Нігерійські студенти у Києві  Нам надзвичайно пощастило, що ми вижили

Брайт (27), Абрагам (31) і Джонсон (34) вивчали бізнес у Київському університеті, але покинули Україну, коли неподалік від них почали падати бомби. Вони провели зі мною кілька днів у Братиславі, протягом яких розповідали про свій досвід.

Незважаючи на те, що вони пережили за останні два тижні, на обличчях Брайта, Джонсона та Абрагама часто сяють усмішки. Брайт, наймолодший член компанії, навіть у поспіху мандрівок між іноземними містами, розпитує про музичні клуби в Братиславі та хоче знати, чи словацьку дівчину зацікавив би темношкірий хлопець. Джонсон – рушійна сила компанії, він постійно придумує, куди вони підуть і що там робитимуть, постійно комусь дзвонить і пише, він сповнений надії, хоча не має уявлення, в якій країні вони матимуть можливість отримати дозвіл на роботу та можливість продовжити навчання. «Нічого, що варте чогось в житті, не дається легко», — каже він мені з блиском в очах, коли я відмовляю його від якихось планів. Абрагам має вигляд найстаршого, хоча він молодший брат Джонсона. Він тихий, має допитливий погляд, говорить повільно, відчувається, що він добре обмірковує кожне слово і продумує на кілька кроків вперед.

Перерване навчання

Він був тим, хто дивився CNN щодня тижнями до російського вторгнення і через страх майже не спав останні дні перед початком війни. Коли його друзі прокинулися двадцять четвертого лютого о четвертій ранку під звуки перших вибухів, то йому було зрозуміло, що потрібно якнайшвидше пакувати речі та виїжджати з Києва. Він прибув до міста рік тому з кількома членами родини та друзями з Абуджі, столиці Нігерії. «Ми вирішили поїхати в Україну через дедалі тривожнішу ситуацію в Нігерії, яка загострилася два роки тому після великих протестів. Чимало людей боїться, бо поліцейська жорстокість стала порядком денним. Ми обрали Україну, тому що тут якісна система освіти, яка, до того ж, не така дорога, як у деяких країнах Західної Європи», – пояснює Абрагам. «Більше того, у нас уже було багато друзів в Україні, які рекомендували нам навчатися в Києві. І там навчаються не тільки люди з Нігерії, у нас багато одногрупників з багатьох інших країн – з Індії, Пакистану та Китаю», – додає Брайт.

Всі троє хвалять своє життя в Києві, люди були привітними і гостинними. Оскільки вони не отримали дозволу на роботу, то присвятили себе тільки навчанню, в якому родина їх підтримувала на відстані. Обличчя Джонсона стає кислим, коли він згадує, що навчання коштувало їм три тисячі доларів на рік, і сьогодні вони не знають, як і чи зможуть взагалі коли-небудь закінчити університет. Природно, що в цих критичних умовах в університеті поки не відповідають на їхні запитання про те, чи можуть вони закінчити курс хоча б онлайн. Можливості продовження навчання в іншій європейській країні на даний момент дуже невизначені. «Головне — якомога швидше стати на ноги», — підсумовує Джонсон.
 

Втеча з міста

Перший ранковий вибух у день вторгнення зірвав усіх трьох на рівні ноги – ракета влучила в сусідню будівлю, і вони прокинулися від того, що в них тремтять стіни та бряжчать вікна. Вони вибігли на вулицю, де вже стояли сотні людей, іноземних і українських студентів. Над їхніми головами пролетіло два чи три винищувачі. Незважаючи на страх, вони не покинули місто одразу, ще дві доби чекали в укритті, сподіваючись, що ситуація заспокоїться. Однак після двох ночей, наповнених сиренами, стріляниною та вибухами, вони вирішили, що чекати далі немає сенсу. Товариш організував їм машину, вони також замовили таксі, яке обійшлося їм у понад шістнадцять тисяч гривень (близько п’ятисот євро), і загалом десятеро нігерійських студентів вирушили до словацького кордону.

Дорогою вони неодноразово проїжджали повз танки, а над головами пролітали винищувачі. Буквально через кілька хвилин після того, як вони виїхали з АЗС, де заправлялися, побачили, як на неї впали бомби. Подібний досвід вони пережили на одному з блокпостів, де російські військові атакували поліцейську дільницю, повз яку вони проїжджали незадовго до цього.

Після двадцяти годин вони зупинилися в Івано-Франківську, де хотіли переночувати в готелі, але вночі пролунала сирена тривоги і їм довелося до самого ранку чекати в підземному укритті. Наступного дня вони знайшли інше таксі в місті, яке довезло їх до Ужгорода. Однак таксист висадив їх перед кордоном, і їм довелося стояти в черзі перед ним. «Там було страшенно холодно, і ми стояли в черзі по тринадцять годин. Було дві черги: одна для громадян України, друга для людей інших національностей. Наша рухалася страшенно повільно», — згадує Брайт довгу ніч на кордоні. Вранці вони перейшли на словацький бік, де отримали чай, каву, щось перекусити, передплачені SIM-картки для телефону та можливість безкоштовно сісти на автобус до Кошице. Звідтам вони за кілька днів переїхали до Братислави.

Куди далі?

Поки Абрагам постійно стежить за останніми новинами з України, Джонсон розмовляє по телефону і планує свої подальші дії. Однак кожні кілька хвилин він приходить з іншою пропозицією, й очевидно, що він насправді не має уявлення, де вони зупиняться. Хвилину роздумує, чи не піти до імміграційної поліції та залишитися на деякий час у Братиславі, потім він розглядає Відень, а пізніше шукає зв’язки з Німеччиною та Нідерландами. Зрештою,  він починає говорити про можливості на Мальті. Я чую, як вони сперечаються в кімнаті до пізньої ночі, відчувається невпевненість і нервозність. Намагаюся дізнатися у знайомих, які у них шанси отримати дозвіл на роботу в країнах Євросоюзу, але перспективи необнадійливі. «Ми все ще сподіваємося, що ситуація в Києві покращиться і ми зможемо повернутися, — розмірковує вголос Абрагам, — ми залишили там усі речі і також хочемо продовжити навчання». На запитання, чи хотіли б вони повернутися до Нігерії, всі троє заперечно хитають головами. «Можливо, я повернуся туди, коли мені виповниться п’ятдесят», — каже Джонсон. «Не дурій, поки нам не виповниться радше сімдесят», — сміється Брайт. Мені не смішно, але я не хочу псувати їм гарний настрій, а тому усміхаюся разом із ними.

На третій день вони раптово прийшли з планом виїхати ввечері автобусом до Німеччини, мовляв, їм вдалося зв'язатися з родиною, яка там живе. Вони швидко пакують свій мокрий одяг, що сушився, наїдаються перед поїздкою і миттєво зникають. Наступного дня вони написали мені, що дісталися до Німеччини і продовжують шлях до Нідерландів. «Ми приїхали до Європи, щоб здійснити мрії, які не змогли здійснити вдома», — сказав мені Джонсон, і це звучало з його усміхнених вуст не так пафосно, як зараз, коли я це пишу. Сподіваюся, що наприкінці їхньої подорожі у них щось та й складеться. Але це точно буде непросто.

березень 2022