Право не помирати  Кріп-історія: її знищення та фільми, що її зберігають

Досвід та боротьба людей з інвалідністю систематично витіснялися і витісняються з нашої колективної пам’яті. Це витіснення, а також силу, здатну повернути їх назад, досліджує авторка Петра Еллер у своїй рефлексії щодо кількох знакових фільмів.

Тікання годинника гучно відлунювало у шкільному класі, у ньому на колісному кріслі сиділа лише я, а навпроти — моя вчителька історії. У її обличчі відображалося абсолютне смирення. Довгим нафарбованим нігтем вона показала мені, яку відповідь у тесті я маю обвести. Рукою, яка на той час мені вже майже не служила, я провела по паперу як Річ із «Сімейки Аддамсів» і позначила правильний варіант.

Приблизно так проходили уроки історії протягом усього мого навчання ще з початкової школи. У своїх школах я була відома тим, що досягала успіхів у кожному предметі. Але історію ніколи не розуміла. Історії, які пропонували мені підручники, здавалися неповними, через що я не могла встежити за логічною послідовністю. Ніби хтось стверджував мені, що стрілки того годинника в нашому класі рухаються без зубчастих коліщаток. Але якби вчительки історії поставили двійки шкільному генію, інші б казали, що вони до мене надто прискіпливі, бо неможливо, щоб я геть нічого не пам’ятала з цього предмета.

У дитинстві не могла зрозміти свою проблему з історією, але сьогодні я її інтенсивно усвідомлюю. Камінь спотикання був не в тому, що забувала про історію, а в тому, що історія забула про мене. Навчальна програма ніколи не містила історій про те, як люди з інвалідністю змінили світ, а якщо й так, то ці особистості ніколи не позначалися як люди з інвалідністю, і про їхній стан здоров'я жодним чином не згадувалося. І це навіть у школах для учнів з інвалідністю, де навчалася я. Хіба ми просто з'явилися в попередньому поколінні немов новітній варіант вірусу? Ніби ми досі взагалі не жили, нічого не привнесли у світ, і тепер наука змушена вирішитипитання нашого існування.

Disposable Humanity

І так я почала шукати відповідь на запитання: як могла зі свідомості суспільства зникнути історія найчисленнішої меншини у світі? І що це означає для нас — для людей з інвалідністю? Я занурилася в роботу документалістів з інвалідністю, які намагаються зупинити зникнення нашої історії.
 
Саме зникненню історії людей з інвалідністю присвячений документальний фільм «Disposable Humanity». Його створили режисер Кемерон С. Мітчелл, який через хронічні болі в спині розробив специфічний стиль тримання камери, та сценарист Девід Т. Мітчелл, професор англійської мови, культурних досліджень та досліджень інвалідності (Disability Studies), у яких він вважається видатним автором і теоретиком. До них приєдналося багато істориків з інвалідністю та експертів з досліджень інвалідності.

Фільм «Disposable Humanity» був, серед іншого, номінований на звання документального фільму року 2025 Асоціацією кіножурналістики Індіани та виграв Приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Slamdance. Наразі він не транслюється на жодній стрімінговій платформі, що, з огляду на якість, тему та нагороди фільму, саме по собі щось говорить про готовність нашого суспільства вивчати історію людей з інвалідністю. Тому режисер Кемерон С. Мітчелл та сценарист Девід Т. Мітчелл надали мені фільм для цілей цього репортажу. Я дуже вдячна їм за прихильність.

«Disposable Humanity» досліджує програму Aktion T4, також відому як «програма евтаназії». Звісно, примусової. Як зазначає анотація фільму, існування цієї програми дозволило, крім іншого, розробити газові камери; Aktion T4 таким чином стала каталізатором Голокосту, або ж його нульовою фазою. Її сенс полягав у тестуванні ефективності вбивства жертв — випробували, наприклад, дієвість газових камер, смерть від голоду або смертельні ін'єкції. Усе це насамперед на пацієнтах із психіатричними захворюваннями, порушеннями навчання, а також із фізичними, сенсорними порушеннями та будь-якими іншими діагнозами, які могли б бути спадковими. Велику частину з них складали діти, яких забирали з лікарень чи дитячих будинків. У програмі Aktion T4 було вбито понад 300 000 людей з інвалідністю. Нацисти назвали їх негідними життя.

На відміну від концентраційних таборів, з програми Aktion T4 не врятувався жоден свідок. У нас залишилися лише їхні родини та близькі, і навіть вони найчастіше не дізнавалися правди про долю своїх родичів з інвалідністю. Нацистські медики, які здійснили майже всі ці вбивства, фальсифікували сертифікати про смерть і вигадували причини смерті. Часто вони вбивали дітей з інвалідністю лише для того, щоб забрати їхній мозок для досліджень.
  Стів Вей, виконавчий продюсер фільму «Disposable Humanity», відомий у нашій спільноті актор і комік з м'язовою дистрофією, у розмові з Алексом Гріном висловився так: «Мене особисто образило, що наша освітня система провалилася в питанні людей з інвалідністю. Історію Голокосту я вчив від сьомого класу, але ні про що подібне не знав. Це показує, що ми взагалі не викладаємо історію інвалідності. Ми не можемо виключити з історії не лише одну з головних груп, а й взагалі першу групу жертв. У такому разі ми знецінюємо трагедію і жах усього, що сталося».

Нацисти, однак, активно стирали наше існування і у свідомості суспільства. У тридцятих роках двадцятого століття пропагандисти хотіли популяризувати ідею стерилізації людей з інвалідністю. Вони знімали гротескні відео про пацієнтів в інституціях і показували їх замість реклами перед популярними фільмами в кінотеатрах (архівні кадри були надані для документального фільму). Одразу після цього в суспільстві вщухли прогресивні прагнення до рівності, і їх замінили ідеї про те, як обмежити і, зрештою, усунути громадян з інвалідністю.

Мене особисто при погляді на ці кадри вразило те, наскільки вони схожі на сьогоднішні «благодійні» передачі, які зображують людей з інвалідністю як вічно страждаючих бідолах. І водночас я відчула, що моя інтенсивна неприязнь до таких передач не є перебільшеною, як мені зазвичай стверджує «здорове» суспільство. Адже не є перебільшенням те, що я гніваюся, коли мої люди все ще стикаються з медійним зображенням, яке багато в чому можна порівняти з нацистською пропагандою.
 
В інших пропагандистських програмах показували, що люди з інвалідністю завдяки соціальним виплатам живуть як королі — у розкішних маєтках, тоді як чесні, працюючі громадяни животіють у занедбаних будинках. Суть такого «репортерства» полягала в тому, що здоровим людям житиметься краще, якщо люди з інвалідністю не отримуватимуть гроші від держави. Знову ж таки, це погляди, відлуння яких ми чуємо досі. Щоразу, коли я шукаю особисту асистентку, стикаюся з думками, що не повинна обтяжувати державу, яка оплачує моїх асистенток, для задоволення своїх базових фізичних потреб, не кажучи вже про догляд під час дозвілля, зустрічей з друзями чи подорожей. Неонацистськи налаштовані особи змушують задуматися і про інший бік конфлікту — стверджують, що якби стільки ромів не отримували державні виплати, то вистачило б грошей і на адекватні пенсії з інвалідності. Це, звісно, безглуздий аргумент у державі, де мільйони євро щороку зникають через корупцію, святкування, відпустки та вілли політиків. Але ми знову повертаємося до того, що якщо ми пригнічуємо людей з інвалідністю, ми тим самим дозволяємо пригнічення решти людства.

У фільмі «Disposable Humanity» автори кілька разів нагадують фразу, яка звертається до цього принципу: «Їх убили першими, а згадали про них останніми».

Нею вони натякають передусім на пам'ятники жертвам Голокосту. У Німеччині їх центрально будували з 90-х років XX століття, але жертвам Aktion T4 його встановили лише у 2014 році (як один з останніх пам'ятників у Берліні). Ініціатива створення пам'ятника надійшла не від держави: на його створенні наполягала спільнота громадян, якій після років організації та багатьох перешкод вдалося його вибороти. Режисер Кемерон С. Мітчелл та сценарист Девід Т. Мітчелл згадують, як за кілька років до зйомок фільму вони відвідали Музей пам'яті Голокосту в США, де знаходився єдиний експонат про Aktion T4 — медичний халат доктора Георга Ренна, який як заступник директора у програмі Aktion T4 особисто відповідав за 28 000 вбивств, та одне лікарняне ліжко. Жодної згадки про жертв.
 
Медіа не вважали програму Aktion T4 темою, вартою висвітлення, навіть коли після Другої світової війни почалися суди за примусову евтаназію. Стратегія адвокатів обвинувачення полягала в тому, щоб довести, який відсоток жертв не мав гіршого захворювання, ніж туберкульоз. Вони сумнівалися, що суд визнає вбивство людей з інвалідністю справді злочинним, тому намагалися показати, що програма вбивала і «нормальних людей».

Деякі винуватці були засуджені, але деякі прожили все життя на волі — серед них Георг Ренн, який у 1997 році наприкінці свого життя сказав, що не шкодує про свої дії під час Aktion T4, оскільки він приніс своїм жертвам полегшення. Попри його задокументовані злочини, зокрема проти дітей, Георг Ренн провів під вартою лише три місяці після арешту в 1961 році. Його мали судити лише у 1970 році, але через апендицит виправдали. Після операції суд визнав, що стан здоров'я Ренна різко погіршився, тому він фізично не здатний поставати перед судом, хоча за результатами обстежень у нього не було жодних симптомів. Тож у 1975 році його повністю виправдали.
 

Life After

Програма евтаназії, однак, була не лише початком Голокосту — її наслідки ми відчуваємо досі. Це показує документальний фільм «Life After» режисера Рейда Давенпорта. Його у лютому цього року показували онлайн у межах спеціальної події, після якої відбулося Q&A з режисером, активісткою Імані Барбарін та акторкою Маріссою Боде.

Рейд Давенпорт у цій стрічці дослідив життєві історії чотирьох людей з інвалідністю, які починаються дистопічними кадрами. Фільм наразі номінований на премію Еммі 2026 Американської телевізійної академії у чотирьох категоріях: найкращий документальний фільм, найкращий документальний фільм про сучасні події, найкраща режисура документального фільму та найкращий монтаж документального фільму.

Елізабет Бувія у вісімдесятих роках минулого століття продирається на електричному візку крізь натовп людей і занадто вузькі проходи між меблями до зали суду. Команда з чотирьох здорових привілейованих юристів збиралася допомогти їй відсудити право на те, щоб у психіатричній лікарні їй дозволили померти від голоду. Через ДЦП — те саме порушення, з яким живе і режисер Рейд Давенпорт — біля неї постійно були доглядальниці чи медсестри, які їй у цьому перешкоджали.

Сюжет переносить нас у теперішній час — тут Майкл Хіксон неконтрольовано сміється зі своїми доньками та дружиною. Хоча він лежить у лікарняній палаті, оскільки нещодавно став незрячим квадриплегіком через інфаркт, це не позбавляє його життєвого запалу та чудових стосунків у родині. Тим часом лікарі переконують його дружину дати згоду на відключення його від апаратів та припинення надання медичної допомоги.
 
Монтажна склейка. Жителі містечка Епплтон у Вісконсині стоять уздовж тротуару всієї вулиці і аплодують чотирнадцятирічній Джеріці Болен. З веселим бірюзово-фіолетовим волоссям у панковому стилі та у блискучій ментоловій сукні вона проїжджає повз усіх своїх сусідів та місцеву поліцію на електричному візку. Вона доїжджає до школи, де однокласники вітають її на балу оваціями як королеву. Це її останній танець — вона вирішила припинити лікування і померти. Медіа назвали це самогубство дитини почесним рішенням.
 
Наступний кадр. Міхал Калішан друкує на клавіатурі програмний код. Його комп'ютер оточений дипломами про освіту та професійні успіхи. При цьому він холодним тоном описує, що подав заяву на асистовану смерть. Він не хоче вмирати, і його діагноз — спінальна м'язова атрофія — піддається лікуванню, але він не бачить іншого виходу: у нього померла мама, а оскільки через стадію діагнозу він є квадриплегіком, для виживання йому потрібна особиста допомога 24/7. Проте канадська державна агенція запропонувала йому 11-24 години догляду на тиждень.

Канада нещодавно суттєво обмежила дотації на особисту допомогу, догляд чи домашніх медсестер і водночас легалізувала асистоване самогубство. Його держава почала пропонувати навіть людям, які просили про компенсаційні засоби, наприклад, інвалідні візки. Якби Калішан мав доплачувати за постійний догляд, грошей йому не вистачило б навіть на базові життєві потреби. Держава запропонувала йому інституційний догляд, але режим і вигляд закладу нічим не відрізняються від в'язниці. Іронія долі полягає в тому, що саме завдяки тому, як багато людей система довела до асистованого самогубства, Міхал Калішан зрештою вижив. У MAiD (медична допомога при смерті) були заповнені всі терміни, тому йому довелося чекати шість місяців своєї черги. Тим часом йому вдалося отримати достатній догляд через дві благодійні організації, і тепер він живе повноцінним життям, яке не планує припиняти.
  Режисер Рейд Давенпорт однозначно називає ці чотири історії євгенікою в новій обгортці. Однак фільм «Life After» починається з інклюзивних кадрів — він їде вулицею і знімає її з кутів зору вперед, вгору і вправо, тобто з усіх ракурсів, з яких її могли б бачити різні люди з інвалідністю. З таким самим наголосом на інклюзію він вирішив зняти цей фільм у спробі виправити жахливу реакцію суспільства, яке в цих та подібних випадках було ледь не в захваті від смерті людини з інвалідністю.

Випадок Елізабет Бувії був дуже медіатизованим, але репортажі називали її тягарем для себе, своїх близьких і суспільства. Як показують архівні кадри у фільмі, її постійно називали непотрібною. Усі кадри показували тривалі сцени того, як вона безпорадно лежить на ліжку або має труднощі з тим, щоб десь проїхати на візку. Вони не висвітлювали того, що лікарі та батьки змусили її пройти низку операцій, які мали зробити її «нормальною», але насправді значно погіршили її стан і спричинили жахливий біль. Ані того, що професор вигнав її з університету незадовго до отримання диплома, бо, на його думку, вона не була придатною до працевлаштування. І зовсім оминули той факт, що через соціальну ізоляцію та недостатню медичну допомогу вона пережила нещасливий шлюб та викидень, що стало однозначним тригером її суїцидальних намірів.

Коли суд відхилив її вимогу, щоб медики вморити її голодом, усі медіа миттєво втратили до неї інтерес. Невдовзі Елізабет Бувія вирішила жити, коли місто Південна Пасадена надало їй цілодобовий догляд і соціальне житло, завдяки чому вона щасливо і активно дожила майже до пенсійного віку. Про це, однак, глядачі телепередач так ніколи і не дізналися. Суспільство з дитинства намагалося стерти її будь-яким доступним способом, а коли її історія закінчилася щасливо, стерло принаймні цей фінал.
 

Не-стирання

Однак воно не змогло стерти людей, які зберігають нашу історію попри несприятливі умови. Я хотіла почути від них більше — можливо, у спробі заглушити відлуння голосів нацистів. Тому взяла участь у Q&A з нагоди онлайн-прем'єри «Life After».

Разом із режисером фільму в ньому взяли участь дві особистості, яких глибоко поважаю: Імані Барбарін — активістка, авторка та творчиня контенту в соцмережах, де вона блискуче розбирає теми євгеніки та ейблізму; та Марісса Боде — взагалі перша акторка з інвалідністю, яка коли-небудь грала Нессароуз у Wicked, причому одразу у всесвітньо відомій оскароносній екранізації.
 
«Якість життя — річ абсолютно суб'єктивна», — висловився Рейд Давенпорт. «Дослідження за дослідженням показують, що люди з інвалідністю оцінюють свою якість життя вище, ніж те, як нашу якість життя оцінюють здорові люди. І ця різниця ще більша, якщо йдеться про думки медиків».
 
«Саме тому важливо, щоб нашу історію документували люди з інвалідністю, щоб вони були в кожній кімнаті — сценаристській, акторській, режисерській, продюсерській...» — додала Імані Барбарін.
 
На це я для цілей свого репортажу запитала: «З чого конкретно випливає ваша потреба зберігати історію інвалідності або розповідати наші історії способом, який не є типовим для нашого суспільства?»

«Нас часто стирають через інфантилізацію», — почала Імані Барбарін. «Люди кажуть нам, що наші життєві історії перебільшені чи вигадані. Люди люблять історії про інвалідність, але відмовляються подивитися на них вдруге, щоб, наприклад, зрозуміти: якщо дитина продає на вулиці лимонад, щоб оплатити лікування раку, то це не історія, яка має зігрівати серце, а жахливий провал держави. Якщо ми хочемо змінити систему, ми повинні змінити історії, які ми розповідаємо».

«Для мене це питання виживання. Якщо люди з інвалідністю не подаються як надихаючі, зворушливі, милі фігурки, нас відкидають. Це основа моєї причини, чому говорю про такі історії якомога більше — щоб могла вижити і в інших сценаріях», — відповіла Марісса Боде. Вона підтвердила мені, чому акторка, яка поки що зіграла лише в одному популярному фільмі, миттєво стала іконою нашої спільноти.
 
«Я вивчаю історію людей з інвалідністю тому, що це пояснює мені моє життя. Ця ідентичність і наша історія дали контекст тому, чому моє життя виглядає саме так і звідки я власне походжу», — пояснив Рейд Давенпорт.

Кріп Кемп

Я повністю погоджуюся з його твердженням, насамперед завдяки іншому проривному документальному фільму — «Crip Camp» («Кріп Кемп»). З моменту його виходу у 2020 році дивлюся його мінімум раз на рік, а зазвичай частіше.
 
Коли починаються вступні титри з фотографіями радісних і гордих учасників табору Дженед, оточеними символами миру та квітами, під пісню «For What It's Worth» від Buffalo Springfield, я щоразу відчуваю тепло сонця на обличчі, м'яку траву і видих безпеки, ніби повертаюся додому. Жоден інший твір ніколи не викликав у мене таких почуттів. Тому що звідси походить усе, що я маю в житті.

Кріп кемп — це прізвисько літнього табору Дженед, який був призначений для молоді з інвалідністю; старші працювали там вожатими, а молодші були учасниками. Він діяв з 1951 року, але події фільму починаються у 1971-му, коли табір трансформувався за участю групи хіпі, які відповідали за інклюзивний формат табору і, крім того, надавали всім особисту допомогу. Тоді, однак, особиста допомога як концепція взагалі не існувала. Саме в таборі Дженед виникла перша ідея цієї послуги, без якої я та більшість людей з інвалідністю воліли б навіть не жити.
 
Учасники табору Дженед на чолі з Джуді Хьюманн (однією з вожатих) за кілька років після цього досвіду масово переїхали до міста Берклі в Каліфорнії, де заснували Центр незалежного життя, через який створили, визначили та курували особисту допомогу для широких околиць.
 
Що не увійшло до головного наративу фільму Кріп Кемп, так це Адольф Рацка. Цей швед, що перехворів на поліомієліт, зустрівся з ними завдяки стипендії в Каліфорнії. Центр незалежного життя представив йому особисту допомогу, і Адольф Рацка у співпраці з ними створив Стокгольмський кооператив незалежного життя. Згодом він поширив концепцію особистої допомоги по всій Європі.
 
І це ще не головне, чого досягли учасники табору. Фільм «Кріп Кемп» розповідає насамперед історію про те, як за допомогою непохитних протестів та активізму під керівництвом Джуді Хьюманн вони змусили уряд США у 1973 році підписати, а згодом і впровадити статтю 504 Закону про реабілітацію. Це був взагалі перший закон у світі, який визначив права людей з інвалідністю як права людини. На основі цієї статті та її успіху було юридично закріплено кожне наступне право для людей з інвалідністю як у США, так і в Європі, і зрештою в усьому світі через Організацію Об'єднаних Націй.

Джим Лебрехт, один із режисерів та провідних активістів із табору Дженед, представляє «Кріп Кемп» словами: «Неймовірно, що цей табір змінив світ, і ніхто не знає цієї історії». Спочатку це, на жаль, було правдою. Поки не вийшов фільм, майже ніхто з людей з інвалідністю не знав, завдяки кому він може вести якісне життя.
 
Проте учасники табору не дозволили своєму існуванню зникнути. Хоча це були 70-ті роки XX століття, коли взагалі не було звичним мати камеру в кишені, вони знімали в таборі все: від найпростішого виходу з автобуса, через вибір обіду в середу, до безбар'єрних активностей та розмов із членами спільноти. До такої міри, що цей документальний фільм взагалі не потребував ігрових ілюстративних кадрів.

Події документувалися так само детально і у 1977 році, коли учасники табору протестували за прийняття статті 504. «Тутешні медіа майже проігнорували всю цю подію», — згадує репортер Еван Вайт. «Я був, по суті, єдиним, хто висвітлював її весь час».
 
Сьогоднішні медіа сприйняли фільм «Кріп Кемп» схожим чином. За межами джерел, пов'язаних з інвалідністю, про нього мало хто дізнався. Його популярність на мить зросла, коли він був номінований на Оскар за найкращий документальний фільм 2021 року... лише для того, щоб його переміг документальний фільм про чоловіка, який щодня відвідував восьминога в океані.
  «Під час протестів за статтю 504 ми об'єднали справді великий спектр людей з інвалідністю», — описала ті часи письменниця та активістка Корбетт О'Тул. «Ми всі казали: "Ну, я ніколи не чула такої історії, як твоя, але я вірю тобі, що в тебе був такий досвід. Вірю тобі, що з тобою сталося в школі, на роботі, на вулиці..." Ми ставали свідками правди одне одного».
 
Цей підхід також сформувався завдяки Джуді Хьюманн. У дитинстві її спочатку відмовилися прийняти до початкової школи, тому що після поліомієліту вона втратила здатність ходити. Пізніше неподалік відкрилося місце у спеціальному класі місцевої школи — але він знаходився у підвалі.

 «Якось ми навіть у тому віці знали, що нас виокремлюють», — описала це Джуді Хьюманн зі сльозами на очах. І так вона подбала про те, щоб скрізь, де вона буде, залучати кожну людину з інвалідністю до кожного найменшого аспекту діяльності.
 
Це одна з моїх найулюбленіших рис нашої «королеви табору». Більшість своїх найсильніших промов вона виголошувала зі сльозами на очах або плачучи. І все ж — або саме завдяки цьому — всі вважали її найсильнішою людиною, яку знали. Під час протестів за статтю 504 активісти жартували, що не боялися втручання ФБР, але боялися розчарувати Джуді Хьюманн.

При цьому саме ФБР було однією з сил, яка на той час стирала нашу історію. Адже протестувальники пережили ці протести в тому числі завдяки групі місцевих лесбійок з невіддаленого ЛГБТІ+ клубу. Вони піклувалися про протестувальників як медсестри. А їжу, без якої протестувальники або померли б з голоду, або мусили б покинути приміщення Міністерства охорони здоров'я, освіти та соціальних справ і змиритися з програшем свого єдиного шансу на права людини, забезпечували «Чорні пантери». У них були тривалі конфлікти з ФБР, і підтримкою протестів зовнішньої групи вони ризикували, що їхня ситуація погіршиться ще більше.

Проте переконав їх у цьому єдиний на той час «Чорний пантера» з інвалідністю — Бред Ломакс. Через розсіяний склероз він на той час уже не міг розмовляти, але навчився жестикулювати настільки зрозуміло, що «Чорні пантери» забирали їжу з кухні для людей у фінансовій скруті і годували нею також протестувальників за статтю 504. Бред Ломакс цим започаткував тривалу співпрацю між активістами з інвалідністю та «Чорними пантерами». Завдяки їй він заснував і очолив власну філію Центру незалежного життя в Окленді, яка надавала послуги особистої допомоги чорношкірим чоловікам і жінкам з інвалідністю, які до того здебільшого не мали доступу до цих послуг.

Попри те, якою важливою особистістю був Бред Ломакс, у фільмі Кріп Кемп його згадали лише побіжно. Причину виявив документальний серіал Renegades — він у кожному епізоді розглядає іншу історичну постать з інвалідністю, яка якимось чином вирвалася з полону упереджень. Кара Ріді, авторка епізоду про Бреда Ломакса, повідомила, що запис у базі даних ФБР є одним із небагатьох документів, які збереглися про його життя. Решта була систематично і ретельно витерта з історії.
 
Навіщо вони це робили? «Фактом є те, що якщо ти не знаєш, що щось існує, ти не можеш за це боротися», — сказав Джим Лебрехт. З моєї точки зору, цим він визначив, чому повторне стирання історії людей з інвалідністю є таким нищівним.

У кадрах із «Кріп Кемп» ми бачимо, як ще до визнання наших прав людини учасники табору Дженед обговорюють ті самі питання, що й ми сьогодні. Вони стверджують, що відсутнябезбар'єрність — це дискримінація та сегрегація; що негативні персонажі не повинні відрізнятися каліцтвами та інвалідністю; що людям з інвалідністю також потрібна репродуктивна допомога; що інституційний догляд є негуманним; що уряди абсолютно не дотримуються антидискримінаційних законів...

Щоразу, коли суспільство стирає нашу історію, ми змушені вести ті самі дискусії знову. А здорова частина суспільства завжди вдає, що ми висловили цілком нову та проривну ідею, яка через свою новизну поки не може відобразитися на системі. Замість цього треба почекати, поки ментальність людства дозріє. А поки це станеться, суспільство знову зітре нашу історію, і ідея знову стане занадто новою для того, щоб її впроваджувати.

Навіть якщо ейблістське суспільство не стирає історію людей з інвалідністю, воно забирає наші успіхи ще до того, як ми їх досягнемо. Незадовго до того, як нечуюча акторка Марлі Метлін стала історично наймолодшою переможницею премії Американської кіноакадемії за найкращу жіночу роль у фільмі «Діти меншого бога» у 1986 році, преса була сповнена висловлювань, що вона є фавориткою через сентиментальність, а не через талант. Її численні цькування в медіа ми можемо побачити в документальному фільмі про її життя «Marlee Matlin: Not Alone Anymore» («Марлі Метлін: Вже не сама»).
 
Або коли у 1980 році Радянський Союз відмовився приймати Паралімпіаду, тому що «у них в СРСР ніяких інвалідів немає». Згідно з документальним фільмом «Rising Phoenix» («Народження фенікса»), ще у 2016 році олімпійський комітет у Ріо-де-Жанейро використав паралімпійський бюджет для потреб Олімпійських ігор і хотів скасувати Паралімпіаду як марну трату ресурсів. Про те, як її врятувала група активістів, можна дізнатися з документального фільму, доступного на Netflix. Проте суперечки щодо відсутності трансляцій Паралімпіади, непропонування квитків відвідувачам та неповаги до спортсменів відкриваються кожного сезону.

Стирання історії людей з інвалідністю триває і донині. Рішення пропонує слоган фільму «Disposable Humanity»: «Remembrance is resistance» — «Пам'ятати означає чинити опір». Якщо ми маємо щось пам'ятати, нехай це буде промова активістки Кітті Коун після того, як вони виграли боротьбу за статтю 504 у 1977 році:

«Ми перемогли! Ми проявили силу, і мужність, і міць, і лояльність. Ми — ті, кого замикали та вимикали, ми — ті приховані, нібито крихкі та слабкі, показали, що можемо боротися проти найвищого рівня влади і перемогти!»
 

травень 2026