Відсутність дому  Рубінових туфельок замало

Безпритульність найчастіше асоціюється з чоловіками, що лежать на лавках, стискаючи пляшку в руці. А як іще вона може виглядати? Як відсутність дому впливає на наше життя й на здатність до контактів і соціальної інтеграції, себто до всього потрібного для вирішення цієї проблеми?

У цьому матеріалі на основі травматичного досвіду втрати дому та компенсаторної залежності, а також досвіду роботи соціальною працівницею я намагаюся розібратись, кому з нас насправді бракує дому й чому його так важко знайти в сучасному світі.

Попередження про чутливі теми: в цьому тексті порушуються питання насилля, безпритульності, залежності, самопошкодження, психічних хвороб та смерті.

Що таке дім?

У казці «Чарівник з країни Оз», яку я в дитинстві дивилась на відеокасеті, Дороті шукає дорогу додому, звідки втекла на самому початку. Після довгої вервечки перипетій дівчинку переносять на рідний поріг рубінові туфельки, які від початку були в неї на ногах. Щоб дістатись додому, вона мала зрозуміти, наскільки для неї цінно мати дім, і зустріти героїв, котрі їй у цьому допоможуть. Коли малою дитиною з нижнього ярусу ліжка слухала звуки п’яного насильства, зі страхом чекаючи, доки воно переступить поріг дитячої кімнати, й думаючи, чи вдереться до мене в постіль, то теж, як Дороті, намагалася тричі пристукнути ногами одна об одну й сподівалася, що опинюсь десь-інде. Марно: в мене ж не було туфельок, а навіть якби й були (навіть якби ними став прикликаний тоді, але однаково бездіяльний орган соціальної опіки чи якесь інше чудо), опинитися раптом деінде було недостатньо. Бо навіть коли я через десять років у стоптаних кросівках без жодного слова пішла з дому, то в справжньому домі так і не опинилася. Весь прожитий досвід показує: просто вирватись із несприятливих умов — замало для створення дому, токсичні моделі поведінки й ґрунтоване на них самосприйняття зберігаються в тілі, тому спершу треба пройти темним лісом посттравматичного стресу, вирости і зустріти тих, хто допоможе вибудувати з домом здорові стосунки.

На уроці громадянського виховання в шостому класі вчителька питала: «Що таке дім?». Я не знала правильної відповіді. Врешті-решт вона пояснила: дім — це безпечне місце. Записавши собі її визначення, я засоромилася, бо безпечно вдома не почувалась. Чітко пам’ятаю, як того дня верталась додому, як, коли відмикала двері, гупало серце і як трусилися руки, аж ключ не втрапляв у замок, від страху перед тим, що там на мене чекало. Такий стрес я відчувала щоразу, коли поверталась туди, де мало бути безпечно. Вже тоді, одинадцятирічною, навчилася тамувати стрес краденим у дорослих алкоголем, щоб хоч якось витримати життя у власному домі.
Одна моя знайома переживала таку саму тривогу не лише вдома, а й на порозі школи. Через проблеми в сім’ї їй важко давалися соціальні контакти, шкільне середовище викликало панічні атаки. Тому, замість вчитись, вона цілими днями ходила по вулицях. Бо не могла бути ані вдома, ані на уроках. І альтернативу через психічні проблеми знайти теж не могла. Коли попросити про допомогу неможливо, вулиця стає єдиним доступним рішенням.

Не для всіх дім означає безпеку. Декому він нагадує про найбільші в житті страждання, що стали підвалинами всього особистого розвитку. Люди, яким бракне впевненості й безпеки, мучаться від недовіри до світу й до себе самих, яка завдає ще більше ран і болю. Тут усе побудовано на дзеркальному принципі: якщо довкола нас небезпечно, ми не вміємо конструювати безпечний простір усередині, а якщо всередині бракує безпеки, не вміємо творити й безпеку довкола нас. Бо просто не знаємо, як це робиться. Вважаємо світ злим і жорстоким, постійно відчуваємо загрозу й сприймаємо його лише з цієї перспективи. Ну а через суспільний тиск, який змушує не забувати про обов’язок створити функціональну нуклеарну сім’ю, намагаємося тримати всі свої проблеми в собі, щоб здаватись нормальними.

У дев’ятому класі через довгі нічні зміни в барі й психічні проблеми пропускала забагато уроків і принесла в школу довідку від психіатра, до якого вже тоді почала ходити. Директорці до моїх проблем було байдуже, тому вона призначила мені сім контрольних. Їй важливо було влаштувати мені показове покарання — мені, підлітці, яка спізнювалась у школу, мала кола під очима, носила светр із капюшоном і різала собі руки. (Пригадую, як усі однокласниці прийшли на випускний у красивих сукнях, а я вбрала білу сорочку, в якій працювала за баром, щоб довгі рукави закрили мої свіжі шрами.) Через кілька місяців після всіх цих контрольних (досі не розумію, як тоді вдалося все поздавати) мене забрала зі школи швидка — після того, як хтось знайшов непритомну на підлозі туалетної кабінки, — ну а ще через кілька місяців я вже лежала у психлікарні.

Однокласниця, яка теж часто пропускала уроки, але не демонструвала жодних ознак антисоціальної поведінки, відбулась легко й жодних контрольних не писала. Я ніколи не забуду своєї образи, передусім з однієї простої причини: з цієї ситуації я зробила висновок, що проблема в мені. В лікарні мені не допомогли, але пощастило знайти в житті двох добрих людей. Першою була класна керівниця, яка зрозуміла, в чому річ, і спитала, коли мене несли в карету швидкої: «Додому я не дзвоню, так?». Я вдячно кивнула. Другою — шкільна психологиня, котра сконтактувала мене з центром психіатричної допомоги.

Діти з родин, де стається домашнє насильство, часто починають звинувачувати в усіх негараздах себе, бачать у собі корінь зла, й тому їм важко попросити про допомогу. Установи й організації, які переслідують проблемних індивідів, ускладнюють їм пошук порятунку, підтримуючи травматичний механізм самозвинувачень. Саме тут і криється корінь травми — в пораненні й звинуваченні в незрозумілому для нас болі. Болі, якого нам завдають дорослі з власними невилікуваними травмами. Уже давно доведено, що батьки, які цькують своїх дітей, самі в дитинстві стикалися зі цькуванням. Шукати першовинуватця постійно відтворюваного насильства непросто, але питання провини, власне кажучи, для цього мого тексту не аж таке ключове; якщо почати з ним розбиратися, можна, либонь, дійти тих самих висновків, яких дійшла Софі Льюїс у своїй книзі «Скасуйте сім’ю»: в нинішній ситуації винен цілий капіталістичний лад, що створює умови, за яких стає можливим відтворення насильства; приватне ж насильство, як наслідок, перетворюється на знаряддя системного контролю. А ось і моє запитання для роздумів: як людині з такою особистою історією не відчувати за себе сором, як влитися в суспільство й самотужки створити собі дім? У цьому формулюванні я припустилася однієї глибокої помилки: з нього слід викреслити слово «самотужки»

Безпритульність і квартирна криза

Найчастіша причина безпритульності — насильство. «Значна кількість [опитаних у ході дослідження — Авт.] жінок має досвід переживання насильства, й майже чверть із них зазначила, що саме насильство було однією з причин (якщо не головною причиною) їхньої нинішньої безпритульності». Я два роки працювала в соціальній службі з клієнтками, які не мали даху над головою. Більшість із них відчували наслідки пережитого насильства — боролися із залежностями, а нерідко ще й з іншими психічними хворобами (себто мали так званий дуальний діагноз). Я неймовірно захоплювалася кожною з цих жінок, чиї долі тут забракне місця й часу описати. У своєму професійному житті зустрічала жінок, які живуть на вулицях, пережили насильство, мають невилікувані травми й страждають через неможливість бути з рідними дітьми. Життя без даху над головою постійно наражає їх на небезпеку ретравматизації. Тим, хто такого не переживав, уявити це дуже важко. Втім, у цьому тексті мені не хочеться описувати екстремальні досвіди вуличного життя чи говорити про відмінності й відтінки безпритульності. Я хочу розібратися, що в нас є спільного з людьми без даху над головою і що передує їхнім життям на вулиці. У книзі «Надія на тому березі», з якої можна більше дізнатися про відтінки безпритульного життя, зібрано історії жінок, які живуть на вулицях. Усі вони починаються з травми.
Говорячи про безпритульність, годі оминути увагою житлову кризу. Безсумнівно, брак доступного житла й постійне зростання орендної плати — ключові змінні пошуку даху над головою, але називати їх єдиними причинами безпритульності буде неправильно. Одна з клієнток центру все життя працювала на повну ставку. Мала житло, куплене вдвох із чоловіком. Згодом їхні стосунки затьмарилися насильством і розпалися. Клієнтка опинилась без грошей на вулиці, страждала від депресії й не могла в такому стані виконувати свої робочі обов’язки. В цій ситуації фінансовим проблемам очевидно передували проблеми особисті. Аналогічні ситуації стаються й у менш прозорих контекстах. Інша клієнтка заробила двісті крон, пішла й купила собі на них кебаб. Якби вона повелася з грішми розумніше, їх могло би вистачити на кілька днів. Негайне задоволення потреб — неефективний, але дуже типовий для людей у кризових станах спосіб розпоряджатися грішми. Ця клієнтка (як і багато інших) не вміла керувати своїми ресурсами (фінансами, енергією, часом тощо). Вона росла в дитбудинку — тому можна сказати, що й у цьому випадку матеріальні проблеми почалися після розпаду стосунків. Відсутність у її житті людей, котрі б навчили поводитися з ресурсами, знову і знову штовхає цю жінку в обійми страждань і бідності.

Отже, як бачимо, базовими причинами безпритульності можна назвати травму, руйнування стосунків і брак сприятливого середовища, де можна здобути внутрішню стабільність і навчитися розбудовувати здорові міжособистісні зв’язки. Матеріальні й фінансові проблеми — це вже наслідки проблем базових. Поза робочим середовищем я теж зустрічала людей, які не могли влаштуватись на ринку праці, бо мали досвід родинного насильства й через цю потужну травму під час комунікації завжди відчували колосальну тривогу й страх відторгнення чи покарання. Такі життєві історії можна знайти не лише на суспільному дні: в кожного з нас точно є бодай хтось із сусідів, який завтра може прокинутися без даху над головою. Всі ці ситуації мають схожий початок — десь такий, як історія дівчини з попереднього розділу: дитина боїться йти в школу й вертатись додому, тому днями тиняється вулицями сама. Але дім як територія безпеки зникає з її життя в цьому випадку значно раніше, ніж вона остаточно обирає вулицю.

Сором та інтерналізована ізоляція

Я вирішила вступати в університет. Коли на іспитах мене спитали про синець під оком, відповіла, що впала у ванній і вдарилась об умивальник. Мене пік сором. Я навчилася дуже добре брехати й удавати, довела брехні про родину до автоматизму, але всередині досі кипить суміш провини та сорому. Серед студентів почувалась чужинкою.

Колись у рамках семестрового залікового проєкту зустрілася зі студенткою, що походила зі сходу України. Це було ще перед повномасштабною війною, але Донбас росіяни вже окупували. Коли почала розпитувати її про життя, вона раптом, ніби обмовившись, кинула, що не має ні копійки на їжу, та й спати до відкриття гуртожитків їй нема де, — але зразу попередила, що це для неї не проблема. Ставати в позу людини з життєвими негараздами вона відмовлялася. Я негайно запропонувала їй переночувати в нас. Вона ж розказувала, як після окупації Донбасу поїхала з рідного міста, ховалася в офісі материного знайомого, а потім кочувала диванами друзів.

Лиш через кілька років мені трапився термін «прихована безпритульність», який добре надається для опису такого життя. Можна сказати, що в дівчини з Донбасу все життя був дах над головою. Але як його специфіка вплинула на її психічне здоров’я? Невпевненість і постійне відчуття власної обтяжливості викликають сором, що веде до поступової самоізоляції й соціальної стигматизації, котрі нерідко спонукають між життям на вулиці й випрошуванням притулку в знайомих обирати вулицю. А втім, від спорадичних ночівель може скластися враження, що в житті такої людини ще не все аж так погано, — і вона постійно відтягує прохання про допомогу. Дівчина з моєї історії в середині першого курсу з’їздила в гості додому, на окуповані території. Потім увесь другий семестр ні з ким не говорила, а її оцінки різко поповзли вниз. Ніхто не розумів, де проблема: вона ж тепер нарешті в безпеці. Про те, що вона втратила дім через насильство (у її випадку — воєнне) й гуртожитський дах над головою не міг замінити в її серці колись безпечного прихистку, ніхто не замислювався. Вона весь час боролася з нелікованою травмою, але через фінансову скруту й міграцію не могла дозволити собі психотерапію. Ані вона, ані я не довчилися до кінця.
Після останнього травматичного епізоду — токсичних стосунків, що скінчилися для мене необхідністю медичного втручання (цю ситуацію я теж проживаю як насильницьку), — я залишила дім у ширшому сенсі. Від місць, де прожила все життя й де більш не могла дихати, адже кожна з довколишніх вулиць стала тригером для мого внутрішнього ПТСР, я втекла за кордон. У перші самотні дні на чужині, досі оклигуючи від операції, часто згадувала ту українську дівчину. Спостерігаючи за собою збоку, я помічала риси поведінки, які помітила тоді у неї. Я теж тепер у чужій країні, між чужих людей, у сквоті, який скоро треба звільняти. У саду ростуть дерева і світить сонечко, батьки сквотерів прийшли разом з дітьми на ньому погрітись і попрощатись із будинком, який став для них тимчасовим домом. Сквотерів вони не засуджують — навпаки, підтримують. Мої ровесники, що сюди прийшли, думають, що б на це сказали їм їхні батьки. Я мовчу. Я ненавиджу слово «батьки» й не хочу про них говорити. Мені знову за себе соромно. Заздрю хлопцеві, чия мама розчулено схлипує від побаченої краси й сидить з ним за спільним столом. Ревниво косую на їхні погляди, на їхні слова, на кожен рух, на кожні нові обійми. Повбивала б. Від усіх цих емоцій з’являється почуття провини, яке щосили трамбую всередину. Вже не вперше.

Вхід сюди вільний, запрошують кожного. На столі лежить купа солодощів, увінчаних корзинкою з фруктами й глазур’ю. Як же мені її хочеться з’їсти. Але страх сильніший. Мене починає колотити, слова застрягають у сухому горлі. Не можу ні з ким говорити. Не можу навіть узяти їжі з таці, що стоїть переді мною — наготованої для всіх. Звісно, я не зараховую себе до всіх. Якесь внутрішнє гальмо заважає посісти позицію, з якої можна собі дозволити взяти фруктову корзинку. Вирішую почекати й лапнути її нишком, коли всі відвернуться. Мені ніяково. Абсурд якийсь. Ні, ні, не братиму. В голові блискавкою спогад: я лежу після операції безсила, в депресії, довкола повно пляшок, але я не можу ані встати, ані поїсти, ані комусь подзвонити. У своєму місті я знаю купу народу. Але нікому не дзвоню й просто лежу, поки довкола шириться безлад і смердять екскременти хворого кота. Цей образ асоціюється в мене з нездатністю про себе подбати, бачену в дорослих з дитинства. Різниця між мною й ними лиш у тому, що в моє ліжко справляє малу нужду кіт, а не я сама.

Наступна асоціація: спогад про клієнтку, яка сидить у кутку нашого соціального центру й ніколи не зронить ані слова, ні з ким не говорить, навіть коли до неї звертаєшся. Я уявляю собі, як у ній — точно так само, як у моїх батьках, які не змогли про нас подбати, чи в мені, коли я не змогла подбати про себе, чи в студентці з України, чия успішність стрімко котилась униз, — кричить і гатить у двері ув’язнене «я», якому травми заважають подати голос. Габор Мате у фільмі «Мудрість травми» дає визначення цій ізоляції й створює для неї графічну ілюстрацію, що стала для мене джерелом натхнення. Травматизоване «я» сидить за ґратами тілесної камери й не може ані говорити, ані сповіщати про свої потреби. Гайнц-Петер Рьор у книзі «Експлуатація» проводить паралель між цим станом і казкою про принцесу в мишачій шкурці: вона втекла з дому й ховається в тій шкурці, аби ніхто її не скривдив. Однак такий захист не дозволяє їй встановити контакт із принцом (своїм справжнім «я»), стати цілісною особистістю й влитися в суспільство.

Сховатись у кошик — стратегія виживання, мотивована страхом і соромом. Нам соромно вже за те, що ми живі. Інтерналізована ізоляція призводить до нездоланної самотності й нездатності спонтанно реагувати; лишається тільки штучно відтворювати схематичні реакції, сподіваючися, що їх вистачить, аби кудись вписатися. Через неможливість справдешньої комунікації ми не можемо попросити про таку необхідну допомогу. Це один з найважчих кроків, що потребує уважного слухача й починається з найзвичайніших моментів — як-от із бажання почастуватись фруктовою корзинкою. Наступного разу я точно все зможу — може, навіть вийде перекинутись кількома словами про те, що, крім солодощів, мені треба ще кілька інших речей.

Сквоти за своєю природою пропонують прихисток тим, кому його бракує, і я бачу в цьому потенціал створення запасного дому, в основі якого лежить не модель нуклеарної родини, а модель спільноти. Але для такого різновиду співжиття необхідно мати чимало впевненості в собі й добрі навички міжлюдської комунікації; якщо через тривогу й депресію цього всього нам бракує, у нас не вийде скористатися цим ресурсом. У голові не вкладається, як у місці, про яке зараз пишу, з’являється хтось безпритульний і частується фруктовою корзинкою.

Безпека залежності й звичних поведінкових моделей

Що робити, коли ізоляція унеможливлює контакти з іншими людьми? Як залатати діру, що лишається, коли позбуваєшся дому? Як зарадити невситимому бажанню неможливої близькості? Найпростіше рішення — речовини, що викликають залежність і допомагають на мить утамувати біль. Але що активніше ми намагаємось ними залатати уявну діру, то сильніше дратуємось через неможливість цього досягнути. За даними Мате, до 99 відсотків людей із залежностями пережили травматичний досвід. Наркотичні речовини — ерзац, що допомагає розтотожнитися з тілом і не відчувати біль ізоляції та незадоволених потреб. Саме тому залежність від них має так багато людей, яким бракує дому. Крім тамування болю, залежність дарує ще й відчуття безпеки. Якщо виходити з учительчиного визначення дому як безпечного місця, то для всіх залежних домом стає саме їхня залежність. Люди можуть розчарувати. Зовнішній світ може завдати болю. Але якщо випити літр вина з картонки, точно сп’янієш. Це і є впевненість. Залежність (і я не кажу лише про залежність від речовин, див. трудоголізм) — це стратегія виживання. На певний короткий час вона навіть може стати необхідністю. А от на довших дистанціях ця невигідна й руйнівна стратегія поглиблює ізоляцію, що не дає нам вилікуватись і (ре)інтегруватися. Як сказав журналіст Йоганн Гарі, «антипод залежності — не тверезість, а близькість із іншими людьми».
Ще одна точка опори в небезпечному світі — те, що ми добре знаємо. Якщо ми найкраще обізнані з насильством, нас підсвідомо до нього тягнутиме, бо ми вже знаємо, що від нього чекати, й береме на себе роль, яку вміємо грати. Клієнтки знову і знову вдаються чи вертаються до стосунків, які їх ранять: для них там безпечніше. Адже безпека для нас асоціюється з певністю, а що може бути певнішого, ніж вивчені напам’ять поведінкові моделі? Безпечні моделі закодовані в нашому мозку, ми не вміємо від них відступати, а якщо хочемо іншого життя, маємо змінити їх там, де вони зафіксовані, — себто в своєму тілі. Цей інсайт став для мене дуже корисним: він допоміг спробувати не винуватити себе за насильство, що знову і знову вертається до мого життя.

Я помітила в себе модель поведінки, в рамках якої приблизно раз на два роки в моєму житті з’являлась людина, через яку я опиняюся в позиції жертви. Так, ніби я сама готувала у власній душі місце для гнобителя, котрий мене ще якийсь час мучив навіть після втечі від нього, котрий навмисне лишався на своєму місці, а тільки-но я як могла давала раду наслідкам його поведінки, поступався позицією тому, хто був на черзі. Я ж доросла, я сама вирішую, з ким мати стосунки, — ось аргумент внутрішнього, а часом і зовнішнього критика. Значить, сама винна. Не зовсім. У цьому сенсі переламним моментом для мене стала EMDR-терапія і книга Бессельа ван дер Колка «Тіло рахує рани». Певні поведінкові моделі зафіксовані в нашій нервовій системі, в її нейронних зв’язках, змінити які досить важко. Так, як і для будь-якої іншої роботи, для такої зміни нам потрібні певні умови та інструменти. Якщо в певній ситуації я знову собі шкодитиму, якщо дозволю іншим собі нашкодити, бо не вмію берегтись і своєю субмісивною поведінкою відкриваю простір для приниження й насильства, значить, мушу поступово навчитись реагувати інакше, інтегрувати нову модель поведінки й новий досвід. Для цього треба час. Читати ж ми теж не вчимося за один день.

Наймоторошніше для мене як соціальної працівниці було усвідомити, що часом у відкритому денному центрі допомоги безпритульним жінкам я почувалася вдома. Бо коли ми з деякими клієнтками дивилися в очі одна одній — розуміли одна одну без слів. Нас єднав спільний досвід: їхній, на відміну від мого, не був аж настільки радикальним, але проростав із того ж коріння. З багатьма з них я мала якийсь внутрішній зв’язок; теми насильства й залежності приносили дивну певність — відчувала, що опинилася серед своїх, і клієнтки були мені ближчими, ніж колеги.

Вони нагадували про найближчих, зокрема тих, кого я вже втратила, — так-так, залежність часто здатна вбивати. Тому мені хотілося врятувати клієнток, котрі нагадували моїх мертвих. А ще я добре вміла вести перемовини в кризових ситуаціях. Оскільки займатися цим треба було з дитинства, допомагати людям під впливом психоактивних речовин і нейтралізувати агресію навчилася бездоганно, і саме свої відчуття при цьому асоціюються в мене з домом. Це моя безпечна, сто разів відпрацьована модель поведінки. Але з колегами я про таке ніколи не говорила. Те, що на цій роботі я повертала собі відсутній дім, до мене дійшло лише завдяки індивідуальній супервізії — й зовсім скоро я почала шукати нову роботу.

Дім як навичка

Дім — це не місце. У контексті чергових стрибків орендної плати й криз і з огляду на моє велике бажання не знецінювати спроб зберегти порожні помешкання й пустити туди людей без даху над головою, яким я охоче допомагаю, перше речення може звучати досить парадоксально. Звісно ж, дім може бути місцем, тому треба творити місця, які можуть бути домом. Але перш ніж обживати фізичний простір, слід обжитися в ментальному — інакше всі наші спроби будуть від початку приречені на провал. Мені здається, що дім — це передусім навичка, і тільки знайшовши умови, за яких вдасться цю навичку опанувати, ми зможемо перетворювати фізичні місця на дім, створювати дім для інших і розвивати в собі навичку одомашнення. Місця, що мають бути домом без урахування найбазовіших потреб, — порожні конструкції без внутрішнього сенсу. Соціальне житло без соціальної інтеграції не має сенсу. Нам треба облаштовувати більше соціальних жител і докладати на порядок більше зусиль для інтеграції людей, у яких не було можливості опанувати навичку дому, — давши їм для цього час і простір.
Якщо дім — це безпечне місце, то в ньому мають опікуватися нашими потребами. Звісно, для цього часто треба мати певний тип фізичних умов — але для задоволення потреб треба передусім ними цікавитися, питати про них, формулювати їх — і хотіти їх задовольнити. Пошук потрібних засобів і стратегій — це вже другий крок, адже вони мають закономірно випливати з наших потреб. Дізнаватися про реальні потреби соціально незахищених людей — єдина можливість їх інтегрувати. Інтегруючи їх, важливо не оперувати категоріями «ми» і «вони», бо, як випливає з усього вищенаписаного, ці категорії перекриваються й змінюються, ніяких «нас» і «їх» не існує; є тільки «ми», причому дехто з нас несе на собі виразніші сліди певних життєвих обставин, дехто — вже вибляклі, але з часом усі ці ролі можуть змінюватися.

Інтеграція — це взаємодія всіх причетних, поєднання їх спільною живою мережею, з якої дуже легко випасти. Це тривалий процес переплітання запитів і спроб їх задовольнити. Дім там, де люди цікавляться потребами одне одного. Кажучи словами Емми Ґолдман, «найбільш насильницьким елементом суспільства стала байдужість», бо вона уможливлює всі інші типи насильства. Найчастіше причиною агресивної поведінки моїх клієнтів були саме їхні незадоволені потреби. Я вірю, що та сама причина стоїть і за рештою насильства, зокрема й того, яке пережила я. Сподіваюся, що це усвідомлення колись дасть мені змогу пробачити себе і призвідців цього насильства.
Нині мені так само, як двадцять років тому, хочеться дому. Ніякої магії рубінових туфельок я не хочу. Не треба мені й повної нуклеарної сім’ї, відсутність якої я раніше вважала своєю невиліковною раною. Ба більше: я зрозуміла, що мені навіть не треба мати одне постійне місце для повернень. Я не проти босоніж мандрувати часопростором, якщо дорогою стрічатиму емпатичних людей, котрі дадуть мені змогу відкритись, одужати й навчитися бути вдома, вдома на цьому світі, — а я даватиму цю змогу їм. Я дуже хочу дочекатися часу, коли опинюся там, де будуть такі чутливі люди, що я теж зможу відживити свою чутливість і вийти зі свого панциря. Коли зможу знайти поруч людину, яку візьму за руку й спокійно скажу: почуваюся з тобою вдома.

Присвячую цей текст усім, кому бракує дому, моїм братам і сестрам, а також клієнтам і працівникам організації JAKODOMA.

січень 2025