас назавжди затримають. У вас немає жодних причин довіряти владним білим людям, бо ви багато знаєте про погроми, голокост і расизм. Ви знаєте, що вас усюди ненавидять, що від вас хочуть позбавитися. Знаєте, що ви цигани, і боїтеся жити поруч із білими. Знаєте, що повинні лишитися разом, це єдина ваша сила. Тож краще бути на вулиці.

Я запитую жінок, які в них плани, що хочуть робити. Дехто зовсім не знає, вони у відчаї. Молодші та енергійніші кажуть, що хочуть роботу і житло, хочуть тут лишитися й переконують мене, що звикли працювати, навіть вагітні, але ж в Україні платять дуже мало та й роботи майже немає. Пан Шандор, який має інвалідність другої групи, запитує мене, чи немає в мене роботи на будівництві для чоловіків, яких він знає, а він би за ними дивився, бо сам працювати руками вже не може, але з досвіду роботу знає, тож так би й себе забезпечив працею.

Скалки королівського дзеркала

На майданчику полудень, витримати неможливо, я пишу список того, що потрібно людям: візки, одяг, ліки, лише основне. І багато одягу для немовлят. Тут не можна прати, тож дитячого одягу потрібно справді багато. Вони запитують, чи привеземо ми їжу, а потім страшенно дякують і просять, щоб їх більше ніхто не фотографував, їм неприємно, й вони почуваються недостойно, бо люди бачать, як вони живуть.

Урешті я йду. Відчуваю безсилля, сум, відчай і злість. Я знаю, що таких людей набагато більше, ніж кілька жінок із дітьми на майданчику. Їх тисячі  наче розсипаних по всіх усюдах скалок королівського дзеркала, яке, за легендою, розбилось у  сварці синів. І поки вони не з’єднаються, завжди будуть розгубленими. Війна в Україні лише поступово оприявнює проблеми, на які держави заплющують очі. Чи можна це ще якось виправити? Чи можуть роми повернути собі гідність і зберегти свободу? І чи не досить було б, якби вони мали цю гідність у наших очах?

Вас може зацікавити

Failed to retrieve recommended articles. Please try again.

Редакція радить

Failed to retrieve articles. Please try again.

Найпопулярніші статті

Failed to retrieve articles. Please try again.