Буча через рік після окупації  Бомбочка для ванни

У квітні 2022 року містечко Буча стало символом звірств, скоєних російськими солдатами щодо українського цивільного населення. Поетеса та ілюстраторка Юлія Стахівська живе в Бучі. Вона пише про (не)звичне життя у передмісті Києва та про те, які різні грані може мати слово «тільки».
 

Рік тому російські війська відійшли від київських передмість. У знайомого відомого музиканта знищений будинок зі студією в Гостомелі, у приятельки в Ірпені «зірвало дах» у квартирі на п’ятому поверсі, фото зі знищеними багатоповерхівками в Бородянці торік облетіло світові медіа. Моя Буча більше постраждала не будівлями – людьми. Хтось збоку, хто склав в уяві загальну медіакартинку з тієї частини Київщини, що постраждала від російського вторгнення та окупації, можливо, здивувався б, як швидко вона повертається до життя і як за рік адаптувалися люди, живучи в постійній небезпеці. Я спробую кількома штрихами передати вам сьогоднішній начерк містечка, (не)звичність його життя, пам’ять і символізм.

«тільки»

На зупинці, де звикла купувати додому квіти, мене радісно впізнає продавчиня. «Ооо, давно вас не було!». Вона усміхнена, вона у своїй квітковій стихії, а втім її розповіді, звісно, не такі ніжні. «Коли усе почалося – я не повірила. Росіяни? На нас? Чого? Навіщо? Я сприймала усі ті новини як нагнітання. Коли мені о 5 ранку подзвонила кума з Василькова, що їх бомблять, то я не повірила. Вирішила, що раз так рано встала, то треба щось робити – пішла доклеювати шпалери, а коли за кілька годин побачила вже атаку на наш аеропорт у Гостомелі і як горить будинок за річкою, то за лічені секунди скинула всі документи та речі на покривало, і так ми поїхали машиною. Ще можна було. У нас розбило тільки гараж з мікроавтобусом та літню кухню, а будинок, слава Богу, не зачепило. У сусідки росіяни забрали сина, він досі десь у полоні в Білорусі…».
  Я беру жовті нарциси і думаю про слово «тільки». Яке воно насправді ємке та контрастне стало у визначенні втрат: у когось «тільки», що й пам’яті про загиблих рідних та друзів, у когось «тільки» все згоріло, у когось «тільки» осколок пробив одну шибку. Ми прощаємось, наче старі друзі, ми всі тепер тут рідніші, принаймні, поки що.

Сонячно, дорогою до парку де-не-де трапляються погнуті паркани. Тут здається, що все так само, як було. Ось будують ще один новий таунхаус, мабуть, інвестори вирішили ризикнути. Тепер у Бучі дуже багато хто шукає купівлю та оренду квартир – війна триває, на сході України йдуть бої, частина півдня і далі окупована та під ворожими обстрілами, внутрішніх переселенців не меншає. У одному знайомому подвір’ї стоїть стіл. Поминки. Тут жив Юрій, він дуже любив Бучу, боровся за кожне дерево в ньому, і в перші дні став на захист містечка. Його будинок так і стоїть недобудований. RIP.

Люди часто зустрічають нову реальність з гумором

Протягом року, і особливо у річницю подій, Бучу відвідує чимало офіційних делегацій. Ці знаки солідарності та вшанування дуже важливі. І те, що мій знайомий іронізує про «воєнну туристичність» цього місяця – свідчить тільки про одне – певну ознаку повернення і прагнення до нормальності. Люди живуть тут свої життя далі, хтось ніколи не повернеться, а хтось – повернувся – і щасливий. За іншого сценарію у мого знайомого б не було сьогодні можливості поіронізувати. І кожен візит, офіційний чи приватний, це підтримка: ми не самі.

Пахне весною, знову світяться вуличні ліхтарі й серед сосон поблискують зорі. І найбільша небезпека зараз може прийти саме з неба. На Київщині повітряні тривоги часто сповіщають про загрозу ракетних ударів та атаки безпілотників. На щастя, їх загалом збивають. Але це постійний ризик. На який люди, що вже звикли до нових реалій, часто реагують з гумором. «Ну, куди я побіжу вночі ховатися, який підвал? Краще наберу ванну, тільки без свічок (ця романтика за зиму із відключеннями світла мені дещо набридла) і хай з бомбочок біля мене буде тільки бомбочка для ванни».

Я заходжу в бібліотеку і здаю книжку, що взяла рік тому. Зараз це здається неймовірним. Поряд у коворкінгу висить афіша про захід – зустріч з письменницею N. Згори, у цьому ж будинку, де був вибитий весь п’ятий поверх – нові вікна. На балконі стоїть жінка, вона курить і п’є каву, і мружиться від сонця, а мені здається, що усміхається.

травень 2023