Часом нам вдається спокійно прожити кілька днів, тижнів і навіть місяців.
Але потім, наприклад, дорогою на роботу, хтось, помітивши нас, раптом стисне міцніше сумочку, пересяде подалі в трамваї чи стане гучно розказувати, що терпіти не може шоколад. І ви точно знаєте, чому він це робить. Але це в кращому разі. У гіршому вас одразу вилають. Просто так, на рівному місці. Через те, що ви десь живете, десь ходите, якось вдягаєтесь чи носите якусь зачіску.
Утім, свій персоналізований набір досвідів переживання мікроагресії чи расизму є майже в усіх нас. Темношкірі чехи й чешки, до них уже звикли й часто їх ігнорують, бо не бачать сенсу надто в усе це заглиблюватися. Я теж донедавна думала, що мене зараз мало чим можна вивести з рівноваги. Але помилялася.
Побачивши одного жовтневого четверга на Вацлавській площі плакат партії SPD із закривавленим чоловіком, котрий тримає в руці ножа, і підписом «Приїжджі хірурги не вирішать проблем нашої медицини», я заніміла.
Бо чоловік на плакаті був схожим на мене. А ще на мого тата, дядька чи двоюрідних братів. Головний посил плаката з небезпечним зарізякою був зрозумілим з першого погляду: люди, схожі на нас, — потвори, які загрожують чеським громадянам.
Я не могла повірити своїм очам: невже він справді висить на центральній площі країни, де я народилася, виросла й, мабуть, колись могла б захотіти народити дітей? Які, до речі, коли виростуть, можуть бути схожими на чоловіка з плаката й водночас мати чеські паспорти.
Я така не одна.
«Я була шокована, розгублена й ніяк не могла прийти до тями. Я тоді саме була за кордоном — і на якусь мить подумала навіть, що не хочу вертатись туди, де так може виглядати політична кампанія», — описала мені свої відчуття Луцка. У її тата — юриста — такий самий колір шкіри, як і в чоловіка з плаката.
«Побачивши фотографії “виставки SPD” на Вацлавській площі, я відчув обурення, жаль і розчарування. В голові не вкладається, як хтось дозволив таке повісити в історичному центрі нашої столиці, де щодня бувають десятки тисяч людей, зокрема й туристів», — каже Нік. У його тата-таксиста шкіра такого самого кольору, як і в чоловіка з плаката.
«Боляче. Бачиш схожу на тебе людину, яку хтось використав для уособлення меншовартості... Плакат мене фрустрував, засмутив і розгнівав водночас: бо як щось таке могло з'явитись у публічному просторі? А ще я почулась самотньою, бо більшість мого оточення білошкіра, й хоч скільки б вони мені не співчували, однаково не зможуть збагнути, на якому рівні мене це зачіпає», — розповіла Клара. Її тато, який колись давно вивчився в Остраві на геоінженера, теж схожий на чоловіка з плаката.
Ми з Луцкою, Ніком і Кларою згадали, що про кампанію SPD, яка мала на меті розпалити ненависть не лише до таких, як ми, а й до ромів чи українців, знали вже давно. На жаль, нас вивів з рівноваги не плакат сам по собі — ну бо ми живемо в Чехії. У країні, де досі можна називати ромів словом на «ц», бо «вони самі себе так називають» (хоча ромська спільнота вже давно нам повторює про свою образу й історичне непорозуміння), а найвпливовішу ксенофобну партію очолює напів’японець.
З рівноваги нас вивело те, що плакат SPD повісили там, де «пишеться чеська історія», де «билися за свободу й демократію» і «дзвонили ключами» — там, де за кілька останніх років відбулося чимало демонстрацій, що попереджали про небезпеку тоталітарних режимів і різних форм екстремізму, однією з яких є расизм.
А ще важко було не помітити мовчання чеського суспільства, яке ніяк не відреагувало на цю кампанію, хоча знову і знову повторює ті самі фрази про демократичні цінності, толерантність і чемність — чи гасла типу «Захід — це ми».
Тиша в суспільстві
«Плакат, повішений у найлюднішому місці Праги, легітимізує позицію тих, хто дотримувався подібної думки. Побачивши його, ці люди подумають: ага, отже, так, мабуть, думаю не я один. Отже, так само думає хтось головніший», — пояснює мені Річард, чому вважає плакат партії SPD на Вацлавській площі небезпечним прецедентом. Шкіра його тата такого самого кольору, як і шкіра чоловіка з плаката.Я теж відчула, що розміщення такого плаката на Вацлавській площі — вкрай небезпечний сигнал для всіх нас.
Мені дуже захотілося його кудись прибрати чи бодай відкрито заявити свою з ним незгоду. Але як? Зірвати? Обмалювати балончиком? Влаштувати перед ним урочистий гепенінг black culture й показати, що ми не монстри, а звичайні «люди»?
Емоції били через край. Ми всі так сильно розхвилювалися, що навіть не думали про потенційні робочі й життєві проблеми, які може спричинити певна форма самовираження. Нас зачепило за живе, й ми не хотіли опускати рук.
Та не встигли ми мобілізуватися (підкреслю, що врешті було вирішено виражати незадоволення в рамках закону), як наступного дня плакат зник. Кажуть, SPD його вішала, щоб збільшити охоплення в соцмережах. Місію виконано.
Після цього в нас лишилося неприємне враження, буцімто ми як спільнота ніяк себе не виявили й не заявили, що мовчати у відповідь на расизм не будемо.
У публічному просторі, звісно, звучало, що окамурівська кампанія аморальна й переходить усі межі політичної етики. Але майже ніхто вголос не назвав її расистською — і зовсім нікому не спало на думку, що вона могла образити нас особисто чи стати тригером для хвилі ненависті до таких, як ми.
Парадоксально, але факт: більшість публічних політиків і можновладців просто промовчала. Хоча контакти з країнами Африки (себто і з людьми, схожими на чоловіка з плаката) нині стали для чеської влади найпріоритетнішими за останні кількадесят років. Представники чеського політикуму їздять в африканські країни, представники африканського відвідують Прагу, а чинна влада знай повторює, як цінує співпрацю з африканськими партнерами, не шкодуючи слів про взаємоповагу.
А як би африканські партнери відреагували на повішений у центрі Праги плакат, що принижує приблизно половину населення африканських країн, який не засудила чеська влада?
За словами експерта з питань екстремізму й політолога Яна Харвата з факультету соціальних наук Карлового університету, дивуватись нема чого. «Чеські політики ніколи всерйоз не обговорювали теми расизму, бо цей самий расизм у народі цвіте і пахне, зокрема тому, що наше суспільство, по суті, з часів закінчення Другої світової війни стало монокультурним», — каже Харват. На моє питання, чи вважає він кампанію SPD расистською, відповідає ствердно, але підкреслює, що не юрист.
На мій подив, кампанію SPD категорично не засудили навіть публічні борці за права людини, представники НГО чи організації, що досліджують питання расизму. Одним із винятків стала організація Romea, яка подала на SPD у суд.
Мовчала й більшість журналістів, коментаторів, інфлюенсерів, мандрівників і загалом тих, хто в соцмережах висловлює свою думку про все на світі (від шлюбів для всіх містян, старших 30 років, і до прилюдного годування дітей грудьми), чи тих, кого в Чехії називають «африканськими амбасадорами», бо вони туди часто їздять, пишуть про це книги чи виступають у медіа.
Чому так? Може, тема расизму й підтримка нас, темношкірих, чи ромського етносу, — це недостатньо сексі? Може, чеському суспільству здається, що поки ніхто тут нікого не вбиває з расових мотивів, як колись у 90-х, треба мовчки дякувати й не висовуватися? А може, бо теми, людей і культури простіше монетизувати, ніж вести про них дискусію.
Чому не можна мовчати
Перш ніж продовжити, я зразу відповім на кілька контраргументів, які точно прозвучать у відповідь на цю публікацію.Перший. Нащо ти в цьому копирсаєшся, Наталіє? Ти ж чешка, це не про тебе.
Копирсаюся, бо це про мене. Ясно, що Рей Корантенг чи Бен Крістовао, які, крім темної шкіри, мають іще й народну славу, не вважаються «приїжджими», яких тут не хоче бачити SPD. Але, крім них, тут живе ще багато таких, як вони, але зовсім невідомих. І якщо ці люди вільно не говорять чеською, частина чехів їх у кращому разі вважатиме іноземцями, ну а в гіршому — за небажаних африканських мігрантів.
Другий. Навіщо чеському суспільству якось реагувати на плакат партії, яка вже давно збудувала собі репутацію на таких переходах меж дозволеного?
Бо реклама, що закликає до ненависті, з’явилась на Вацлавській площі зокрема й завдяки нам, платникам податків (як парламентська партія SPD має право отримувати гроші від держави). Яких іще вершин, думаю собі я, може сягнути чеська політична культура, якщо в центрі Праги вже можна відкрито пропагувати расизм?
Річард усе дуже добре пояснив: «Якщо зараз не виступити проти одного тимчасового плаката, за рік їх може з'явитися два, ще через два роки три, а потім і чотири. Мине ще якийсь час, і їх буде вже десять — а потім один десь просто не знімуть. Для багатьох людей, до речі, герой цього плаката стане єдиним побаченим за життя чорношкірим. Тому, зустрівши одного разу когось такого, як я, вони візьмуться за вила, схоплять лопати й кричатимуть “геть звідси”».
Третій. Чому ми самі у зв'язку з цим усім робимо надто мало?
Дехто робить більше. У публічному просторі, в соцмережах, у медіа, мистецтві й літературі — чи й просто привертаючи увагу більшості до нашого захисту звичайних професій і «нормальних життів». Але активна боротьба з расизмом — річ зовсім не проста. Подивіться лишень, у якому становищі зараз роми, й самі це зрозумієте.
Той чи та, хто тут вирішить розпочати суспільну дискусію на тему расизму, передусім стане мішенню для ненависників і муситиме вислухати не одну універсальну відповідь: «Не подобається тобі тут — ушивайся туди, звідки прийшов». Широкої публічної підтримки ця людина точно не дочекається.
Поділюся власним досвідом. Усі мої розмови про расизм із друзями, колегами чи на публіці ніколи не виходять за певні рамки. На початку все це може бути круто, цікаво, пізнавально й захопливо — але щойно ви переходите межу, расизму стає «забагато» й ви раптом чуєте, що «надто переймаєтеся», «істерите» чи «бачите расизм усюди й в усьому».
Декому з нас не хочеться розбиратися з расизмом, бо робота ця виснажлива й часто невдячна. Ще дехто виявів расизму чи мікроагресії просто не помічає або ігнорує, бо має глибоко вкорінене переконання (яке поділяє з більшістю), буцімто питання расизму для чеського суспільства абсолютно нерелевантне й за нього не варто так переживати.
Четвертий. Вас же тут «так мало», то чого ж ви ще хочете?
Так, нас справді значно менше, ніж представників більшості. Але ми є. Крім усього іншого, ми платимо тут податки й так само, як інші групи громадян, маємо право на безпеку, на те, щоб нас вважали невід’ємною частиною суспільства, і, в ідеалі, ще й на підтримку більшості.
Ні, нам, звісно, дістається своя дрібка публічної уваги. Часом дехто з нас стає навіть складовою чеської попкультури, хоч нам це радше шкодить, ніж помагає. Переважно на нас чекає стереотипізація й узагальнення. Ми — сексуальні дикунки, мігрантки й студенти, які смішно говорять чеською; часом ми виринаємо в якомусь реаліті-шоу чи на сторінках жовтої преси з підзаголовками «екзотична» й «шоколадний»; ну, і, звісно ж, нас найчастіше можна побачити з чеським коментарем у подорожніх передачах «з Африки» в ролі жебраків, які нічого не мають, нічого не вміють і живуть у злиднях.
Якщо ж комусь із нас за досягнення чи таланти перепадає дрібка ефірного часу, він однаково витратиться на питання типу «звідки ви тут взялися», «звідки приїхали ваші батьки» чи «коли ви востаннє були в гостях у своєї африканської бабці»...
Але найбільша проблема — «про нас без нас», яка вийшла на яв і в зв’язку з плакатом SPD. Пригадайте-но, чи запрошували хоч когось із наших виступити в медіа (зокрема й державних)? І це в часи, коли озвучити «іншу думку» чи поділитися почуттями можуть запросити фактично кого завгодно.
Вплив «приїжджих» сильніший, ніж нам здається
«Я з побоюванням спостерігаю, як правішає й радикалізується світ, і вважаю, що такі кампанії для нас дуже ризиковані й небезпечні. Плакат SPD викликав у мене фрустрацію й страх не лише за близьких, а й за себе саму. Що б я відчула, якби побачила такий плакат у дитинстві, думала я. А що відчуватиме чорна чи ромська дитина, побачивши його зараз? Важко уявити, що їй від такого плаката буде добре», — каже Бекі. Шкіра її тата-зварювальника має такий самий колір, як і в чоловіка з плаката.Расизм і напади на представників нацменшин у Чехії просто не резонують. Більшість вважає, що таких, як ми, можна не підтримувати. Ця тема не достойна політичних промов, ширших суспільних обговорень, відкритих обговорень, уваги медіа, лекцій чи панелей, у яких ми б самі могли брати участь.
У чеському суспільстві натомість резонують інші теми довкола меншин: скажімо, права LGBTQ+, з якими, до речі, нам можна було б, навпаки, об’єднатись і підтримувати одні одних (як меншин), — чи релевантність жіночої сексуальності в публічному подкасті, чи гідне життя курей без кліток...
Зрозумійте мене правильно: я вважаю всі згадані теми важливими, а дискусії довкола них — потрібними. Але я не розумію, чому всі вони здатні збурювати емоції й мотивувати людей обрати ту чи іншу сторону, чому всі вони варті бути озвученими в соцмережах — на відміну від расизму, до якого більшості нема діла.
Якщо ми як суспільство прагнемо стояти на демократичних засадах, поділяти західні цінності й вести перемовини з іноземними партнерами з-поза меж західного світу (без яких годі обійтися в нинішньому глобалізованому суспільстві), — ми б мали припинити мовчати.
Ну а якщо вас і це не переконало — ось іще кілька аргументів. Саме завдяки культурам «приїжджих» чи їхніх нащадків ви маєте змогу постити в інстаграмі відео з саундтреком різножанрових виконавців популярного афробіту, плетете собі перед чеськими фестивалями дреди, які історично походять від традиційних зачісок африканських племен, ходите на техно, створене афроамериканцями з Детройту, танцюєте ямайський дансхол, ангольську кізомбу й кудуро, знаєте фразу slay queen чи їздите у відпустку в улюблені екзотичні країни.
Ну, і, звісно ж, як я могла забути про такий популярний чеський реп. Тутешні репери, до речі, після плаката наче води в рот понабирали — хоча представляють жанр, який традиційно озвучує суспільні проблеми — включно з расизмом. Причому якби цей музичний жанр не народився кількадесят років тому в афроамериканських гетто на східноамериканському узбережжі, в Чехії б зараз ніякого репу не існувало.
Уже навіть цих аргументів мало би вистачити для відповіді на питання, чому в нашому суспільстві не слід заплющувати очі на ненависть до африканців чи інших схожих на нас людей, а якщо її хтось пропагує — одразу і голосно її засудити, хай навіть вона не стосується вас самих.
Ну а доти з великою ймовірністю нас можна буде побачити хіба на таких плакатах SPD.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
грудень 2024