Родина харків'ян у Швейцарії  З великого міста в село

Алла і Слава вивезли своїх трьох дітей з-під обстрілів у Харкові і знайшли притулок у Швейцарії. Люди великого міста намагаються адаптуватись до нового життя у маленькому швейцарському селі. Українську родину тепло прийняла місцева громада, однак не минає і дня без думок, куди їм рухатись, коли війна в Україні завершиться.

Особливий статус

Осінній ранок туманом огортає затишні будинки, ферми і поля невеликих швейцарських сіл Егольцвіля (Egolzwil) і Ваувіля (Wauwil) у кантоні Люцерн. Колись тут були переважно фермерські господарства, а зараз через центральне розташування село активно розбудовують. Звідси однаково швидко можна дістатися Базеля, Цюриха чи Берну.

Місцеві активістки Беатріс Брюннер та Каті Крютлі уже давно на пенсії. Кожного місяця у парафіяльному приміщенні місцевої католицької церкви вони організовують Café International – зустрічі для іноземців і біженців, які мешкають у громадах Егольцвіля та Ваувіля. Серед постійних гостей – жінки з Афганістану, Сирії, Еритреї, Балканських країн. Беатріс готує кожному каву, а Каті нарізає шоколадний пиріг. За великим столом розмовляють жінки. У сусідній кімнаті бавляться дошкільнята, які прийшли на зустріч зі своїми мамами.

Під час першого візиту до Café International 37-річна українка Алла не могла багато розповісти про себе. Прописувала в Google Maps Харків, показувала близьке розташування до кордонів з Росією. Сьогодні ж, після кількох місяців курсів з німецької мови, Алла може впевнено порозумітися з новими односельчанами на побутовому рівні.

Під час зустрічі у Café International Беатріс Вебер Брюннер і Алла | Фото: © Галина Чоп Муфф «Ми заснували Café International у 2016 році після того, як до нас приїхало багато біженців з Еритреї. Місцеві жінки зголосилося викладати їм німецьку мову. Це був справжній виклик. Ми брали дитячі книжечки і вчили з ними латинський алфавіт по буквах», – згадує Беатріс. У цьому плані українські біженці є самостійнішими, адже мають хорошу освіту. Відчутно, що стилі життя між Україною та Швейцарією кардинально не відрізнялися. Це представники демократичної, світської, західноорієнтованої країни, додає Беатріс. І різниця з іншими біженцями колосальна.

У Швейцарії тривають суперечки, щодо особливого статусу українських біженців. Українці справді отримали більше можливостей. Зокрема, дозвіл на роботу, чого, до прикладу, біженці з Сирії чи Афганістану не можуть отримати й досі. «Основна причина – українцям набагато легше інтегруватися у суспільне та економічне життя Швейцарії, – коментує Каті. – Також очікується, що більшість повернеться додому, коли війна закінчиться. Однак, на мою думку, уряд Швейцарії повинен надати однакові права для всіх біженців».  

Дозвіл є, роботи немає

Попри те, що українці отримали дозвіл на роботу, не всім вдається одразу її знайти. Серед поширених причин – недостатній рівень знання німецької мови, відсутність певної кваліфікації.

48-річний Слава, який у Харкові керував невеликим бізнесом з виготовлення і продажу жіночого одягу, ось вже кілька місяців шукає роботу. Однак спроби влаштуватися у місцеву пекарню чи на фабрику поки що не дали жодних успіхів. Слава з родиною отримує мінімальну допомогу від уряду кантону і час від часу перебивається підробітками, допомагаючи місцевим фермерам. «У нас було комфортне життя у Харкові, – ділиться Слава. – Дім, бізнес, родина, друзі – це все ми будували не один рік. Були свої лікарі, майстри, механіки, яким довіряв і міг звернутися будь-коли. Я особисто міг вирішити будь-яку проблему, а тепер постійно мушу звертатися за допомогою. Це важко. Здається, що більше не управляю власним життям».

Савва, Ксенія і Кароліна влітку 2021 у парку Шевченка у Харкові | Фото: © з приватного архіву Дзвінок про те, що до подружжя Хемеш-Кнузел прямує родина з України, застало їх напередодні Великодня. Пара якраз завершила ремонт у старому фермерському будинку, який належить родині Тобіаса. Але там зовсім не було меблів. Для Швейцарії це норма – квартири здаються в оренду без меблів. «І тоді сталося те, що ми досі називаємо великоднім чудом, – розповідає Еймі. – Нам вдалося буквально за 48 годин зусиллями родичів і сусідів повністю умеблювати житло: знайти 5 ліжок, кухонне начиння, подушки, покривала, столи і навіть диван у вітальню. Вперше тут у Швейцарії я відчула настільки сильний дух спільноти. Ми всі хотіли, аби українці відчули себе як вдома».

Різні країни – один агрессор

Еймі Немеш і Тобіас Кнузел разом управляють фермою у селі Егольцвіль і виховують двох дітей дошкільного віку. Кадри з українських міст, які нещадно руйнували російські бомби, шокували їх. Вони вирішили будь-яким чином допомогти українцям. Еймі народилася і виросла в Австралії. Ось майже вже 10 років вона мешкає в Швейцарії і розуміє, що новачкам тут буває непросто. «У мене була особиста мотивація допомогти українцям, – ділиться жінка. – Всередині 1950 років мій маленький тато разом зі своїми батьками був змушений покинути Угорщину, на яку прямували російські танки. Бабуся завжди розповідала, що було вкрай нелегко вибудувати життя наново, тим більше так далеко від дому. Іронічно і сумно, що майже через 70 років, ми прихистили біженців, які втікали від того ж самого агресора».

Еймі Немеш і Тобіас Кнузел, їхні доньки Айві та Лілі | Фото: © Галина Чоп Муфф Дзвінок про те, що до подружжя Хемеш-Кнузел прямує родина з України, застало їх напередодні Великодня. Пара якраз завершила ремонт у старому фермерському будинку, який належить родині Тобіаса. Але там зовсім не було меблів. Для Швейцарії це норма – квартири здаються в оренду без меблів. «І тоді сталося те, що ми досі називаємо великоднім чудом, – розповідає Еймі. – Нам вдалося буквально за 48 годин зусиллями родичів і сусідів повністю умеблювати житло: знайти 5 ліжок, кухонне начиння, подушки, покривала, столи і навіть диван у вітальню. Вперше тут у Швейцарії я відчула настільки сильний дух спільноти. Ми всі хотіли, аби українці відчули себе як вдома».

Перукарня як розкіш

Старий дерев’яний будинок родини Кнузел розташований на головній вулиці села. Нежитлова частина будинку досі використовується для господарських потреб. Зараз там зберігається частина урожаю яблук. Біля будинку стоїть авто з українськими номерами. Ось вже майже півроку Слава не сідає за кермо – у родини банально немає грошей на пальне. Кожен літр спаленого бензину подружжя конвертує у можливість купити речі першої необхідності та їжу. Перемагає їжа.

Місцевий транспорт – надзвичайно дорогий, навіть для швейцарців. Аби родина могла хоч трохи подорожувати та їздити за покупками, керівник соціальної служби Егольцвіля виділив кошти на пільгові річні проїзні квитки. Перші тижні після реєстрації в Егольцвілі Алла і Слава не могли налаштувати звичний ритм життя. Поки тривали бюрократичні процедури, їм не було чого робити й нікуди піти. Зараз тиждень української родини підлаштовується під графік школи та курсів німецької. Ксенія(15 років), Кароліна(11 років) і Савва(7 років) наразі не відвідують загальну школу, а вчаться в інтеграційному класі для українців. Кілька друзів, які встигли завести діти Алли і Слави, – такі ж самі діти українських біженців.

Двічі на тиждень дорослі їздять на мовні курси в Люцерн. Певний графік тижня і структура дня дають відчуття нормальності. У Харкові дітей потрібно було завезти й привезти з гуртків. Савва, до прикладу, займався плаванням, тхеквондо і шахами. Кароліна теж відвідувала тхеквондо і плавання, а найстарша донька Ксенія займалася танцями. На вихідних родина часто їздила за місто на дачу, або ж діти могли поїхати до бабусі, а батьки мали трохи часу для себе. Влітку часто відпочивали у харківському парку розваг імені Горького. Тут, у маленькому швейцарському селі, можливості для родинного дозвілля у них вкрай обмежені.

Алла, Кароліна, Ксенія і Савва з Харкова у швейцарському селі Егольцвіль | Фото: © Галина Чоп Муфф «Для мене було абсолютною нормою регулярно ходити до перукаря і на манікюр, – каже Алла. – У Швейцарії ніхто з українських біженців цього собі дозволити не може – проста жіноча стрижка коштує 60-90 франків. Ось треба підстригти Кароліну і довелося просити знайому українку з курсів німецької, щоб підрівняла їй кінчики волосся. Звісно, безкоштовно».

Залишитися не можна їхати

Родина намагається постійно економити. М'ясо купують лише за акційними цінами, великі закупи роблять у доступніших магазинах. Багато одягу отримали від односельчан. Алла й досі не завжди одразу погоджується на чиюсь допомогу – їй надзвичайно важко прийняти той факт, що ще зовсім недавно вони самостійно заробляли гроші і могли забезпечити своїй родині комфортний рівень життя. Жінка без проблем могла оплатити абонемент у спортзал, не говорячи вже про їжу, новий одяг чи дозвілля для родини. Слава ж найбільше сумує за можливістю регулярно відвідувати басейн. Еймі і Тобіас хоча й не живуть в одному будинку з українцями, однак повноцінно можуть вважатися їхньою приймаючою родиною. Вони та їхні родичі постійно допомагають їжею, свіжими фруктами з ферми, з оформленням документів чи візитами до лікарів. Аби організувати хоча якесь доступне дозвілля, Еймі попросила небайдужих односельчан поділитися велосипедами. Знайшли для всіх, навіть дитячий для Савви.

Алла, Кароліна, Ксенія і Савва на прогулянці | Фото: © Галина Чоп Муфф Це і є перевагою життя у маленькій громаді – люди радо допомагають особисто і дбають один про одного. Однак попри це Алла скептично ставиться до перспективи залишитися у Швейцарії. Вона хоче додому. Мріє, як одного дня переступить поріг власного дому, приготує вечерю на своїй кухні, засне у своєму ліжку і прокинеться в рідному Харкові. Її день не минає без моніторингу новин з України. Жінка радіє усім деокупованим селам і містечкам. Чим більше їх, тим швидше вона і діти повернуться додому. Вона не вірить, що війна затягнеться на роки, бо в росіян не вистачить ресурсів, а українці налаштовані рішуче відбивати свою землю. Вже навесні Алла з дітьми хоче повернутися в Україну.

Те, чи варто повертатися в Україну, висить важким знаком питання у родині. Слава повертатися не хоче. На його думку, перемога України у цій війні не гарантує того, що Росія не розв’яже наступну війну через кілька років. «Мені важко уявити, що мені і моїм дітям доведеться проходити цей шлях знову, – говорить Слава. – Ми будемо постійно жити на пороховій бочці. Психологічно важко, що ми з дружиною не можемо знайти спільного рішення. Це руйнує нашу сім’ю».

листопад 2022