Театр в екзилі  Не буває тексту без контексту

Андрій Май — театральний режисер та куратор. Він родом з Херсона, столиці однойменної області на південному сході України. З лютого 2022 року Херсонська область тимчасово окупована російськими військами, а у вересні Росія «анексувала» її, провівши фіктивний референдум. У березні Андрій переїхав у Потсдам з сином та матір'ю. В Німеччині він також займається театральними проєктами, з якими гастролює країною. Гучні завивання сирени, навіть якщо їх імітує хор на репетиції, досі змушують його здригатися.

Андрію, ви родом з Херсона, навчалися в Москві, тривалий час жили в Києві, а після втечі з Херсона оселилися в Потсдамі. Знаю, що ви активно працюєте з темою ідентичності та війни. Як би ви описали свою ідентичність?

Ментально і національно я українець, тут без питань. Українцем я залишаюсь і в своїй роботі тут, у Німеччині. Взяти хоча б виставу, яку я ставив у Штутгарті: вона тематизувала прощання з радянським минулим, а також розглядала Росію як залишок СРСР.

Для мене ідентичність складається з багатьох пазлів: національність, діяльність та роль у житті. А в житті я батько свого сина і син своєї матері, про яких я зараз піклуюся. Я режисер, куратор театральних проєктів, директор двох незалежних театральних центрів. Все це - моя ідентичність, яку я обираю сам.

Мій прадід був німцем, і прізвище моє теж німецьке (від слова Mai, тобто травень). Під час Євромайдану директорка Ґете-Інституту в Києві наводила це як аргумент, переконуючи мене взятись за вивчення німецької. Тоді я працював у Театрі Франка, неподалік від якого людей розстрілювали прямо на вулиці. Ситуація була шизофренічна. Пізніше пані директорка запросила мене на інтенсивний курс німецької до Берліна.

Яку роль у вашому самоусвідомленні відіграють мови?

Я з російськомовної родини. Зараз, на жаль, з неї залишилася тільки моя мама, а їй після третього інсульту відібрало мову. Навіть коли ми жили в Києві, то вдома розмовляли російською.

Тоді народився син. З ним я старався розмовляти винятково українською мовою, але дружина й надалі залишалась російськомовною. Три роки тому вона померла, і після смерті мами мій син спілкується тільки українською. Безумовно, це була своєрідна захисна психологічна реакція.

Після Майдану я деколи таки розмовляв російською в ситуаціях, де фігурують обидві мови. До 24 лютого 2022 року. Зараз вже не спілкуюсь російською. Ми всі травмовані.

Андрій Май — театральний режисер з Херсона | Фото: © Олена Божко

У багатьох постановках Ви працюєте з українською молоддю. Як ви можете охарактеризувати це нове покоління?

Перш за все, вони дуже сміливі, набагато сміливіші і вільніші, ніж моя ґенерація. Ясна річ, в моїх постановках беруть участь тільки ті, хто сам виявив інтерес. Спочатку деякі з них трохи соромились, запитували: «А можна я зіграю реквізит?». Та зрештою на практиці вони виявилися чудовими виконавцями!

Як, коли, звідки і як часто до Вас доходить інформація про російську війну проти України? Як вам вдалось врятуватися?

Коли я виглянув у вікно в Херсоні 24 лютого, ще ходили тролейбуси. Я думав так: якщо ще їде тролейбус, то війни нема. А потім знайомий з Миколаєва розповів мені про перші обстріли.

Я одразу зрозумів, що треба їхати: син, хвора матір... Машини у нас в Херсоні не було, тому поїхали на залізничний вокзал, навіть встигли купити квитки на потяг до Києва. Але потяг не приїхав. Ми почули вибухи в центрі міста. Мій син тоді розплакався, що не хоче вмирати, що він ще такий маленький (йому вісім років).

Наступного дня ми переїхали в бомбосховище під театром. Там ми були три тижні разом з іншими сім'ями, всього 30 з чимось людей. Це була своєрідна комуна: ми разом готували, їли, пили, наші діти гралися разом. Вночі ми виходили на сцену і співали гімн України. Але всі вже знали, що на вулиці стоїть російська військова техніка. Місто дуже швидко окупували.

Змогли виїхати 19 березня. Це вдалося напрочуд легко. Один таксист вивіз нас до Миколаєва, дуже швидко й за невеликі гроші. Щоб син не бачив військових і обстріли на узбіччі, я дав йому телефон, і він сидів грався. Далі ми поїхали до Одеси, а потім через Молдову до Німеччини. Я самотній батько, доглядаю за хворою матір'ю: на кордоні проблем не було.

Той водій таксі поїхав назад до Херсона. За кілька днів його автомобіль обстріляли з танків, і він загинув. Його теж звали Андрій.

Як війна вплинула на вашу роботу?

Працювати над темою війни фізично дуже важко і виснажливо. Я займаюся політичним документальним театром з часів Майдану 2014 року. При цьому намагаюся донести нове розуміння нашої України через репортажі з особистого досвіду. Все почалося з вистави «Щоденники Майдану» в київському Театрі ім. Франка, яку ми також показали в Гамбурзі, Відні та в берлінському театрі ім. Горького.

Тоді я сказав собі: не хочу і не можу вбивати людей на війні. Але можу робити вистави на Донбасі, про Донбас, про війну і трагедії, які ми проживаємо. Як для українців, так і для іноземної аудиторії.

Остання моя вистава в Україні була про війну, в Херсонському театрі в листопаді. Ми написали її на основі свідчень тих людей, які були змушені тікати з Донецька і втратили домівку. Це була вистава про війну, яка триває. Спектакль закінчувався красивим салютом, який наприкінці переходив у вибухи і постріли. Це дало певний контраст до пафосних урочистостей з нагоди 30-ї річниці Незалежності у 2021 році.

Я довго хотів нарешті поставити щось про кохання — а саме оперу Гаетано Доніцетті «Любовний напій». Але так склалося, що через війну це неможливо. Я не маю права працювати з іншими темами. Як режисер, я теж як солдат на війні.

Яка ви працюєте з такою напругою, з таким болем?

В роботі керуюсь принципом: «Зараз я просто режисер». Коли працюю з темою і впливом на глядача, то не дозволяю собі піддаватися емоціям. Тут мій рецепт – триматись професії.

Як тепер проходить ваша робота тут, в Німеччині, в екзилі?

Великої різниці, де працювати, для мене немає. Я завжди сам обираю собі теми і не працюю на замовлення. Коли приїхав, у мене швидко з'явилися нові пропозиції до кінця року. Моя наступна вистава буде в Кельні, вона називається «Putinprozess». Це достатньо жорстка історія про те, що ми всі – у Німеччині, в Україні – так чи інакше є частиною цих подій.
 
Також вже є один проєкт на 2023 рік. А далі побачимо, як розвинеться моя взаємодія з театральним ринком.

Поза роботою зустрів багато нових людей, німців та вихідців з України. Такі знайомства часто стаються, скажімо, в школі або на дитячих майданчиках, куди приводжу сина. Але я мало контактую з українською діаспорою.

Як ви ставитеся до росіян, які можуть незабаром прибути до Німеччини, рятуючись від російської мобілізації?

О, я й зараз часто зустрічаю росіян! Їх тут дуже багато, я постійно чую російську на вулиці. Нещодавно в школі сина нас попередили, що скоро туди прибудуть російські діти. Мій син був шокований. До того ж цих російських дітей хочуть інтегрувати в додатковий клас, створений для дітей українців — хіба це не божевілля?

Чи маєте ви якісь побажання до німецького і загалом західного театрального світу?

Хотілося б, щоб у великих державних театрах регулярно, хоча б раз на місяць, йшли українські вистави, запрошувалися українські виконавці. Після вистави можна проводити дискусії з аудиторією, підіймаючи зокрема питання про те, що буде після того, як війна закінчиться. Театр може допомогти багато що прояснити.

І хотілося б також бачити більш конкретну позицію. Звісно, можна ставити п'єси російських авторів, шукати нове прочитання, напрацьовувати нові елементи. Але голе твердження на кшталт «це ж прекрасний текст» для мене не є аргументом, бо тоді текст виривається з контексту. У Німецькому театрі в Берліні зараз йде вистава «Платонов» за Чеховим у постановці російського режисера і драматурга з московського «Театру нації», який нещодавно виступав в окупованому Росією Маріуполі. Ми маємо розуміти, що у випадку Росії театр є частиною імперської машини пропаганди, зокрема саме тому він добре фінансується державою.

Не буває тексту без контексту. Особливо в театрі. Театр завжди перебуває в контексті того часу, коли відбувається вистава.

Якою є функція театру в ці страхітливі часи, під час війни?

В Україні театр створює особливе відчуття спільності. У театрі люди бачать і відчувають: «Ми разом! Ми живі!». Він також має певну терапевтичну функцію. Вечір у театрі може зробити життя легшим: зникає клубок у горлі, з'являється сміливість, впевненість у собі.

Що ж до українського театру за кордоном, то він має показувати світові, що відбувається в Україні. Не можна дозволити, щоб ця війна стала чимось звичним. За допомогою театру ми не даємо світові збайдужіти до нашої долі.

жовтень 2022