У пошуках себе  Переїхати з великого міста

Те, заради чого одні люди тікають у великі міста, інші починають шукати в житті поза ними. Таку тенденцію можна помітити й в Україні: усе більше людей обирають переїзд у власний будинок ближче до природи. Спочатку до цього підштовхнула пандемія ковіду, а у 2022 році – після початку повномасштабного вторгнення – втеча з міста стала фактично «планом Б» для тих, хто хотів зберегти ментальне здоров’я через обстріли.

Пошук автентичності

Після 13 років насиченого життя в Ужгороді – обласному центрі Закарпаття – молодий декоратор Йосип Сідор вирішив переїхати назад у невеличке містечко, в якому народився і провів дитинство.

«Спочатку ця думка мене жахала. Як це повернутися назад у провінцію? Це крок назад? В мене там нема ні друзів, нічого… Було психологічно важко. Але там мене чекав будинок, успадкований від бабусі. Я зібрався і переїхав», – пригадує Йосип.

Вперше поїхати на довгий час із Ужгорода Йосипу довелося під час локдауну. Тоді він кілька місяців гостював у рідних в Рівненській області. Вдруге про переїзд задумався після початку повномасштабного вторгнення. В Ужгороді чоловік працював у сфері гостинності, проте ресторан, де мав роботу, закрили. Паралельно як фрілансер працював декоратором приміщень. «В цей період я зрозумів, що більшість доходу віддаю за оренду будинка. І взагалі не мусив жити в місті, бо працював з дому», – пригадує цей період Йосип. В Ужгороді блогер знімав таунхаус, де мав окрему кімнату-майстерню для роботи над декором. За його словами, це був дуже затишний дім, але відчув, що настав час змін. Він все ще боявся, що повернення до маленького міста означатиме втрату можливостей, але зрештою отримав іншу форму свободи.

Отож у 2023 році перебрався з Ужгорода в Мукачево. Поселився в будинку площею майже 200 квадратних метрів. Це і був той самий успадкований від бабусі маєток у стилі конструктивізму з елементами арт-деко. І хоч стан будинку був далеко не новим, Йосипа це не злякало. Навпаки, він побачив у цьому красу, яку хотів розвивати. Пригадує, що кілька разів йому пропонували продати нерухомість, але він ніколи не забував, що бабуся купила цей дім з мрією, що тут житиме її родина. І хоч батьки Йосипа рано розлучилися і переїхали в інші місця, він таки зміг реалізувати бабусин задум.

«Знаєте, це такий будинок з сільським вайбом. Хоч він і розташований в центрі, але я маю сад, навіть вирощую помідори і огірки. Тут є оранжерея, де бабуся ставила вазони. Багато речей мають для мене сакральне значення», – розповідає блогер. Йосип вже три роки мешкає у будинку, але тільки торік вирішив ділитися своїм побутом на сторінці в Instagram. За його словами, тут багато речей, які не впишуться у звичайні квартири.

«Бароковий диван не пасуватиме квартирі площею 40 квадратних метрів. Цей будинок вимагає помпезності! Меблі з Jysk тут просто виглядатимуть недоречно. Водночас у коментарях мені якось написали “Мені було б соромно запрошувати сюди друзів”. Я тоді відписав тій пані: “То може це не “ваші” друзі? Питання ж не у ремонті, а у автентичності», – пригадує.

За словами Йосипа, він почувається щасливим у цьому домі. Його досвід показав, що справжня автентичність це тоді, коли людина не боїться бути ізольованою у своєму виборі. А справжній дім там, де ти сам створиш затишок.

Окрім історій про свій дім, Йосип також запустив курс психології затишку «Моя богемія», де ділиться досвідом створення естетики навколо себе. «Коли я згадую свій дім в Ужгороді, то, думаю, що я його гарно облаштував – там було добре, хоч і зновсім по-іншому, аніж тут. Зараз у мене інший інтер’єр, але теж є відчуття дому. Для мене це підтвердження того, що ми самі творимо свій затишок і відчуття приналежності до місця», – вважає Йосип.

Між містом і селом

Багато років Марія Женчук працює у сфері косметології у Львові. Проте публічність прийшла до неї тоді, коли вона почала виставляти свої фото і відео із села. Вінтажні луки і півень в руках викликали фурор на сторінках жінки в соцмережах.

«В мене завжди було творче середовище. Я люблю ходити на виставки, сама собі шила одяг, серед друзів є багато митців. Тобто у мене є те, що називають “надивленістю”, я помічаю красу у різних речах. Так і виникла історія з контентом з села», – пригадує Марія.Марія живе у Львові, але регулярно їздить у село до батьків, де виросла. Коли розпочалася пандемія ковіду, то перші місяці провела за містом і вже тоді задумалася про те, щоб проводити там більше часу. В той час вона провела туди інтернет і деякий час працювала онлайн. Зараз жінка балансує між містом і селом, вважає, що саме такий спосіб життя для неї є найбільш гармонійним. В селі вона знаходить натхнення і контент для свого блогу.

А почалося все з милої випадковості. У червні 2024 року жінка приїхала в село на свято. Після церкви говорила з тіткою і помітила, що у неї стильний костюм, який їй особливо личив. Вона зробила родичці комплімент, на що отримала несподівану пропозицію приміряти цей наряд. Тітка просто сказала: «Ану вдягай, тобі теж пасуватиме!».

«Тоді мама принесла ще взуття, додали аксесуарів. Я приперла телефон до банки зі смальцем і зробила кілька селфі. Фотки вийшли колоритні, і я отримала багато позитивних відгуків. Але тоді так і не почала активно вести сторінку, повернулася до цього тільки через рік», – розповідає жінка. Влітку 2025 року Марія вирушила у паломництво «Шлях святого Якова». Це мережа маршрутів Європою, які ведуть до міста Сантьяго-де-Компостела на північному заході Іспанії, де похований апостол Яків. Цей маршрут обирають не тільки з релігійних міркувань, але й для того, щоб побути наодинці, щось переосмислити або просто пройти сотні кілометрів пішки.

«В дорозі питала себе, чим хочу займатися, що мені приносить задоволення? Так вийшло, що я зустріла польку, якій показала свій інстаграм. Вона була в захваті і кілька разів повторила, щоб я розвивала це», – пригадує авторка блогу «Галицька модниця».

Відтоді Марія активніше взялася за розвиток сторінки, робить контент залежно від сезону, розповідає свою історію та показує сільську естетику. Її історії подобаються не тільки аудиторії, а й рекламодавцям. Одна із останніх інтеграцій – з магазином професійних інструментів, який подарував жінці господарську тачку.

«Я люблю місто і метушню, але й отримую насолоду від села, природи і приватності. Мені здається, що зараз, під час війни, люди особливо страждають від стресу і потребують цього сільського спокою. Напевно, іще в цьому запорука інтересу до мого блогу», – зауважує блогерка.

Марія вважає, що зараз особливо вдалий період для популяризації села, адже нарешті зруйновано міф про те, що там на вас чекає тільки бідність та безробіття. Зараз село – це багато можливостей і контакт з природою.

Мрія про глиняну хату

Екоактивіст Марк Мельниченко і засновник проєкту «Моя Українська Мрія» вже вісім років займається фермерством та натуральним будівництвом на Закарпатті. Про свої успіхи і невдачі він детально розповідає на YouTube-каналі та в соціальних мережах.

Усе почалося з того, що батьки Марка мали дачу неподалік Ужгорода. Хлопець вирішив очистити і викупити ділянку поруч. На ній він висадив сад і власноруч почав зводити з нуля глиняну хату-мазанку. Спочатку це виглядало як хобі, хлопець продовжував подорожувати Європою, вивчав досвід інших людей, які переїхали з міста. Навесні 2020 року Марк збирався летіти на кілька місяців до Німеччини, але через пандемію ковіду усі рейси були скасовані, і він вирішив присвятити цей час будівництву хатинки.

«Тоді була тільки стріха, треба було будувати стіни. За літо я довів будиночок до житлового стану, встановив пічку і вперше зміг зимувати. Тобто вийшло так, що через шатдаун я зміг зробити те, на що не було часу раніше», – пригадує активіст. Так він продовжував жити між містом і селом до 2022 року. «Остаточно переїхав сюди, коли мій сад почав плодоносити. Я зрозумів, аби реалізувати усе, про що мрію, треба бути тут щодня. Це був початок повномасштабного вторгнення, і я стояв перед вибором: продовжувати й надалі чи залишитися вдома. Обрав друге», – каже Марк.

Так блогер переїхав у село і крок за кроком зводив дім з матеріалів, знайдених у радіусі одного кілометра від нього. Зараз тут є вже є повноцінна хатина з ванною, кабінетом, кухнею та двома спальнями. Окрім цього, Марк запрошує до себе військових, аби вони могли провести час на природі і відпочити. Попри те, що Марк пішов за своєю мрією і робить те, що хотів, він не романтизує і не ідеалізує своє життя. Навпаки, нагадує, що такі кроки залишають по собі багато сумнівів у тому, чи правильно він вчинив. І це нормально.

«Цього року мені виповнилося 30 років, і я думав, що встигну зробити більше. Наприклад, що сад буде значно більшим. Я так і не купив міні-екскаватор, щоб зробити терасу і озера. Водночас я займаюся й іншими справами: веду блог, волонтерю, допомагаю війську… Я досі маю сумніви, можливо варто було отримати іншу освіту, бути чиновником, робити якісь такі справи від яких буде більша користь, а не бути тут і місити глину. Але я щасливий, що я вільна людина, яка живе цікаве життя і надихає багато людей щось змінювати», – пояснює блогер.

В майбутньому Марк планує зробити сауну, приймати на відпочинок військових і проводити два екологічні фестивалі на рік. Окрім цього, з часом хоче присвятити себе письменництву, зібравши свій досвід у книгу.

жовтень 2026