Зниження дітонароджуваності в цілому світі   Жінки страйкують, чоловіки зволікають, а держава відводить очі

Як змусити жінок народжувати? А що думають чоловіки, без яких годі зробити дитину? І чому в Скандинавії, де сімейна політика порівняно з Чехією здається раєм на землі, все одно падає народжуваність?
 

У мене є одна дивна пристрасть: люблю читати статті на тему падіння народжуваності. Мене захоплює їхня нелюдська відстороненість. Ніби читаєш екселівські таблички якогось міністерства чи звіт про інвентаризацію порожнього складу. Це завжди «демографічна катастрофа» або «ризик для пенсійної системи». Діти стають майбутніми платниками податків, а жінки — «елементами, що не виконують план». Чоловіки ховаються за лаштунками: вони тут максимум акушери-гінекологи чи якісь інші фахівці, здебільшого жорсткі коментатори ситуації, що склалася, чи випускники життєвих університетів. Саме вони потім капслоком у соцмережах критикують жінок, які «відкладають» материнство через кар’єру, хоча державі потрібна молодь.

При цьому мати дитину не значить просто «мати дитину» — це тотальна зміна життєвої траєкторії, яка зробить вас щасливими, але ментально, економічно й соціально виснажить до межі (додаймо, що саме батьки 3–6-річних дітей найчастіше розлучаються, не витримавши кардинальної зміни родинного режиму).

Для повноти картини додам, що відправною точкою цього тексту став дискурс, загрузлий у застарілих суспільних нормах і ґрунтований на уявленні про родину з чоловіка, жінки й дитини/дітей, хоча концепцій родини зараз, звісно, значно більше.

Крім того, дитина — це не річ, на яку ви маєте право і яка стається з кожним. «Ми схильні сприймати народження дитини як наслідок раціонального рішення. Але багато жінок не можуть мати дітей, хоча дуже хотіли б. Двадцять відсотків респонденток нашого дослідження зазначили, що колись намагалися завагітніти від партнера, але за дванадцять місяців у них так нічого й не вийшло. Мене це дуже заскочило, бо п’ята частина популяції — це аж надто багато. Звісно, це пов’язано з відкладанням дітей на дедалі старший вік», — констатує професор Мартін Крайдл, фахівець із соціології сім’ї.

Більш того, вже згадане «відкладання» батьківства звучить іще й докірливо — уявіть: ви сидите за родинним столом, і тут вас питають, коли вже нарешті завагітнієте. Звісно, це може бути просто чемний смолток, але у вас при цьому немає партнера чи партнерки або з різних причин ніяк не виходить завагітніти. Або ви зробили аборт і досі в жалобі. Але передусім це конструкт: ніби існує якийсь «правильний час», котрий жінки свідомо ігнорують і пересувають на майбутнє замість виконати свій обов’язок і створити для себе сенс життя (іронія!).

жінка «відкладає», а чоловік «ростить»

«Тоді я помалу почала розуміти, що наше колективне розуміння материнства таке сконцентроване на романтизованій біології й ліричному образі жертовної матері, що в усьому цьому губиться дуже неромантична дійсність. Не всі жінки, які можуть народити, цього хочуть і не всі, хто цього хоче, можуть не просто народити, а ще й виховати. Але всі ці питання, схоже, стають актуальними, лиш перетворившись на пронизливі газетні заголовки», — пише Ґражина Бєлоусова в тексті «Мати їх не можу, а не мати можу: про дітей і бездітність» для литовського онлайн-журналу NARA.

За відкладання дітей на потім критикують головно жінок. А чому не чоловіків? Через зручний для нас біологічний міф: жінка «відкладає», а чоловік «ростить». Але реальність каже нам, що для «відкладання» потрібні двоє. «Неготовими» почуваються часто саме чоловіки — а тиранія громади спрямовує вістря критики на жінку з її годинником, який гучно тíкає (і тут ми маємо справу зі суспільним конструктом, що зводить жінку до ролі самиці, яка змушує чоловіка її запліднити). Схоже, суспільство забуває, що в чоловічої плідності теж є свій крайній термін, а страх відповідальності — не жіноча вигадка, а тихий убивця позитивної статистики.

Поки жінок бомбардують матеріалами про падіння фертильності після тридцяти, чоловікам здається, що попереду в них ціла вічність. Цей «біологічний алібізм» дозволяє їм спокійно почуватися неготовими аж до п’ятдесяти. Демограф Даніель Гуле, говорячи на цю тему, не добирає слів: «Освіченіші й самостійніші жінки в царині вибору партнерів мають вужче вікно можливостей. Адже багато чоловіків досі віддає перевагу традиційнішим ролям чи боїться жінок із вищими доходами й ліпшими кар’єрними перспективами. А старші з них іще й часто шукають собі значно молодших партнерок. Результат? Дедалі більша кількість освічених, фінансово забезпечених жінок після тридцяти, які хочуть дитину чи дітей, але не можуть знайти для них підхожого батька, який би хотів порівну вкладатися у виховання».

Невблаганні цифри

«Загальна кількість народжених у Чехії 2025 року живих дітей — 77600 — найнижчий показник за всю історію ведення відповідної статистики з 1785 року», — повідомляє Чеське управління статистики. Порівняно з 2021 роком кількість народжених дітей зменшилася на 28–32 відсотків. «Окрім помітного падіння фертильності, причиною зменшення кількості новонароджених в останні роки почасти можна вважати й вікові характеристики сучасних матерів, серед яких є й представниці популяційно слабших років народження — другої половини 1990-х і початку 2000-х», — пояснює Тереза Штиґлерова, керівниця відділу демографічної статистики ЧУС; ці дані можна знайти й на сторінках вищезгаданої установи. Простіше кажучи, зараз у Чехії мало жінок того віку, коли зазвичай народжуються діти.

«Але ми не чекали одного: ці жінки, які нині досягли віку, в якому потенційно могли б мати дитину, часто відкладають своє рішення її народити», — пояснює в тому ж таки інтерв’ю демографиня Ева Валдауфова. І в цьому якраз проблема. Однак наша ситуація зараз де в чому справді небезпечна: «Хоча схожий тренд можна простежити й у інших багатих країнах Європи, чеське падіння народжуваності на третьому місці за масштабністю на континенті й на п’ятому — в цілому світі». Варто згадати й смутну ситуацію в Італії, де її називають «демографічною зимою», бо тенденція розвивається по низхідній спіралі, з якої важко вийти. Італійське населення стало найстарішим у Європі, й без системних змін у царині дитячої опіки, які перетворять її на загальнонаціональну інфраструктуру, країні не допоможе навіть традиційна католицька боротьба за сімейні цінності.

Валдауфова загалом критикує й настрої в суспільстві, яке засуджує жінок (а в найліпшому випадку — молоде покоління) за вже згадане вище відкладання народження дітей: «Популяційна ситуація не настільки сприятлива, аби стимулювати їх мати дітей. Мені шкода, що суспільство цього не підтримує. Думаю, молодь не почувається бажаною в статусі батьків. Ми хочемо, аби молоді народжували дітей, — але чому ми їх при цьому не підтримуємо?»

Одним із найважливіших і найнеочікуваніших результатів дослідження від організації Marter стала інформація про те, що чеські родини не хочуть мати більше однієї дитини: «З першою дитиною в людей іще є відносно велике бажання “спробувати”. Стрімке зменшення бажання народжувати наступну в жінок з’являється після першої, а в чоловіків трохи пізніше, десь після тридцяти п’яти років. Тому демографічна прірва розверзається не під ногами бездітних, як могло би здатись логічним. Вона з’являється між першою і другою дитиною».

При цьому конкретні рецепти спрощення батьківського життя таки існують: гроші (виплати), час (відпустки) й послуги (дитсадки та школи) — але, за словами Крайдла, «відсипати» їх треба постійно, а не одноразово і випадково. Порівняння країн Європи виводить на яв драматичні відмінності тамтешніх пріоритетів.

Гра проти вас

У скандинавській моделі низька фертильність — це проблема не жінок, а подружніх пар. Швеція першою ввела «батьківську квоту». Якщо батько не йде у відпустку для догляду за дитиною принаймні на три місяці, в родині буде менше грошей. Наслідок?

Батьки з візочками в парку — це стандарт, а не дивовижа. Місце в садочку на Півночі гарантовано практично з однорічного віку.

У Франції народжуваність уже давно висока порівняно з іншими країнами ЄС. Чому? Бо діти там — в інтересах усього суспільства. У Франції функціонує надзвичайно дієва система державних дитячих садків, які стали там повноправним елементом освіти, а не просто «догляду». Матері повертаються до роботи дуже рано, й суспільство не дивиться на них крізь пальці. Вам кортить зауважити, що така рання передача дітей під опіку державних установ для них травматична й навіть небезпечна? ОК, це ваша точка зору, подекуди так і справді може бути, але дослідження цього не підтверджують. Скоріш за все, вашими вустами говорить чеська патріархальна установка, буцімто мати мусить сидіти вдома з дитиною мінімум три роки. Насправді це науково необґрунтований міф. Просвітництвом у цій царині, серед інших, займались автори книжки «Турбота про найменших. Руйнування міфів», але суспільний дискурс, на жаль, у цій царині ще чекає свого відродження.

Адже в центральній Європі держава досі провадить патріархальну прородинну політику так званої інституційної прірви: публічний чоловік, приватна жінка. Саме на цьому етапі й виникає чоловіча відстороненість від теми: дружина сидить удома, а чоловік «полює на мамонтів». Декілька експертів зробило собі ім’я в медіасвіті на нескінченних перемелюваннях тези, буцімто дитина до трирічного віку потребує якнайдовше бути з матір’ю. Деякі, може, цього справді потребують, але що робити батькам тих, у кого, щоб так довго сидіти вдома з дитиною, бракує грошей, нервів чи всього зразу? Аргументують ці експерти свою тезу тим, що матері ж «ніколи за всю історію людства не віддалялися від своєї дитини», — хоча це успішно спростували науковиці Елізабет Бедінтер чи Маргарет Мед (про це, приміром, пише Луція Ярковська в своїй чудовій статті «Старі добрі часи материнства?».

До всього, коли заводять розмови про прородинну політику, вони часто зупиняються на рівні дуже малих дітей — хоча проєкт «дитина» дитячим садком узагалі-то не закінчується. Дітей туди треба водити і звідти забирати, діти часто хворіють. І навіть після магічної лінії трирічного віку ви ще не на переможній фінішній прямій, бо в деяких регіонах Чехії пошук місця в садочку перетворюється на войовничий квест, де все проти вас. Мало яка робота передбачає потрібну гнучкість графіка, тому жінки після догляду за дитиною часто обирають не самореалізацію та кар’єру, а просто роботу, завдяки якій зможуть хоч якось зводити кінці з кінцями в царині сімейного менеджменту. Ну а про те, який біг з перешкодами зараз починається, коли треба влаштувати дитину в початкову й середню школу чи виш, я взагалі мовчу.

У Чехії, по суті, немає фінансової підтримки батьківства (як не рахувати податкової пільги під назвою «знижка на дитину», й досить дешевих дитсадків) — а от у інших країнах люди дали собі клопіт і подумали, як підтримати батьків. Наприклад, у Німеччині кожна дитина, незалежно від доходів її батьків, отримує дотацію, так званий Kindergeld, а якщо її батьки малозабезпечені, їм за дитину доплачують аж до її 18-річчя. Держава там підтримує й тих, хто хоче купити житло, — податковими пільгами для багатих, — подаючи всім батькам чіткий сигнал: для нас важлива кожна дитина, скільки б не заробляли її батьки.

А на Півночі придумали ще ліпші інструменти. У Швеції, скажімо, функціонує так звана макстакса — верхня межа ціни за відвідування дитсадка, тоді як у чеському великому місті місячна плата за приватну дитячу групу може досягати 15 тисяч крон, і ця цифра дуже заважає матерям повернутися до роботи, якщо в них там невисока зарплатня. У Норвегії та Швеції гнучкий робочий графік — не бонус для обраних, а глибоко вкорінена норма. Держава підтримує її на законодавчому рівні, й роботодавці практично не мають змоги відхилити відповідне побажання найманих працівників.

Іспанський парадокс

Але в усіх цих інструментів, вочевидь, обмежена сфера впливу — бо ж ми постійно читаємо, що народжуваність по всьому світу досі падає. У Європі в цій царині даються взнаки два парадокси — іспанський та скандинавський.

У Іспанії існує глибоко вкорінена традиція великих родин; матерів там шанують, а дітей у публічному просторі взагалі боготворять. Нещодавно в цій країні було запроваджено прогресивну «відпустку» для догляду за дитиною, натхнену саме скандинавськими прородинними моделями підтримки батьківства. 16 тижнів повністю оплачуваної відпустки для батька — яку не може використати ніхто, крім нього. Працює? Статистично так, парки справді наповнилися чоловіками з візочками. Але...

У своєму дослідженні економістки Лідія Фарре та Лібертад Ґонзалес описують іще й несподіваний побічний ефект такої політики, якого ніхто не врахував: чоловіки, які доглядали за своїм першим новонародженим на повну ставку, значно менш ніжно ставляться до другого. Схоже, безпосередній контакт із реальністю батьківства — чи, точніше, з її зворотним боком, сповненим недоспаних ночей і позначеним втратою контролю над власним часом, — став для них найефективнішим контрацептивом. Виявляється, до вищої народжуваності не вийде просто «змусити»: ми як суспільство мусимо зробити все можливе, аби батьківство не перетворилося для обох батьків на виснажливу ментальну війну. Як же це зробити?

Іспанський парадокс нас дивує, бо держава там у 2019 році запровадила саме те, що від неї вже давно хотіла фахова спільнота (рівність, гроші, час для батьків), але народжуваність однаково не зросла. Коли чоловіків змусили взяти на себе 100 відсотків догляду за дитиною, вони зрозуміли, що це нелюдська ментальна й фізична робота. Але найпримітніша заковика іспанського закону в тому, що батько, звісно, отримує свої 16 тижнів, але перші 6 тижнів після народження дитини мусить сидіти вдома разом із матір’ю. Частка чоловіків, які беруть таку відпустку почергово з дружиною, серед малозабезпеченого населення сягає лише 10 відсотків, а от серед багатших — уже 32–34 відсотків, пише Адела Расіо Алькайде у своїй статті з характерною назвою «Батько-помічник, або пастка синхронності в декреті». Батьки, які лишалися вдома самі, почали стабільно виконувати на 30 відсотків більше хатньої роботи.

Наслідком стало те, що більшість татів ішли у відпустку зразу після народження дитини й у силу специфіки догляду за новонародженими ставали не самостійними доглядальниками, а радше «асистентами матерів». Тому в їхніх головах і не відбулось ніяких фундаментальних змін — вони не навчились нести повну відповідальність і не осягнули масштабів ментального навантаження, яке переважно припадає лише на жінку. І ще одне відкриття — батьківські виплати зразу після народження дитини не розв’язують соціоекономічних проблем сьогодення й майбуття, з якими нині змушені давати раду багато родин. Самої лише підтримки в перші місяці й роки життя дитини замало.

Але винна в усьому не просто їхня чоловіча лінь — винна пастка ідентичності. Держава й досі вимагає від чоловіків, щоби ті були невтомними банкоматами, й водночас зводить на їхньому шляху до піклування про дітей економічні й суспільні бар’єри. Двічі домовитися з роботодавцем про випадання з робочого процесу — це вже досить складний обов’язок. Чоловік, охочий доглядати за дитиною, — нині такий самий бунтар, як і жінка, котра сто років тому хотіла вчитися.

Дитина як украй складний проєкт

А про що свідчить скандинавський парадокс? Як так може бути, що в країнах, де найкращі дитсадки, найщедріші батьківські виплати й найбільша рівність чоловіків та жінок, дітонароджуваність однаково падає до історичного мінімуму? Демографічний звіт State of the Nordic Region 2026 констатує, що там, як і деінде в Європі, це зумовлено проблемами демографічно слабшого покоління, що якраз увійшло в дітородний вік, і відкладанням першої дитини. «Стрімке зростання середнього віку першороділь за останні кілька десятиліть знижує потенціал пізнішого “наздоганяння” відкладеної фертильності, бо народжуваність у старшому віці не здатна повністю компенсувати всі відкладання вагітності».

Далі у звіті можна прочитати про помітне зростання відсотка 45-річних бездітних чоловіків, надто малоосвічених. У Фінляндії та Норвегії таких аж 25–30 відсотків. Якщо за жіночою бездітністю часто стоїть особистий вибір чи відкладання на потім, то бездітність чоловіків із низьким соціоекономічним статусом — можна сказати, недобровільна. Втім, державних регуляційних інструментів для цього явища поки нема, бо жоден з них не може замінити брак стабільності й гідності, без яких ані чоловіки, ані жінки не наважаться інвестувати в майбутнє найцінніше: нове життя.

І в цьому звіті можна прочитати, що результати політичних кроків «радше обмежені чи тимчасові», а «сучасні тренди в царині фертильності тісно пов’язані з загальною непевністю суспільства».

Скандинавія стала доказом, що чоловіка можна «змусити» до піклування продуманими законами, й таке піклування сприяє стабільності сімей та жіночих кар’єр. Але скандинавська модель показує, що навіть стовідсотково залучений батько не розв’яже демографічної кризи, якщо в сучасному світі дитина вважається надзвичайно складним «проєктом», на який людям уже бракує психологічного ресурсу.

Ментальна війна

Частина батьків нині практикує так зване інтенсивне батьківство. Вони тепер усі мов під лупою суспільства, і їхнє виховання дітей постійно хтось оцінює. Вони намагаються зорієнтуватися в безкрайому полі порад і зауваг різномастих експертів з виховання й харчування, психології й неврології — і починають відчувати, що коли не зроблять усе «як слід», незворотно нашкодять своїй дитині чи навіть травматизують її. Раніше всі вірили, що дитя «просто виросте». Тепер же переважає переконання, буцімто майбутнє дитини залежить від належного піклування. Гроші від держави (виплати) не допомагають, бо нікуди не прибирають відчуття тотальної поглинутості й відповідальності, який виникає в процесі інтенсивного догляду за дитиною в обох батьків. Повернуся до дегуманізації, помітної в матеріалах про народжуваність і материнство. Можливо, нам просто треба змінити дискурс довкола демографічного розвитку. Дитина — це не число в таблиці, а жива істота, яка має з’явитись на світ не лише з раціональних міркувань. На дитину має бути час, енергія і гроші — а її батьки не повинні керуватись лиш бажанням урятувати чеську пенсійну систему. Зрештою, саме про те, чи хороша це ідея — народжувати для підвищення народжуваності, пише Ян Маркош у своєму матеріалі «Розумних підстав мати дітей небагато»: «Власне кажучи, я можу собі уявити лиш одну причину, яку буде приємно почути дитині від своїх батьків: “Ми народили тебе, бо дуже тебе хотіли”».

Маркош посилається на те, що держава має існувати для людей, а не люди для держави. А ми про це часто забуваємо. Як перелаштуватися з того, що «молоді платять за старших», — хороше питання: якщо ви прихильник правих, будете схильні нагороджувати тих, хто створив нових платників податків, котрі забезпечують іншим старість; якщо лівих — для вас найбільше важить соціальна справедливість, а за нею вже стоїть цілий мішок ідей: як суспільство колективно розпоряджається статками, що нині виникають уже не лише завдяки роботі молодих? Я б могла зараз глибше зануритися в світ утопічних проєктів (як-от оподаткування багатих чи масивне будівництво регульовано прибуткових будинків), але почну з банальності: піклування про дитину слід визнати роботою.

Те, про що нині пишуть як про демографічну кризу, — насправді криза нерівності й піклування. Жінки роками робили вдома роботу, яку ніхто не заносив ні до яких таблиць і ніколи не оцінював, — і за це отримували низьку пенсію. Тому вони, по суті, зараз страйкують. У часи кліматичної кризи, дорогого житла й нестабільного ринку праці рішення не мати дітей насправді виглядає надзвичайно відповідальним. Тому низька фертильність — це не «егоїзм», а логічний підсумок раціональної оцінки ризиків у часи, коли непевність б’є через край. Право на самореалізацію перестало бути чоловічим ексклюзивом. І поки «самореалізація» означатиме «бездітність», а «материнство» — «самопожертву», жінки, логічно, обиратимуть перше.

Жінки вже потрапили в чоловічий світ (робота, освіта, амбіції), але чоловіки (й держава) ще й досі цілком не ввійшли у світ, що вважається жіночим (опіка, домогосподарство, емоційна робота). Чому всі витрати на дедалі старіше суспільство треба валити на жіночі спини, якщо здобутків капіталу й технологій, себто прямих результатів їхньої роботи, жінки не побачать? Дитина — не приватне хобі своїх батьків, а складник майбутньої державної інфраструктури; а держава має існувати для людей. Я ходжу по колу? Ну, то спробуймо інакше: перш за все відмовмося від застарілого гетеронормативного трактування родини й почнімо нарешті практично реалізувати революційну ідею про те, що світ опіки й піклування — не лише для жінок. Він — для людей, бо стосується він усіх. Настав час змінити дискурс про опіку, фертильність і про те, хто платитиме за суспільство, що старішатиме з кожним новим роком.

травень 2026