Тренер Валерій Корень врятував 24 коня під час окупації кінного клубу в Бучі. Це історія не лише кількох поодиноких коней. Це ілюстрація страждань і надії на краще мільйонів тварин і їхніх друзів, які в умовах війни несамовито продовжують боротись за своє життя.
Попередження редакції: стаття містить описи жорстокого поводження з тваринами!
Після деокупації Бучі на початку квітня власники клубу виявили 5 мертвих коней на території стайні. Ймовірно, трьох застрелили, решта померла або від голоду, або від розриву серця. Ще двоє так і не змогли відновитись вже після окупації, а один зник безвісти.
Один раз куля пролетіла за 10 см від голови.“
Валерій Корень відмовився покидати окуповану Бучу поки не знайде свого коня Інді. Обіцянку дотримав. Тепер вони з Інді разом. | Фото: © Facebook Валерій Корень
Ще на початку окупації Валерій пробував домовитися з російськими солдатами про можливість годувати коней. Ті поклали його на землю і дали 2 хв на втечу. Але чоловік щодня намагався потрапити на ферму. «Доходив до Варшавки (траса Київ-Варашава, де знаходиться місто Буча. – ред), яку патрулювали росіяни. Як тільки вони когось бачили – відразу починали стрільбу з автоматів. Один раз куля пролетіла за 10 см від голови», – розповідає Валерій.Росіяни випустили коней зі стайні приблизно 10-12 березня. Директор кінного клубу Андрій Толпига каже, що коні – соціальні тварини і стараються знаходитися ближче до людей. Більшість залишилася біля ферми у Бучі, решта розбрелись в пошуках їжі по сусіднім селам. Там їх і шукав Валерій.
Директор кінно-спортивного клубу "Буча" Андрій Толпига | Фото: © Галина Остаповець
Люди розʼїхалися, а вони лишилися самі
До кінця березня він знайшов і зібрав до купи 24 коня із усіх 32, які стояли у КСК «Буча». Всі жили на подвірʼї приватного будинку у Ворзелі, який у користування коням віддали господарі – сімейна пара. Валерій щодня годував тварин, поїв, їжу коням також привозили місцеві. І так само щодня шукав решту коней. Оскільки люди із навколишніх сіл вже знали Валерія, то як тільки десь бачили тварин – відразу йому повідомляли. Двох коней чоловік зміг вивести з-під російських танків. Солдати дозволили.«Навіщо їм були коні? Це ж не пралки чи унітази. Я бачив як росіяни вбивали людей, але все одно щодня шукав коней. А вам би не шкода їх було? Людина може про себе подбати, а коні ні. Люди розʼїхалися, а вони лишилися самі і без людей просто померли би. Я з кіньми із 12 років, це мої улюблені тварини, тому старався рятувати їх, а не себе», – каже Валерій.
7-річного жеребця Спарка на час окупації ферми прихистили жителі сусіднього села. Він один із тих, хто постраждав найменше. | Фото: © Галина Остаповець
Всі 24 голів так і знаходилися у Ворзелі до кінця окупації. На початку квітня бучанських коней вивезли на відновлення по різним кінним фермам Київщини. За кілька тижнів вони почали відновлюватися. Але це довгий та тривалий період. Деякі не відновилися досі, про що свідчать випнуті ребра на їхньому тулубі. А деякі швидко пішли на поправку і вже беруть участь у змаганнях.«Коні доволі боягузливі тварини і дуже чутливі, попри свої розміри. В перші дні війни через гучні звуки вибухів артилерії та ракет, вони отримали сильний стрес. Через це сильно схудли. До того ж їм не було що їсти. А без їжі та води кінь не може пробути довше 3-4 днів: починаються незворотні процеси в організмі, які призводять до смерті», – пояснює Валерій Корінь.
«Все було у крові»
З того часу минуло вже півроку і тепер про окупацію на фермі нагадують хіба що масивні плями крові на одній із стін будівлі. Це сліди перебування тут «медичного центру».«В кожній з кімнат були крапельниці, де вони намагалися привести до тями поранених. Після відходу росіян тут все було у крові, повна антисанітарія. Навіть не уявляю, як в таких умовах можна було лікуватися», – дивується директор клубу.
Загалом тепер КСК повністю повернувся до довоєнного життя. Тут знову стоять з три десятки коней, знову щодня проходять тренування, які до речі, розписані на дні вперед. Знову приїжджають діти та власники коней годувати їх, доглядати та потренуватись. Особливо людно на вихідних.
-
До війни в КСК «Буча» мешкало 32 коня. -
Після деокупації Бучі пройшло вже півроку і життя у кінно-спортивному клубі повністю відновилося. Тепер тут щодня проходять тренування, зокрема і до спортивних кінних змагань. На фото - один із відвідувачів клубу. -
Суботнє тренування у КСК «Буча» -
Тепер коні можуть спокійно прогулюватись і не боятись за своє життя
Як-от, наприклад, 13-річна Поліна Ганноверська, яка приїжджає до свого 7-річного жеребця Спарка через день. Спарк теж знаходився в окупації і кілька тижнів його власники нічого не знали про його долю. Зв'язок з'явився ближче до кінця березня – тварину знайшли у сусідньому від Бучі селі – Буда Бабинецька, Бородянського району Київської області.
«Наш Спарк постраждав найменше з усіх, бо опинився у руках хороших людей, які його годували. Тому він не голодував, як інші коні із бучанського клубу. Після деокупації ми відвезли його на стоянку в село Калинівка (Васильківський район Київської області, який не був під окупацією росіян – ред.), а коли в Бучі навели порядок – повернули Спарка назад додому. Ми теж мешкаємо у Бучі, неподалік кінного клубу. Територіально нам дуже зручно», – розповіла мама Поліни Ольга Ганноверська.
Тепер у бучанських коней вдосталь їжі, води, вітамінів. До речі, про їжу. Після деокупації, розповідають у клубі, шведська волонтерка, дізнавшись про трагедію з кіньми у Бучі, відправила із Швеції КСК «Буча» 15 баулів сіна та медикаменти. Досі залишився один тюк сіна. Перебування одного коня у місяць коштує його власникам 10 тисяч гривень. До війни було на 2 тисячі дорожче. «Ми майже нічого не заробляємо. Кошти йдуть винятково на утримання коней та догляд за ними», – додає Толпига.
«Вбивали тварин заради розваги»
Варто зауважити, що трагічних випадків із тваринами під час війни в Україні – величезна кількість. Порівнювати трагедії поміж собою складно, додає Олександр Тодорчук, голова UAnimals. Це зоозахисна організація, яка до початку війни в Україні 24 лютого лютого займалася порятунком та захистом безпритульних тварин. Опісля почала рятувати тварин, які опинилися в окупації.Тодорчук приводить лише кілька прикладів трагедій, які сталися із тваринами через російське вторгнення. Це Ясногородська страусина ферма, де загинуло півтори сотні страусів, десятки буйволів, баранів, лам. У Бородянському притулку із 485 собак та цуценят вижило лише 150. Майже 30 днів тварини провели без їжі та води. Але одна із найскладніших ситуацій була у «Фельдман Екопарк», унікальний мультикомплекс з тваринами та птахами, що під Харковом. Там загинуло понад сто тварин, у мавп від стресу через гучні вибухи розривалися серця, розповідав в одному із інтервʼю директор екопарку Віталій Ільченко.
Олександр Тодорчук – голова зоозахисної організації UAnimals. | Фото: © Facebook Олександр Тодорчук
Олександр Тодорчук додає, що наразі неможливо порахувати точну кількість загиблих тварин. За даними Міністерства аграрної політики, загинув 1 млн сільськогосподарських тварин. І це не враховуючи собак та котів. А це ще щонайменше сто тисяч.«Це великі цифри. Росія вчинила в Україні справжній геноцид у повному розумінні цього слова. Це не лише вбивства людей, це і екоцид – знищення екосистеми та її мешканців. Ми з жахом чекаємо поїздок на деокуповані території. Повсюди повторюється бучанська трагедія: величезна кількість тварин вбита росіянами заради розваги. Тварин розстрілювали та розрізали прямо у дворах, розпинали собак, відрізали лапи та підвішували на мотузки головою донизу курей для повільної смерті», – розповів Олександр.
Він переконаний: багато вбитих і замучених російськими солдатами тварин не могли нести ніякої загрози. Це маленькі собаки та коти. Через це у волонтерів складається враження, що росіяни або тренувалися стріляти по тваринам, виплескували на них свій гнів або ж показували свою силу місцевому населенню. Мовляв, ми можемо вбити кого завгодно.
жовтень 2022