Громадянська воєнна індустрія  Вся країна збирає дрони

В Україні дрони стали ключовим елементом війни. Їх виготовляють у тисячах місць — від гаражів до спеціальних заводів, створюючи власне виробництво дронів, яке стрімко розростається. Українські FPV дрони, системи ШІ й школи операторів змінили спосіб ведення воєнних дій по всьому фронту. Над Дніпром сформувалася громадянська воєнна індустрія, якої Європа не бачила із часів ІІ Світової війни.

Співпраця: Романія Горбач

Ми сидимо з Юрієм у великій кімнаті київського будинку, вікна щільно заслонені. Гудуть 3D-принтери — тридцять два прилади, кожен має власну історію, усі трохи розладнані після останнього обстрілу. Електрика нині буде впродовж чотирьох годин, тому треба поспішати. Юрій відсуває коробку із запчастинами, щоб я міг сісти. Усередині — сотні чорних блискучих деталей. 

«Із цього будуть протипіхотні міни. Невеликі. Їх скидають із дронів. Такої досить, щоб відірвало ногу», — пояснює Юрій. Це часто краще. Пораненого зазвичай треба нести на собі. Труп — не обов’язково.

Посада Юрія звучить гарно: керівник відділу дизайну у «Київстар»— це один з найбільших українських мобільних операторів. Перший 3D-принтер він придбав у 2019 році, щоб створювати настільні ігри. Тепер він друкує  запали й міни для спільноти волонтерів «ДрукАрмія».

На підлозі — кілька коробок, заповнених готовими вибуховими пристроями. «Скільки їх потрібно?» — питаю. «Сто сорок вісім мільйонів, — усміхається Юрій. —  Стільки, скільки й росіян».
  Юрій із дружиною виховують доньку. Вони мають квартиру й плани на майбутнє, схожі на ескізи, виконані м’яким олівцем, які так легко стерти. «Росіяни знають, чим я займаюся. Якщо прийдуть сюди — не буде нічого: ані житла, ані роботи, ані навчання. Доведеться тікати. А за кордоном завжди важче».  

 «Багатьом війна набридла, їх дратують мої відео, рілси, прохання про чергові збори коштів. Їм краще жити, мов нічого не сталося — так легше, — говорить Юрій. — Але ця війна надовго».

Пограймо у війну

Дорога на схід від Харкова порожня. Без потреби сюди вже ніхто не їздить. У нас потреба є, тому ми їдемо, як можемо, уночі, розбитими шляхами. Іншого виходу немає: цей відрізок дороги в полі досяжності російських дронів, тож його треба подолати якнайшвидше. Минаємо чергові блокпости, іноді гаубицю, будинки чи те, що від них залишилося після влучання ракети, імовірно, корейської. 

Околиці Куп’янська нічим не нагадують тієї першої лінії фронту, яку ми знаємо з кінохронік. Жодних звуків вибухів, драматичних сцен. Тільки тиша, яка в певний момент стає нестерпною. І — дрони, постійно дрони.

Денис, 28-річний оператор в  камуфляжі, сміється, коли я питаю, звідки їм відомо, що в повітрі щось висить.

«Чуєш? Не чуєш. Значить, вони є», — відповідає, маючи на увазі російські й українські дрони, що, наче бабки, кружляють над озером.

Ми сидимо на задньому сидіння автомобіля. До підголовника на передньому сидінні прикріплені два прилади. Перший — «Цукорок», тобто цукерка. Дві антени, які вистежують «Ланцети» й «Орлани», російські дрони. Коли щось наближається, детектор починає пищати. Другий — «Чуйка», який ловить картинку з ворожого дрона й виводить її на екран. 
  — А коли якийсь із них вмикається? — питаю.
— Газуємо на повну, — відповідає Денис.

Упродовж двох годин ніщо не порушує розмови й музики з колонок. Доїжджаємо до місця. Ця група, тобто екіпаж, складається із трьох осіб: оператора, інженера й водія. Вони швидко розкладають обладнання. «Heavy Shot», чотиригвинтовий український дрон-бомбардувальник, одна з найпоширеніших моделей. У нього два завдання. Скидати харчі своїм. І бомби на «підарів», тобто росіян.
  Укриття, тобто бліндаж, викопаний глибоко в землі. Зовні прикритий маскувальними сітками, листям і гіллям. Заходить Ігор, водій. Він привіз нас і переставив машину подалі від позицій. «Я свою роботу зробив», — каже він і вмощується зручніше, клікнувши на екрані на «Call of Duty». Усі разом ми скидаємося на LAN-паті в далекому 2005 році. Усі вдивляються в монітори. Солодощі. Енергетики.
  Віталій, інженер, складає й монтує вибухові пристрої. Тип визначений метою. Фото й координати вранці приходять на WhatsApp. Після визначення місії бомбардувальник летить за визначеною траєкторією так, щоб оминати РЕБ-и, тобто засоби, які глушать сигнал і російські очі, які стежать за небом. Наш політ відстежують інші оператори — усі на тій самій зустрічі в Google Meets.

— Виглядає трохи як гра, — зауважує Денис, пояснюючи чергові вказівники на екрані.

Ігор стиха лається — «enemy spotted», «We’re being tracked», «enemy down», «Get to the safe zone!» — чутно з телефона між чергами з автоматів і вибухами.

Політ чистий. Лише в кінці оператор перемикається на ручне управління. Над ціллю звіряє зображення з тепловізора з попередніми фото.

— Happy Halloween, — каже, усміхаючись, і розблоковує і натискає на спуск. На моніторі видно політ снаряда. Білий дим. Російський бліндаж зникає.
 

Розмитий фронт

На початку 2022 року «нуль», тобто найбільш висунута позиція могла бути на відстані кількасот метрів від ворога. Російських військових часом вдавалося побачити в бінокль, а то й неозброєним оком. Нині лінія фронту виглядає геть по-іншому. Вона розлилася мов ріка. Замість чіткої лінії — сіра зона завширшки двадцять – двадцять п’ять кілометрів. Дедалі частіше її називають просто зоною смерті.

Усе через дрони, які відповідають приблизно за вісімдесят відсотків втрат з обох боків. Дрони контролюють рух на землі, у повітрі, це очі арти.

Оператори намагаються про сунути цю зону в бік ворога. Полюють на його FPV-шки (дрони типу First Person View), захищають власні й наводять артилерію. Останню своєю чергою атакують дрони більшої дальності. Ще донедавна логістичні командні пункти, позиції операторів, які працювали на відстані від фронту, вважалися умовно безпечними. Зараз під загрозою опиняється все до 40 км від лінії. Це змінило способи евакуації, вивезення обладнання, ротації. Погода набула більшого значення, ніж накази: хмари, дощ і вітер іноді захищають краще, ніж будь-які РЕБ. В небі з’явилися «матки» — великі планери, які переносять під крилами менші FPV-шки. Або служать ретрансляторами, що передають сигнал на більшу відстань. Нові технології вимагають нових технологічних рішень.

У звітах аналітиків часто зустрічається порівняння війни в Україні з Першою світовою війною, але із дронами. Це невідповідне порівняння. Окопи, звісно, є. Бетон, землянки, навіть мішки з піском — усе це не змінилося. Але масові штурми  стали рідкістю. Великий загін — це просто велика ціль. Тому обидві сторони дедалі частіше виходять групами по 2 чи 3 особи, розкидані по неправильній лінії, яку складно накреслити на мапі. Росіяни, попри величезні втрати, просуваються таким чином уперед. Як-от нещодавно в Покровську.  

Взвод розбивають на групи по кілька осіб, іноді окремі солдати. Вони проникають між українських позицій, захоплюють окремі будинки, лінії дерев, залізничні насипи. Місця, які відсутні в системах. Для захисників це виглядає як раптова втрата території: пункт за пунктом, без помітного наступу.  Зате під постійною загрозою дронів.
  Таке розрідження лінії означає більшу кількість убитих. Поранені чекають на евакуацію по два, три дні, іноді й довше, а проводять її дедалі частіше наземні дрони. З неба теж можна допомогти: недавно дрон скинув українському військовому електровелосипед. Цього виявилося досить, щоб він зміг урятуватися.

Технологічні перегони тривалий час вигравала Україна. Але росія швидко зменшила відставання масштабами, коштами, кількістю людей.  

Танки й  БМП зараз нагадують конструкції з «Шаленого Макса»: захищені решітками, сталевими клітками, шарами сіток. Щоб знищити таку машину, потрібні навіть кілька десятків дронів. А кожен політ — ризик втрати людей та обладнання.

Птахи Мадяра літають високо

У Покровську, де росіяни мали за підрахунками втратити до 40 тисяч солдатів, зона смерті має інші масштаби, але логіка дій схожа.

— Під час однієї зміни, скажімо, одного бойового чергування, лише наша група, яка там працює, знищує в середньому біля ста піхотинців, — розповідає військовий Святослав Бойко, коли ми сидимо в київській кав’ярні. Його група — це «Птахи Мадяра», один з найелітніших підрозділів у ЗСУ. Бойко, у мирному житті фронтмен рок-групи (нещодавно випустили нову пісню) зараз проходить реабілітацію. Кілька місяців тому російська КАБ (керована авіабомба) мало не впала йому на голову.

— Ці артилерійські снаряди, міни чи навіть авіабомби, які летять просто на тебе, ти чуєш останньої миті. Це момент, у який ти мусиш прийняти рішення, як упасти на землю, щоб вижити.  Ми були на вулиці, біля дрона — і раптом почули цей свист. Я рвонув у підвал, і завдяки цьому вижив. Але мене відкинуло ударною хвилею, і я вдарився головою об бетон. Компресійна травма, струс мозку, закрита черепно-мозкова травма. Мені знову ставитимуть чергову титанову пластину в хребет.

«Птахи Мадяра» не починали як дронова еліта
— Спочатку ми були другою штурмовою ротою 206-го батальйону тероборони, — розповідає Бойко. — Гуманітарна допомога: Ірпінь, Романівка, Київ. Тоді перша операція на півдні: Миколаїв, Херсон. Позиційна війна, з ворогом контакту мало.  

Усе змінилося, коли вони помітили, що над ними хтось «працює».

— По нас стріляли, але ми не розуміли звідки, — продовжує Бойко. — І тоді ми отримали перший Мавік. Ми використовували його для розвідки.
  Завдяки Мавікові побачили російський танк, що виходив на бойову позицію за вісім кілометрів звідси. Так ми почали використовувати дрон, щоб підтримувати піхоту.  

З 27 осіб група розрослася до кількох тисяч, які нині діють як самостійний бойовий організм — від викриття цілі до її знищення минає кілька хвилин. «Птахи» співпрацюють із сусідніми артилерійськими підрозділами, які потребують «очей» у повітрі. Пройшли Бахмут, Соледар, Урожайне, Кринки, Суджу, Вовчанськ, Покровськ.  

Бойко пояснює, що у «Птахах» випадкових людей не буває.

— Ти маєш бути звідси. Мусиш бути вмотивованим й усвідомлювати, чого ти хочеш і що робиш. Вимоги високі: фізичні, психологічні, треба бути готовим пройти поліграф. Жодних шкідливих звичок. Жодних зв’язків на територіях, окупованих росією.

Довгі мацаки «Кракена»

У «Кракені 1654», ще одному елітному підрозділі, який виріс ще з часів оборони міста фанатами харківського «Металіста», панують схожі настрої. Ми сидимо в другому найбільшому українському місті, у приміщенні без вікон, і п’ємо солодкий чай.  
  — Ми щодня втрачаємо десятки тисяч дронів.  А найжирніша ціль для ворога — це ми, оператори. Якщо позицію визначать, ти мусиш негайно її покинути. Дрони дуже точні, не можна розраховувати, що тобі пощастить.

Тому найкраще мати кілька робочих місць і їх змінювати.

— У росіяни більше РЕБ-ів, вони глушать сильніше. Їхні дрони долітають до Харкова. А ми мусимо рятувати людей і обладнання. Вони ж в кращих умовах, бо в них цілі штаби людей, які аналізують нашу діяльність.

Запитую, як визначається пріоритет. У цей час лунає пронизливе виття сирени тривоги, яка тут ні на кого не справляє жодного враження.

— Один піхотинець — це м’ясо, не більше.  Найважливіше — це «жирна» ціль: оператор, командир, передавач, РЕБ. Що коштовніше, то краще.

Оператор демонструє простий випадок.

— Ти стоїш за десять кілометрів від лінії. А танк — через двадцять кілометрів, прикритий двома РЕБ-ами, які мають свій діапазон дії. Іноді ти атакуєш менші цілі, щоб примусити їх змінити напрям створення перешкод. І лише тоді переходиш до чогось більшого.

Запитую, чи їхня робота вважається безпечнішою, ніж у штурмовика, який має здобувати ворожі позиції.

Сміються.

— Раніше так здавалося. Зараз безпечних зон не існує. Тому на полігонах ми вчимося стріляти по дронах з рушниці й шротом. Звучить наче кумедно, але зараз це стандарт. Атмосфера стосунків між операторами й штурмовиками теж не завжди ідилічна.

— Часом доводиться чути: «Ти FPV-шник, який з тебе військовий». Штурмовикам доводиться найважче, та багато з них живі завдяки операторам. Ми теж були на їхньому місці. І я знаю, як воно, коли над тобою кружляє ворожий дрон.

Цікавлюся, скільки часу можливо працювати із дроном.

— Вісім годин без перерви. Повертаєшся, а перед очима чорні мушки мерехтять і в голові гуде, як гвинтокрил. Часом ми спимо по дві-три години на добу. Уранці виїзд на позиції, увечері повертаємося, тоді підготовка нових дронів, снарядів, ремонти. І все спочатку. Політ триває п’ятнадцять-двадцять хвилин, і ти мусиш контролювати кожну секунду.

— Штурмовик може перепочити між операціями. Ми — ні. Та коли починається наступ, то вже п’ятдесят на п’ятдесят. Такі шанси.

Граєш на приставці?

До «Птахів Мадяра» чи до «Кракена» приєднатися нелегко, проте охочих не бракує.

У донедавна покинутому київському будинку розташувалася одна з перших шкіл операторів у країні — «KillHouse Academy». Величезне приміщення, смуга перешкод із сіток, дротів, імітація бездоріжжя. Поруч — контейнери із симуляторами FPV; на стінах — зображення шевронів підрозділів, які пройшли тут навчання. Чутно деренчання кількох генераторів: після нічних атак у половині міста чути звуки, що нагадують холодильник, який ніяк не визначиться, працює він чи ні.  
  У приміщенні повітря з різким, неприємним свистом розтинають дрони. На поверхах — теоретичні заняття, лекції в класах, де на стінах облущується фарба, а столи нашвидку змайстровані з решток фанери. Люди, які тут сидять, через тиждень можуть працювати за чотири кілометри від російських позицій. 

— Не існує єдиного протоколу навчання. Те, чого ми навчаємо нині, через місяць може бути вже застарілим. Фронт дає миттєвий фідбек, — розповідає Шарк, 27-річний інструктор.  

Цікавлюся, що найдужче змінилося.

— Відстань. Раніше оператор працював за десять кілометрів від лінії. Тепер за чотири. Якщо встановиш антену в невідповідному місці — довго не проживеш.  

Це безупинна гонитва за частотами, новими конфігураціями, за способами обійти російські перешкоди й глушилки.

— У них є все: люди, обладнання, гроші. Ми переважаємо вишколом та інтелектуальним потенціалом, — додає він без жодного натяку на іронію.  
  У росії система вивчення дронів централізована. В Україні ж вона працює горизонтально: школи конкурують, переманюють інструкторів, копіюють рішення. У цьому є недоліки, але є й швидкість.  

Розпитую про психологічну підготовку. На хвилину всі вмовкають.

— Яка підготовка? — відповідає зрештою Шарк. — Київ обстрілюють майже щоночі. Тут війна.

І додає: — Ми не навчаємо вбивати. Ми вчимо захищати країну. А для цього потрібно знати, як знищити ворога.  

Десь поруч знову деренчать тренувальні дрони. Інструктор показує папку з обладнанням, яке має кожен підрозділ.

— Антена — це питання життя і смерті. Вона довга, і її можна помітити. Якщо зауважать — тобі кінець.
  Після кількаденного базового курсу треба обрати спеціалізацію.  Дрони на оптоволокні — більш повільні, менш маневрені, зате стійкі щодо глушіння. Або дрони-камікадзе, як-от „Darts” — планер за 800–2000 доларів, який здатен знищити ціль вартістю кільканадцять мільйонів.

На симуляторах інструктори спостерігають за долонями курсантів.

— У тебе непогано виходить. Багато на приставці граєш? — чую за спиною, коли намагаюся вперше утримати FPV на віртуальній траєкторії.

Дрон складають за сорок хвилин

У «Social Drone» усе починається з короткого списка покупок у Телеграмі. Паяльник, рама, двигуни, контролер польоту, лінк на АліЕкспрес. І можна складати.

— Це неважко. Найгірше, що може статися — попечешся паяльником, — розповідає Андрій Карпенко. Йому тридцять шість, він із Києва. Ще два роки тому працював в айті, з армією спільного було стільки ж, скільки й у звичайного користувача смартфона.

Першого дрона він складав чотири дні. Тепер робить це за сорок хвилин. Андрій склав їх уже понад триста: перші два для свого тренера з кікбоксингу, який потрапив на фронт, решту — для підрозділів, що надсилають запити через «Social Drone».

— Навіть у Польщі є люди, які складають дрони зі нашими інструкціями й надсилають їх до України, — каже він.

У Києві та Львові постійно діють дві команди, кожна десь на шістдесят осіб. Решта — розпорошена мережа: понад десять тисяч волонтерів, які вечорами після роботи паяють FPV, ретранслятори й наземні станції. Після цього дрони тестують і потому вони відправляються до підрозділів.

Імовірно, це наймасштабніша громадська програма  озброєння в Європі після ІІ світової війни, хоч ніхто цього так не називає.

Знищуєш росіян? Збирай бали й обмінюй на класні призи!

Держава намагається будувати власну систему захисту, але вона має інший вигляд. Міністр освіти Оксен Лісовий оголосив про впровадження навчального предмета  «Захист України» для підлітків 14-16 років. Молодь в рамках курсу має навчатися, як захищати країну усвідомлено. Люди, які працюють із дронами, зауважують, що це все переважно теорія.

— Це поверхова теорія про дрони, нічого спільного зі справжніми потребами, — каже Сергій Ткачук, засновник приватної київської школи «FreeSky Ukraine».

У нього шестирічні діти літають на симуляторах, підлітки виготовляють перші FPV в приміщенні, а раз на місяць відбуваються змагання.

Сергій заснував «FreeSky» після загибелі брата на фронті.

— Я зрозумів, наскільки нам бракує технологічно підкованої молоді, — пояснює він.

Нині він навчає понад сотню дітей на тиждень і регулярно їздить з командою на фронт налаштовувати обладнання відповідно до потреб військових.

Ще одним містком, що об’єднує державне із приватним, стала система «Brave1» — український кластер оборонних технологій. «Воєнний Амазон», як назвав його віцепрем’єр Михайло Федоров. Військові записують на спеціальну платформу звуки вдалого знищення цілі, отримують бали й обмінюють його на обладнання: дрони, роботів, системи РЕБ.

Бали чітко розписані: знищений російський піхотинець — 12 балів, оператор дрона — 25 балів, захопити росіянина в полон 120 балів.

«Українці навчилися отримувати результати… ми зробили цю війну більш технологічною і раціоналізували кошти» — сказав в одному з інтерв’ю Федоров.

Система діє дуже ефективно. У вересні українські підрозділи, що брали участь у протистоянні вбили або поранили 18 тисяч росіян. У серпні підрозділів було дев’яносто п’ять, у вересні — чотириста.  
У підрозділах підтверджують, що таблиця лідерів змінює спосіб роботи: люди обмінюються знаннями, копіюють рішення, змагаються за ефективність. І створюють інновації, впровадження яких у звичайній армії тривало б місяцями.  

Померти в ТікТоку

Обидві сторони вміщають у Х і в Телеграмі відео вдалих атак —  дронів-камікадзе, скинутих з висоти кількох метрів, точних ударів в окремих солдатів. Камери FPV показують усе в якості HD. Оператори монтують ці відео як ігрові кліпи: стрімкий перехід, написи, музика. Це суміш пропаганди, рекрутації й звичайної розваги.

Є тут і патетичні пісні, військові гімни, але й звичні для ТікТока хіти як-от „Anxiety” Doechіi, фрагменти з Боба Марлі, Бенні Гілла, музична тема з GTA V, а іноді навіть класичний dad rock. Війна створила власний плейлист «для тебе».
  У цій обстановці ви бачите останні хвилини життя тисяч людей. Солдата, що сидить в окопі. Викурює останню сигарету. Пісяє, випорожнюється, силкується доповзти й сховатися за деревом. Такого, що бачить над собою дрон — і стріляє собі в скроню або підриває гранату.

Трапляються й інші ситуації. Дрон кружляє над окопом, хтось кидає зброю й підносить руки, а оператор веде його в полон.

Навіть Валерій Залужний, колишній головнокомандувач української армії, має — як подейкують — у лондонському офісі окремий монітор, на якому стежить за відео з українських FPV.
 

Від гаража до виробництва

Місця, де виготовляють дрони, не мають точної адреси. Можна отримати місцеположення «десь на розі», де ви зустрінетеся з працівником, який відведе вас у потрібне місце.  Це звичайна практика фірм, які знають, що виготовлене ними обладнання може вирішувати питання життя людей. І що російські розвідувальні дрони теж можуть прочитати інформаційні вивіски.

Фірма «Генерал Черешня» з міркувань безпеки переносить свої виробничі лінії кожні кілька місяців. Це виробництво, яке виросло швидше, ніж будь-хто планував. Ще геть недавно дрони складали в гаражі, нині ж у цеху виготовляють тисячу  дронів FPV і сотні перехоплювачів щодня. Заходиш — і бачиш ряди столів: гола рама, двигуни, електроніка, камера, паяння, тестування. «Це їде на фронт, воно не може бути несправним», — говорить Марко Кушнір, 24-річний директор з комунікацій.
  Найбільше тут пишаються перехоплювачами. Тактичний «General Cherry Air» розвиває швидкість близько 200 км/год. Новий «General Cherry Bullet» — понад 300 км/год, а рекорд — 310 км за годину. «Bullet» має версію з камерами й системами ШІ, йо бл. 2000 доларів, його створювали для перехоплювання шахедів. Тих, які сотнями щоночі літають над Україною.

Виготовляють і світлодіодні дрони, які літають низько і максимум до 30 км. Їх складніше фіксувати й майже неможливо перехопити.

«Черешня» виросла з волонтерства. Тепер інженери, з якими вона співпрацює, щотижня збирають зауваження від військових з фронту і впроваджують їх у нових виробничих серіях.
  — У нас цикл змінюється за дні, а не за місяці. В нас немає часу на інші процедури, — підсумовує Кушнір.

Рій дронів? Він уже тут

Своєю чергою стартап «Swarmer» — це геть інший світ: він менше нагадує фабричний цех, а більше — гуртожиток програмістів з американських фільмів. Коридори завалені прототипами, в одній кімнаті хтось кодує алгоритми розподілу завдань у підрозділі, в іншій — група інженерів накачує колеса дрона компресором, хтось відпочиває на дивані, бо вночі тестували систему. У будинку є душові й генератор.  

— Якщо взимку не буде електрики, то будь-хто з працівників може тут залишитися, — пояснює виконавчий директор фірми, Сергій Купрієнко.

У команді зараз 65 осіб, ще один офіс формується у Варшаві.

— Нам потрібне місце, де можна одночасно протестувати 25 дронів — і нікого це не здивує, — додає він.

«Swarmer» творить перевірену в бойових умовах автономію, яка дозволяє одному операторові координувати великі групи дронів, що діють як єдина розумна система.  Оператор  визначає місію — дрони ділять завдання, обмінюються даними в режимі реального часу, долають перешкоди й продовжують роботу навіть тоді, коли частину з них втрачено.

— Кожен дрон мислить як командир, але діє як солдат, — переконує Купрієнко.

Алгоритми навчають дрони розосереджуватися, постійно обмінюватися даними й реагувати на перешкоди. Та найважливіше — аварійні протоколи: якщо дрон втрачає сигнал за 500 метрів від цілі, він має сам вирішити: продовжувати атакувати, повернутися, приземлитися чи скинути вибухівку. Ці рішення опрацьовуються на прикладі сотень сценаріїв і пристосовуються до ділянки фронту, військові визначають, що допустимо, а що створює ризики.

— Наша команда загартована у військових умовах, де цикл розвитку розрахований у днях, а кожна ідея негайно перевіряється на фронті. Такий темп закладений в наше програмне забезпечення: це вже забезпечило десятки тисяч місій і дало нам зворотну інформацію, яку не в стані відтворити жодна лабораторія, — говорить Купрієнко.

Нині більшість армії працює за моделлю «один пілот — один дрон». Із системою «Swarmer» один оператор може керувати вісьмома дронами в бойових умовах, двадцятьма п’ятьма — під час тестування, і зрештою — понад сотнею в повітрі, на землі, на воді та зі стаціонарних платформ.  

— Ми сприймаємо це як змагання: той, хто першим створить скоординовані системи на базі ШІ, матиме вирішальну перевагу.  Наша мета — гарантувати, щоб Україна та її союзники могли використовувати стільки дронів, скільки можуть виготовити, без обмежень, викликаних браком навчених операторів.

Кості кинуто, Рубікон подолано

«Черешня» і «Swarmer» — результат того, як впродовж двох останніх років змінилася українська армія. З монтажних ліній щодня сходять тисячі машин. Алгоритми опановують нові сценарії швидше, ніж їх врахує військове законодавство.  Інженери й оператори працюють як єдиний організм: фронт заявляє проблему, виробництво вносить поправку — і за тиждень нова версія знову опиняється на першій лінії.

Усе це забезпечило Україні перевагу, яка була безумовною вже рік тому: якість, гнучкість і швидкість. Але росія швидко надолужила відставання.

Україна почала інвестувати в системи ШІ, бо програла етап війни, який опирався на світлодіодні дрони. Вони мали оминати російські перешкоди й відрізати фрагмент фронту з рівня оператора. Під Бєлгородом і Курськом виявилося, що росіяни опанували це швидше і застосували в масштабах, яких розпорошені українські групи не могли відтворити. У Суджі українці бачили вже кінцевий результат російської переваги: позиції, яких не вдалося втримати.  За всім цим стоїть «Рубікон». Підрозділ, точніше — цілий комплекс без офіційної адреси. Зате з людьми, грішми й технологіями в такій кількості, про яку більшість українських бригад може хіба мріяти. Близько п’яти тисяч осіб. Сім спеціалізованих філій по 130-150 осіб. Три мільйони рублів премії для нових працівників. Робота в режимі 24/7, зміни по 5 годин. Лабораторії, власний навчальний центр у парку «Патріот» біля Москви, карт-бланш на будь-які закупівлі. Просто з їхнього телеграм-каналу, де вони заливають свої влучання, можна перейти до рекрутингового формуляра, який обслуговує бот.
  На фронті російські дронові підрозділи виглядають геть не так, як регулярна армія. Вони полюють з віддалі — вісім-десять кілометрів від лінії фронту. У них власна доктрина і вони не чекають наказів згори.  Б’ють по транспортних засобах, ретрансляторах, збивають дрони, — усе, що об’єднує українські позиції.  Операторів українських дронів фіксують за антенами, сигналом, типовими помилками.

Роб Лі, аналітик, який уже два роки об’їжджає українську лінії фронту, сказав, що «Рубікон» став головною причиною втрати Курська. Марія Берлінська з української організації  «Victory Drones», стверджує, що це «найкращий технологічна частина росії», що вона «діє системно, а по той бік досі імпровізують».

Український оператора FPV з «Кракена 1654» говорить про них беземоційно:
— Великий колектив, краще постачання. Розгалужена структура. Це серйозний противник.

Україна ставить на автономність і ШІ. Якщо оператор матиме менше роботи, а машина — більше, перевага «Рубікону» почне зменшуватися.  Це єдиний пункт, за яким Україна може випередити росіян. Жодна школа FPV не забезпечить тисячі інженерів та операторів на добу.

Нестерпний тягар півтора мільйонів доларів

Це ти важливіше, що українська армія має проблеми з людьми. Не лише через фронтові втрати, але й через СЗЧ. В жовтні зареєстровано 21 602 випадки самовільного залишення частини, новий антирекорд. Згідно офіційних даних від 2022 року зібралося вже понад 126 тис. таких випадків. Отож солдатів бракує, а ті, хто залишається, працюють на межі сил. Дедалі частіше на позиціях перебуває мінімальний склад, в лініях утворюються прогалини, виникає відчуття, що тягар війни розподіляється нерівномірно. Заможніші чи такі, що мають знайомства, легше уникають мобілізації або, якщо уникнути неможливо, намагаються потрапити на безпечнішу ділянку фронту. Великі міста атакують мало не щоночі; цілі райони позбавлені електрики впродовж багатьох годин щодня. Паралельно виявляються корупційні афери у верхівках влади. У той час як населення страждає від темряви й ночей, проведених у підвалах, корумповані чиновники нарікають, як незручно нести валізу, у якій півтора мільйони доларів. Це впливає на мораль майже так само, нищівно, як російські дрони.

У такій ситуації дрони й системи автоматизації стають не інновацією, а необхідністю. Це спосіб утримувати позиції при тотальному дефіциті піхоти. Українські командири нині кажуть, що будь-яку паузу у воєнних діях, кожен день без втрат треба використовувати для підвищення технологічної спроможності фронту, бо людей не прибуватиме, а ті, що вже є, мають бути захищені настільки, наскільки це можливо. По той бік ситуація інша, але й там висновки схожі. Проєкт  OSINT «Горюшко», який обережно підходить до даних і враховує виключно російські некрологи оприлюднені у відкритих джерелах, у жовтні нарахував 10360 убитих. Якщо врахувати, що відкриті джерела не містять близько тридцяти відсотків втрат, можна припустити, що загинуло понад 13 000 російських військових.  А якщо додати поранених, навіть якщо це буде три до одного, то втрати російської сторони сягають 50 000 осіб щомісяця. Пропорції наближені до 1944 року; відмінність лише в результатах: російська армія здобуває по кільканадцять кілометрів території, а не континенти.

Україна має замало людей і не хоче втрачати наймолодших, які складатимуть основу повоєнної держави. Росія втрачає їх темпами, які, імовірно, неможливо втримати без політичних наслідків.

У мир не вірить ніхто.

— Не буде тут жодного миру, — каже Юрій з «Київстар», наче йому йдеться про прогноз погоди. Тоном людини, яка багато зазнала, і тепер оперує виключно фактами. Те саме я чую від багатьох інших.

— Доки росія залишається імперією, це не зміниться, — продовжує він. —  Перемир’я — щоб зібрати сили. Це для обох сторін. Хто збере більше, той виграє черговий  етап.

Мир, позбавлений справедливості, — дуже ризиковний. Повернеться «нормальне життя», повернуться колишні проблеми, на які досі через війну закривали очі: хаос в державі, олігархізація, злочинність. Розчарування реформами й Заходом. Згадаються травми, розчарування ветеранів, їхні політичні амбіції й мілітаризоване суспільство.

Один з військових каже мені:
— Тут жодного Майдану вже не буде. Ми не бавитимемося пластмасовими щитами й трубами.

Люди втомилися. Гасло, адресоване в 2022 росіянам — «без світла, без води й без вас» — досі актуальне, але всі хочуть, щоб це скінчилося. Бодай ненадовго. Питаю в Юрія, чи вірить він у те, що Зеленський підпише пропозицію Трампа.

— Що він має підписати? Капітуляцію?

Один із принтерів починає пищати. Юрій підводиться, поправляє щось у головці принтера, підходить до столу, заваленого чорними деталями.

Війна повертається в робоче русло.

листопад 2025