З однієї війни в іншу  У пошуках дому: Кабул, Київ, Берлін

В Україні наприкінці 2021 року проживали 2 391 офіційно зареєстрованих біженців і осіб з додатковим захистом та ще близько 2 700 шукачів притулку. Це люди з 60 країн світу. Після початку повномасштабного вторгнення Росії чимало з них покинули країну у пошуках безпеки та допомоги.

«Немає статистики, скільки таких людей виїхало з України, – каже менеджерка проєкту правової допомоги біженцям та особам без громадянства благодійного фонду «Право на захист» Світлана Бутенко. – Тому наша організація разом з HIAS проводить дослідження «Ризики, з якими стикаються шукачі захисту та біженці (не українці), що тікають з України до Євросоюзу». Результати опублікуємо згодом. Говорили з людьми, які отримали статус біженця в Україні, шукачами захисту та особами, які потребують додаткового захисту. Опитали 468 людей. З них 300 виїхали в Європу. Решта – лишилися в Україні. Найбільше переїхали до Швеції, Німеччини, Нідерландів і Бельгії. Більшість отримали там доступ до тимчасового захисту, як і українці. Проте частина досі залишається без документів. Кожна історія цих людей болюча. Вони вкотре починають своє життя з нуля. Знаю жінку, яка переїхала з Іраку до Сирії, а звідти в Україну. Після 24 лютого вимушена була тікати в Європу. У її житті це вже третя війна. Це жахливо, але і надихає. Люди не опускають руки, продовжують битися за своє життя, право жити гідно і в безпеці».

Світлана Бутенко, менеджерка проєкту правової допомоги біженцям та особам без громадянства благодійного фонду «Право на захист» | Фото: © з приватного архіву

Тікаючи від талібів

Серед тих, хто опинився в Німеччині, є родина Джавіда. Він із Афганістану з провінції Кандагар. Працював перекладачем для військових з Канади. Торік улітку владу в країні захопив радикальний ісламістський рух Талібан. Їхній прихід спричинив паніку у великої частини афганців, які злякалися розправ із боку бойовиків. Ісламісти оголосили про запровадження шаріату. Заборонили дивитися телебачення, користуватися комп'ютерами, слухати західну музику, жінкам – працювати, навчатися і виходити з дому без паранджі й супроводу когось із чоловіків.

Афганці стали масово тікати з країни. Штурмували кабульський аеропорт і намагалися потрапити на борт літаків, які злітали. Чимало залазили у простір для шасі або прив'язували себе мотузками до їхніх стійок чи навіть крил. У результаті люди або падали під час злетів, або гинули в повітрі від браку кисню і низької температури на значних висотах. Джавід з приходом талібів вирішив також тікати, адже розумів – нова влада не закриє очі на його професійне минуле.

«Три дні разом зі своїми маленькими дітьми і дружиною я спав біля аеропорту в надії туди потрапити, –розповідає Джавід. – Безрезультатно. 27 серпня один із моїх канадських друзів-журналістів сконтактував з українськими військовими, щоб ті нас евакуювали. Українці погодилися. До останнього не вірив. Узяв машину, під'їхав до аеропорту. Сказали надіслати фото номерних знаків. 15 хвилин по тому бачу, як спецпризначенці виходять з аеропорту. Це було немов кіно. Тисячі людей дивилися на нас – хто ця сім'я, що по них вийшли попри всі ризики? Ніхто з американців нізащо б на таке не зважився. До цього я чув про конфлікт між Україною і Росією. Але не знав, що Україна має таку потужну армію, і вони можуть робити місії, які нікому в світі не під силу».

Тікаючи від росіян

28 серпня 2021 сім'я прилетіла до Києва. За словами Джавіда, їх обіцяли за кілька днів забрати в Канаду. Але цього не сталося. Шість місяців Джавід з вагітною дружиною, чотирма дітьми, матір’ю, братом з дружиною та їхнім маленьким сином жили в готелі в центрі Києва. Його оплачувала канадська компанія, в якій той працював. Волонтери допомагали з їжею, одягом, ліками. Родина потроху адаптувалась. Але нова війна внесла свої корективи.

Сім’я Джавіда покидає Київ | Фото: © з приватного архіву «24 лютого моя сім'я була налякана. Відчував, що можемо загинути прямо в готелі. Хотіли виїхати з України якнайшвидше, але вагалися, бо не знали як дістатися до кордону. Є мовний бар'єр – ніхто не знає нашої перської мови, а ми не говоримо українською», – каже Джавід.

Його родині допомогла голова Правозахисної організації «Разом із законом» Вікторія Нестеренко. «Боялася за них. Мають таку важку долю. Втекли з Афганістану в Україну, а тут війна. Сирени, вибухи, всюди військові зі зброєю. Знову треба тікати. Не уявляю, як це все можна витримати, – говорить Вікторія. – 28 лютого допомагала сім’ї Джавіда евакуюватися до Німеччини. Коли згадую цей ранок, враження, що цього не було. Готель, де вони жили знаходився у центрі Києва на вулиці Хрещатик. Їм потрібно було дістатися до автостанції на околиці міста біля станції метро Теремки. Звідти до польського кордону їхав автобус. Домовилася з теробороною, що нам дадуть мікробус. Замість нього приїхали два легкові автомобілі. Дванадцять людей із велетенськими валізами ледь туди влізли. Увечері приїхали до Львова. Там переночували. 1 березня зранку Джавід надіслав фото, що вони вже в Польщі. Звідти добиралися до Берліну. Там їх направили в Нижню Саксонію, село Бетельн (нім.Betheln) поблизу міста Гільдесга́йм. Сім’ю поселили в будинку, який належить місцевій церкві.
 

Все з нуля

Родина Джавіда, як і багато інших біженців, виїхали з України без необхідних документів. Вони лишилися у Міграційній службі. Установа у той час не працювала. У перші дні війни на кордоні майже нічого не перевіряли. Прикордонники пропускали всіх. Нині відомство відновило роботу. Однак там пояснили, що забрати документи біженці можуть особисто або за довіреністю. «Якщо Джавід оформить на мене довіреність, то я зможу забрати документи, а потім особисто привезти їх в Німеччину. Але є велика проблема – у афганців немає паспортів. Через це не можуть зробити мені довіреність. Також невідомо, чи законно буде, якщо я перевозитиму її через кордон» –каже Вікторія. Разом з українським адвокатом намагається знайти вихід з цієї ситуації. А тим часом Джавід та його родина користуються тимчасовим дозволом перебувати в Німеччині три місяці з правом пролонгування. Подалися на процедуру отримання статусу біженця. Чоловік зауважує, що у цій ситуації порівняно з українцями відчуває себе біженцем нижчого рангу.

«Ми пережили війну в Афганістані, і з власного досвіду розуміли, що війна в Україні не закінчиться за тиждень два. Я шукав безпечний дім. З війною ця безпека зникла. За весь час, що прожили в Україні зрозумів, що з одного боку українці – це відкритий і щирий народ. З іншого – мають проблеми з корупцією. Від держави ми не отримали жодної підтримки. Але отримали її від звичайних людей. Крім того, в Україні не зіткнулись жодного разу з расизмом. У нас було щасливе і мирне середовище», – згадує чоловік.

Він наголошує, що хотів будувати своє життя в Україні. Були пропозиції роботи. Якби не війна, то однозначно залишився б. Та й з фінансового боку, зауважує, дешевше прожити: на 500 доларів можеш забезпечити свою сім'ю всім необхідним.
  У червні сім'я Джавіда поповнилась. У них народилась дівчинка Хайя. Старші діти ходить до школи. «Коли я згадую свій шлях з Афганістану, Україну, втечу до Німеччини, то дивуюсь як нам вдалось пройти через все це. Нині ми всі на антидепресантах. Сил немає ні на що. Намагаємось адаптуватись. Але це непросто. Наприклад, в Афганістані у нас є традиція: якщо поселився на новому місці, то пригощаєш сусідів їжею. Вирішив якось пригостити німецьких сусідів. Сказали, що їм нічого від нас не треба. Попри все, це безпечна країна. Не уявляю, щоб я ще кудись їхав і починав все з нуля. Уже просто немає ресурсів. Хочеться лише аби мої діти не чули вибухів і звуків серен, щоб у них було щасливе дитинство і шанс на майбутнє».

грудень 2022