Права жінок  Коли жінку не чути. Жіночий спів у Ірані між тишею і протестом

На світовій музичній сцені жіночий голос набуває небувалої сили. Тейлор Свіфт є найпопулярнішою співачкою у світі, а її пісні лунають на всіх континентах. На тлі цього феномену особливо контрастно виглядає ситуація в Ірані, де державний репресивний апарат придушує жіночий спів у всіх його формах. Історія жіночого голосу в Ірані – це історія заборони, опору та нездоланного прагнення бути почутою.

Іран після завершення Ісламської революції в 1979 році перетворився на теократичну державу, де на жінок наклали суворі правила включно з обов'язковим носінням хіджабу. Одним з менш відомих, але дуже важливих положень була заборона сольного жіночого співу в громадських місцях. Згідно з офіційною релігійною аргументацією, «спокусливий» жіночий голос може відволікати чоловіків від віри. Відтоді публічні виступи співачок стали вважатися «аморальними». Заборона жіночого співу в Ірані – це не просто культурне обмеження; це, безперечно, один з видів репресій за статевою ознакою. Заглушити жіночий голос означає позбавити жінок можливості долучатися до колективної культури, висловлювати емоції, говорити про несправедливість. Примусова тиша перетворюється на символ влади держави над тілом і душею жінок. Водночас кожна заспівана нота, кожне сказане слово стає політичним актом. Голос, який би не мав становити загрози, ураз набуває сили, бо звучить всупереч забороні.

Заборона співу вплинула на культуру країни на багато років вперед. У 60-х і 70-х роках ХХ ст. іранська музична сцена була космополітичною і відкритою: головна зірка того часу, Ґуґуш, була не просто співачкою, а культурним символом новітнього Тегерана. У 2009 році я шість тижнів жила в цьому місті, навчаючись на мовних курсах. Серед сувенірів, які привезла додому, зокрема великої кількості пляшечок з трояндовою водою, був і компакт-диск Ґуґуш. Уже понад п'ятнадцять років ми з мамою щороку переслуховуємо його на різдвяні свята. Однак після Ісламської революції цій уродженці столичного міста Тегеран довелося замовкнути. Більше двох десятиліть вона не мала права виступати на публіці, а її пісні поширювалися лише нелегально.
Ще один з незабутніх досвідів того часу, якщо не рахувати пісень Ґуґуш і сповнених пригод поїздок у тегеранському таксі, – це моє перше знайомство з тегеранською репресивною системою. Пам'ятаю, як якось вийшла з квартири в центрі Тегерана, де мені здали в оренду ліжко дві іранки мого віку, на вулицю з непокритою головою. Як згадаю — кров у жилах холоне. Я б не змогла сховатися від поліції моралі навіть за найближчим деревом, бо в заселеній людьмі спраглій пустелі, лише за сорок п'ять хвилин їзди на машині від прохолодних вершин гірського масиву Ельборз, що обрамляють багату північну частину міста, дерева сягали щонайбільше мені по пояс. На щастя, я усвідомила свою помилку вже через кілька кроків, розвернулася і ніким непоміченою добігла додому. У 2009 році, у розпал Зеленої революції, як назвали протести після сумнівної перемоги на чергових виборах президента Махмуда Ахмадінежада, жінка без головного убору на вулиці була чимось абсолютно немислимим.

Women, Life, Freedom

Зараз ситуація змінюється. Консервативний іранський політик Алі Мотахарі, виступаючи нещодавно на книжковій ярмарці в Тегерані, заявив, що сьогоднішня державна політика щодо хіджабу вже не настільки сувора й поліція б мала втручатися лише у випадках грубого порушення правил. Проте хіджаб лишається обов’язковим, а сам Мотахарі раніше закликав застосовувати більш суворі покарання до жінок, які дозволяють собі не абсолютно слідувати встановленим правилам одягання. Після смерті Магса Аміні та розростання руху «Жінки, життя, свобода» жінки все частіше вирішують залишити хіджаб вдома, ба навіть часом несуть труну на похоронах (ще й без хустки!), що раніше вважалося винятково чоловічою справою.

Магса Аміні – молода іранська курдка, яка померла у вересні 2022 року після того, як її затримала поліція моралі за нібито неправильне носіння хіджабу. Смерть дівчини спровокувала масові протести по всьому Ірану й стала символом опору репресивному режиму та дискримінації жінок. Її історія надихнула на створення руху «Жінки, життя, свобода», учасниці якого публічно протестували проти обов'язкового носіння хіджабу та за розширення прав жінок. Аміні стала впізнаваним у всьому світі символом боротьби за права людини. Незважаючи на це, багато жінок досі зберігають свою анонімність та уникають міжнародних медіа чи соціальних мереж, щоб не потрапити під репресії. Одним словом, зараз ви часом можете ходити без хустки, але тільки так, щоб вас не помітила поліція моралі.
Ґуґуш продемонструвала, як можна показово не носити хустку. До Ісламської революції ця досі найпопулярніша іранська поп співачка, справжнє ім’я якої – Фаеґе Аташин, прославилися тим, що часто змінювала зачіски й багато експериментувала. Свої довгі чорні локони вона могла перефарбувати в провокативний блонд, а наступного разу зробити коротку піксі-стрижку. Аж доки хустка не стала обов’язковою для всіх жінок, їм не заборонили співати, а особливо «небезпечним» жінкам і подорожувати. Я відчула на собі, як це, коли в мене в Тегерані забрали паспорт. «Дайте нам, будь ласка, Ваш паспорт, нам потрібно дещо перевірити», – сказав мені тоді директор мовної школи, покликавши до себе в кабінет перед початком лекцій.

Тоді я ще не знала історію Ґуґуш і була аж непристойно наївною. Замість того, щоб дати директорові копію свого паспорта, я випустила з рук оригінал. Наступні шість тижнів я його більше не бачила. Так у школі попіклувалися, щоб я не могла подорожувати й ще більше боялася. Щось подібне пережила й Ґуґуш – ясна річ, з непорівнювано гіршими насідками. Я могла пересуватися в радіусі п’ятдесяти кілометрів від Тегерану, їздячи на одноденні екскурсії, оскільки без паспорту неможливо поселитися в готелі; з данською подружкою ми навіть одного разу випробували каучсерфінг у середньовічному місті Кашань. Ґуґуш прожила двадцять років під домашнім арештом і змогла залишити Іран лише в 2000 році, коли іранський уряд нарешті дозволив їй виїхати з країни. Співачка переїхала до Канади, де продовжила свою музичну кар’єру: вона видала альбом Zoroaster і вирушила в світове турне. Зараз живе поперемінно в Лос-Анджелесі і Торонто, де проживають численні іранські діаспори. У травні 2018 року Ґуґуш стала першою іранською музиканткою, яка виступила в амфітеатрі Hollywood Bowl. І хоча в екзилі співачка користується надзвичайною популярністю, її відносини з рідним Іраном досі залишаються непростими: зі страху перед можливим арештом Ґуґуш додому не повернулася.

Репресії на практиці

Жіночий голос в Ірані перебуває під прискіпливим наглядом, а співачкам, які наважуються співати, загрожують допити, ув’язнення, заборона на професійну діяльність або цензура в соціальних мережах. У березні 2025 року радіостанція Farda повідомила про серію протиправних дій проти кількох співачок. Біта Хаджі Садегіян була звинувачена в порушенні суспільної моралі. Голса Рахімзамані та Рейгане після обшуків кіберполіції тимчасово втратили доступ до своїх акаунтів у Instagram. Хіва Сейфізаде навіть заарештували безпосередньо під час виступу в Тегерані. Зара Есмаїлі зникла безвісти після того, як відео з її співом стало вірусним в інтернеті. Парасту Ахмаді ненадовго затримали за виступ без хустки та в супроводі чоловіків-музикантів.

Іран намагається змусити жіночий голос замовкнути. Чому? Він приємно звучить, він емоційний, а пісні про кохання, стосунки чи тілесність, мовляв, можуть викликати сексуальне бажання. Окрім того, аятоли, схоже, також не хочуть, щоб жіночі пісні надихали інших жінок у схожій ситуації. Проте Іран не просто намагається змусити жінок мовчати – багатьох із них він тримає під вартою. В’язниця Евін у Тегерані – це особливий символ: у цьому сумнозвісному місці режим тримає своїх політичних опонентів. Якщо ви вб’єте назву «Evin» у пошуковий рядок Google, біля знайденого об’єкта червоним горітиме статус «ЗАКРИТО НАЗАВЖДИ». Але це неправда. Тегеранська в'язниця Евін уже десятки років лишається символом поневолення. Її побудували за правління шаха Мухаммада Реза Пехлеві спеціально для ув’язнення противників режиму, а після Ісламської революції розширили на комплекс, де утримується щонайменше п'ятнадцять тисяч в'язнів – найчастіше це інтелектуали або активісти, засуджені на основі дуже розмитих обвинувачень. Це в’язниця з жорсткими умовами перебування: ізолювання, побиття, сексуальні домагання та зізнання під примусом – тут це звична річ. Сумнозвісно відомим став Блок № 209, де в'язнів використовують як заручників у політичних іграх. Саме тут зародився феномен «голосів з Евіна». Ув’язнені жінки співають разом або вигукують гасла, які чутно й поза стінами тюремних камер. Під час протестів у 2022 році вони викрикували гасло «Жінка, життя, свобода». Режим відповідає безжальними покараннями – в’язнів за подібні прояви б’ють або поміщають у карцер. Незважаючи на це, традиція колективного співу та скандування стали частиною культури опору, так само як, наприклад, випічка.

Цьому феномену присвячено один з розділів книги «Клуб пекарок з в'язниці Евін» (The Evin Prison Bakers’ Club) громадської журналістки та активістки Сепіде Голіан, якій, починаючи з 2018 року, уже кілька разів доводилося відбувати покарання в Евіні. Тексти авторці вдалося таємно передати з в’язниці у зашифрованих записках – у книзі містяться спогади авторки, її свідчення про тортури та кулінарна книга з шістнадцятьма рецептами. Випічка у в’язниці Евін поступово перетворилася на вираження солідарності між жінками та символом людяності в нелюдських умовах. Кожен рецепт авторка присвячує конкретній ув’язненій або якійсь історії, вона описує моменти, коли біль переплітається з радістю, і показує, що навіть у найжорстокіших умовах можна побачити проблиски свободи.

Упродовж усіх шести тижнів, що я відвідувала курс перської мови в північному Тегерані, я проїздила на таксі повз стіни Евіна. У районі Фарахзад розташовано кілька посольств, тут живуть багаті люди, не в останню чергу цьому завдячує і буйна рослинність, якій подобається більш помірний клімат місцевості під гірським масивом Ельборз. По обочинах найдовшої вулиці Тегерана, Валіаср, у цій частині міста промовисто ростуть величні платани. В’язниця Евін розташована неподалік від шосе у північно-західній частині міста. Щоразу, коли їдучи по цій дорозі, я відчувала наближення будівлі, що уособлює собою абсолютне зло, то здригалася від страху.

Проте іранські співачки не здаються. Деякі емігрували. Ґуґуш постійно проживає у Північній Америці, її молодші колегині – у Туреччині або Європі. Їхні пісні можна слухати в інтернеті, тож прихильники в Ірані їх слухають через VPN чи з піратських дисків. Таким чином музика стала формою опору та зв’язку з діаспорою. У самому Ірані розвивається також андеґраундна сцена – музику записують у домашніх студіях і викладають в Інтернеті. Жінки не відмовляються від співу, незважаючи на можливе покарання, тому що голос для них – це інструмент ідентичності та свободи. Їхній голос – це більше, ніж просто музика. Це символ свободи, який режим намагається придушити, бо боїться його.