Переїзд з обмеженими можливостями  Біженство з перешкодами

Перший тиждень повномасштабної війни Росії проти України Олександр Нікулін і його партнер Денис Куцеконь пережили у Києві. Потім на них чекали два тижні сповнені бюрократичних труднощів у прикордонному Ужгороді, аж поки військові та прикордонники не дозволили чоловікам перетнути кордон на підставі їхніх хронічних захворювань. Тепер Олександр Нікулін у безпеці й активно допомагає ГО «Fight for Right» («Боротьба за права») евакуйовувати людей з інвалідністю з зон бойових дій. У розмові з нашою кореспонденткою Пеґґі Лозе він пригадав шалений перебіг подій першого місяця війни і розповів про роботу ГО.

22 лютого 2022 року: «Блін, буде війна!»

До 24 лютого ми жили звичним життям. По роботі було чимало задумів: в лабораторії мали розпочати нові проєкти, у «Fight for Right» планували танцювальну майстерню для людей з інвалідністю, запуск блогу з особистими історіями визначних активісток і активістів з інвалідністю і випуск документального фільму про Джарилгач-Прайд, який відбувся минулого року. Щодо приватного життя, то тут, мабуть, як і кожна пара на початку нового року, ми планували відвідати батьків у Донецькій та Херсонській областях і запросити мою сестру до нас у гості.  

Це був справжній сюр. У Києві ще в грудні тестувалися системи сповіщення повітряної тривоги, ЗМІ поширювали карти міста з позначенням місць укриття, інформували населення про те, що треба робити у разі військового нападу. «Тривожну валізку» ми не збирали, думали, якщо доведеться тікати, ми все одно візьмемо з собою тільки котячий туалет, корм і якісь дві-три одежини. 

Та коли Путін у ніч з 21 на 22 лютого підписав указ про визнання самопроголошених ЛНР-ДНР, мені стало ясно: блін, буде війна! Але до останнього ми думали, що напад почнеться з Донбасу, тому поки війна дійде до Києва, у нас ще буде час.

24 лютого 2022 року: «Не можу повірити, що це відбувається!»

24 лютого о пів на п’яту ранку ми прокинулися від вибухів. Але я як той дурко спросоння подумав: «Невже справді вже війна? Та ні, маячня, краще посплю ще». І тільки, коли побачив схвильованого Дениса, що бігав туди-сюди по квартирі і пакував речі, я відкрив комп’ютер і прочитав новини: Росія напала на Україну. Повномасштабна війна.

Прапор у підтримку України: з 21 лютого (день, коли Путін офіційно визнав самопроголошені «народні республіки» на Сході України) і до виїзду Олександра Нікуліна і Дениса Куцеконя з Києва на їхньому балконі промовисто майорів український державний прапор як знак підтримки України. | Фото: © Олександр Нікулін З того ранку на комп’ютері у мене постійно увімкнений інформаційний марафон «Єдині новини». Ми слідкували за новинами, раз у раз перевіряли телеграм-канали й особисті повідомлення, відшукуючи нову інформацію. 

О 06:00 годині зателефонувала з Бахмута моя мама. Денис подзвонив своїй мамі в Херсонську область. Моя мама не була здивована: «Ми живемо під обстрілами і з сиренами вже вісім років, для нас це нормально». Зараз там було спокійно, а в Києві почався кошмар.

Тоді я вирушив на роботу, в лабораторію, щоб усе там вимкнути, а Денис поїхав у лікарню за ліками. Ми обидва ВІЛ-позитивні. На додачу у Дениса ще проблеми зі спиною, ногою і серцем, а в мене – порушення зору. В дитинстві у мене ще були епілептичні напади. Довгий час вони мене не турбувати, а от з початком війни з’явилося відчуття, що вони повертаються.

Увечері 24 лютого в Києві пролунали перші сирени повітряної тривоги. Ми зібрали «тривожну валізу» з найнеобхіднішим для наших спринтів до найближчого підземного переходу.

Тиждень воєнних буднів у Києві

Підвал нашого будинку для укриття був непридатний, а у підвальне укриття сусіднього будинку не можна було брати тварин, тому, щойно лунала сирена, ми брали нашу кицьку Асю й  бігли у найближчий підземний перехід, позначений як укриття. Перехід мав вигляд тунелю, з обох боків відкритий, там було дуже холодно й страшенно дуло, та й російські диверсанти могли спокійно туди проникнути.

Перші дні війни Київ вирував: в магазинах народ закуповував продукти, до банкоматів тягнулися довгі черги охочих зняти гроші, до станцій метро стікалися люди й облаштовували там собі місця для тривалого перебування.

У підземному переході-укритті ми познайомилися зі студентами з Індії. Ті, як з’ясувалося, мешкали у нашому будинку. Вони погано розуміли мову і, щоб збагнути, що ж відбувається довкола, використовували онлайн-перекладач, а це забирало чимало часу. Тому я взявся передавати їм найголовнішу інформацію англійською мовою, наприклад, що сусіди привезли продукти для нашого під’їзду або що треба терміново йти в укриття. Якось сусіди не захотіли давати студентам нічого з гуманітарної допомоги, мотивуючи, що ті не звідси, тож ми за них заступилися і принесли трохи продуктів. Денис не раз віддавав частину наших продуктів безхатченкам, адже вони під час війни (власне, як і у період пандемії коронавірусної інфекції) одна з найвразливіших груп.

Сусідська громада у перший тиждень війни: в підземному пішохідному переході-укритті Олександр Нікулін і Денис Куцеконь познайомилися зі своїми сусідами, зосібна з групою студентів з Індії. | Фото: © з приватного архіву На другий чи третій день війни у місті зупинили рух громадського транспорту, магазини якщо і відкривалися, то на короткий час. Вибір продуктів став невеликий, люди купували не те, що хотіли, а те, що було. Їздили тільки таксі, ціни стрімко піднялися. Мости через Дніпро перекрили військові та тероборона, дістатися іншого берегу можна було тільки через контрольний пункт на Північному мості. Інколи повітряних тривог бувало по кілька на день. Одного разу ми захотіли зварити собі на обід пельмені, думали, що встигнемо, бо ж готувати їх швидко. Однак нам навіть не вдалося воду закип’ятити – три рази бігали до підземного переходу. Згодом ми вирішили пересиджувати повітряну тривогу вдома на першому поверсі будинку в коридорі – там тепліше і йти недалеко. Щоразу наші «тривожні валізи» меншали: з чотирьох дорожніх сумок на початку під кінець залишилися два невеликі наплічники плюс кицька.

Відкритий з обох входів пішохідний перехід ледь годився для укриття. Там дуло й було холодно. Тому Олександр Нікулін з Денисом Куцеконем і кицькою невдовзі змінили «укриття» і, щойно чули сигнал повітряної тривоги, брали найнеобхідніше й спускалися на перший поверх будинку. Інколи таких походів було кілька на день, а інколи вони проводили у під’їзді цілу ніч. | Фото: © Олександр Нікулін Коли в Києві на всі вихідні 26–27 лютого запровадили комендантську годину (вперше вона тривала понад добу), з балкона ми побачили на даху сусіднього будинку підозрілих типів, які наносили мітки. Ми не знали, що робити. Це був якийсь жах! Ми телефонували у поліцію – там ніхто не відповідав. Тоді ми вирішили повідомити хлопців з тероборони – кричали їм з дев’ятого поверху. Потім вони таки схопили когось з тих типів.

28 липня 2022 року: втеча зі столиці

Це рішення далося нам нелегко, ми довго роздумували. Що ми можемо зробити? Як ми можемо допомогти? У нас проблеми зі здоров’ям, в армії від нас користі мало, тільки заважатимемо… Після того випадку з диверсантами на даху ми вирішили їхати.

28 лютого ми вирушили в дорогу. З нами була ще одна знайома пара і приятель. До залізничного вокзалу ми добиралися на таксі дві з половиною години. Місто було пусте – на вулицях ані душі, ані машини, за винятком військових і техніки. Моторошний вигляд.

На вокзалі нас зустріло море людей. Всі тиснулися до потягів, мами з малюками на руках кидали дитячі візочки, щоб тільки потрапити на потяг. Іноземців, які теж намагалися виїхати, просто не пропускали. Це був жах. Ми не знали, куди хочемо, головне на Захід, туди, де безпечно. В потяг на Львів попри намагання ми так і не сіли. Тож щоб не гаяти час, перестрибнули через колії і ледь встигли на ужгородський потяг, який прибув з Харкова. Квитків не було – проїзд на евакуаційних потягах був безплатний.

В дорозі ми провели неповну добу – з сьомої години вечора до дванадцятої години наступного дня. Ми їхали без світла, з завішеними вікнами, щоб у темряві поїзд зоставався непомітний. Вагони переповнені, ми лежали на підлозі у вагоні-ресторані, одна жінка з Харкова, рятуючись від панічних атак, раз у раз перебиралась через нас до тамбура, щоб вдихнути свіжого повітря і бодай трохи заспокоїтися. З телеграм-каналів ми дізналися, що в дорозі повз нас проїхали російські «гради».

З міркувань безпеки «Укрзалізниця» змінила звичайні маршрути поїздів, а нові не розголошувала. Наш потяг зробив першу зупинку у першій половині дня десь у Карпатах. Перелякані люди сиділи тихо і нікуди не рухалися, безсилі проявити бодай якісь емоції. На війні тривала тиша лякає так само, як вибухи.

1 березня 2022 року: «Якщо немає ліків – куріть марихуану!»

На вокзалі в Ужгороді теж було повно людей: прибулі біженці, волонтер(к)и у жовтих жилетах, на майданчику перед вокзалом автобуси, готові далі везти біженців. Та я особливо не роззирався, ми дивилися хіба що перед собою, цілком зосереджені на тому, що нам тепер робити. Нас зустрів один приятель з Ужгорода, він ще показав нам трохи місто. Ми, впевнені, що маємо на руках всі необхідні для виїзду за кордон документи, одразу придбали квитки на вечірній автобус до Кошиці. Звідти планували їхати до Німеччини. На касі операторка спочатку сказала, що квитки для чоловіків продаються в останню чергу, але потім все ж знайшла для нас п’ять квитків.

Ужгородці знають, куди слід прямувати Росії. | Фото: © Олександр Нікулін На кордоні автобус простояв майже дві години. Волонтер(к)и розносили гарячий чай і якісь перекуси. Потім ще перед прикордонниками в автобус увійшов військовий і взявся перевіряти пасажирів. Ми показали свої «білі квитки», що засвідчували нашу непридатність до військової служби. Однак на них йому було байдуже. Всі українські чоловіки віком від 18 до 60 років мають воювати, іншої думки він не допускав. Тоді ми поцікавилися, що нам робити, якщо закінчаться препарати для лікування ВІЛ-інфекції. На що той кинув грубо: «Куріть марихуану, теж допомагає». Я ще ніколи не почував себе настільки приниженим.

Нам довелося вийти з автобуса. «Виїжджати мають право тільки справжні інваліди і батьки щонайменше трьох неповнолітніх дітей – і то на мій розсуд!» – повчав нас військовий у слід. Немов прибиті ми повернулися у місто, пішли на вокзал і розмірковували, що ж нам робити далі, чи не повернутися у Київ на одному з порожніх потягів. У відносно невеликому Ужгороді тепер перебували тисячі біженців. Куди не глянь – всюди люди. Для деяких ужгородців біженці стали справжніми тригерами: містян дратували їхні забаганки та зависокі вимоги.

Між тим вже стемніло, час було подумати про ночівлю. Табір для біженців нам не підходив, ходили чутки, що чоловіків (жінок розміщували окремо від чоловіків) звідти забирають прямісінько в армію. Нам пощастило: через нашу організацію знайшлася одна знайома знайомих, яка і в мирні часи безплатно пропонувала помешкання і завжди раділа гостям. У неї ми вп’ятьох і зупинилися. Як потім виявилося на цілих два тижні.

Після біженства з Києва кішка Ася постійно ховається під ковдрою. | Фото: © Денис Куцекон Наступного дня ми знову спробували перетнути кордон, думали, можливо, проблема просто у тому військовому, котрий не виспався і був у поганому гуморі. Однак спроби не мали успіху – тож ми залишилися в Ужгороді.

3 – 15 березня 2022 року: «Тут ми всі хворі!»

Подальші дні я провів за телефоном, консультувався з нашими адвокатами. Паралельно зв’язався з представницею Amnesty International в Ужгороді, щоб якось з їхньою допомогою перетнути кордон, навіть спробував через евакуаційний конвой ООН, однак щоразу наштовхувався на перепону – військові, які стояли рядами на кордоні і ще до прикордонників ретельно перевіряли усіх охочих виїхати.

Одного дня нас зупинила у місті поліція, розпитували, що ми тут робимо і чи не краще нам піти у військкомат і мобілізуватися. Здавалося, ніби всі довкола мовчки питали нас: «Чому це наші хлопці мають воювати, а ви – ні?» Злість і обурення людей можна зрозуміти. Однак після цього випадку кілька днів підряд ми не наважувалися вийти з дому, ба більше, курили на балконі навприсядки, щоб нас не побачили. Хай там як, але тут ми все ж були у безпеці, тому я взявся допомагати нашим з ГО «Fight for Right» координувати евакуацію людей з інвалідністю: шукав транспорт, супровід, ліки, помешкання…

Незабаром адвокати з’ясували, що для виїзду за кордон наших документів цілком достатньо. От тільки мені варто оновити довідку про непридатність до служби, це значно покращило б наші шанси перетнути кордон. У висновку військово-лікарської комісії (ВЛК) Дениса записано «непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку, без проведення повторного огляду», а в моєму висновку такої примітки не було. Тож я подався до військкомату актуалізувати довідку. Результат: три дні стояння у черзі з 8:00 до 20:00. За висновком про звільнення від військової служби стояло чимало людей з психосоціальними розладами та фізичними порушеннями. Один чоловік з діабетом за годинником витягував загорнуту їжу і стоячки їв. Всі були самі, без супроводу. Ніхто між собою не спілкувався, хіба що, коли хтось раптом хотів пройти без черги як «важко хворий». Але ж там ми всі були більшою чи меншою мірою хворі!

Черга перед територіальним центром комплектації в Ужгороді: тут видають зокрема довідки про звільнення від військового обов’язку чоловікам призовного віку, якщо вони через проблеми зі здоров’ям не можуть воювати у лавах армії. | Фото: © Олександр Нікулін Після трьох днів очікування я все ж потрапив на комісію і мою непридатність підтвердили. Це було 13 березня, а 14 березня після 15:00 години я мав знову прийти у військкомат і забрати медичний висновок. Всередину нікого не пускали – довідки роздавали, як звірям, прямо біля огорожі: вигукували ім’я, людина підходила, її щось там питали і тицяли в руки папірець. Я чекав до самісінького вечора, але дарма: мене так і не викликали. А потім трапилося те, чого я в Ужгороді ще не зустрічав, – повітряна тривога! Світло вмить зникло, військові відправили нас в укриття – кафе, яке було розташоване у підвалі поруч. На жаль, власники кафе не знали, що в них тепер укриття, і спочатку не пускали нас усередину, аж поки військові не пояснили їм ситуацію. Тож довідку того дня я не отримав.  І тільки наступного дня – на п’ятий день після свого першого візиту у військкомат – я нарешті тримав у руках такий важливий для мене документ. Потім ми ще швиденько прочипували кицьку, оформили їй електронний паспорт і надвечір знову рушили до прикордонного пропускного пункту.

16 березня 2022 року: дуже довгий день у потязі Європою

П’ять годин, три ряди військового контролю, численні спроби шантажу, буцімто наші документи недійсні, та невпинна моральна підтримка з боку приятельки, що супроводжувала нас до кордону, – і ось нарешті прикордонники і справжній паспортний контроль. А далі ще кілька митей і десь після опівночі ми вже були на словацькій землі – в іншій часовій зоні, в Європі, у безпеці.

Перше селфі у безпеці: після трьох тижнів війни, з них два тижні присвячені розв’язанню бюрократичних питань, Олександр Нікулін і Денис Куцеконь нарешті перетнули українсько-словацький кордон (Ужгород – Вишнє Нємецьке). | Фото: © Олександр Нікулін Ми були вражені тим, як нас зустрічали волонтери зі сторони словацького кордону: повсюди чай, усіляка їжа, а ми геть не голодні. Схоже відчуття, як на фестивалі вуличної їжі. Біля інформаційного пункту ми дізналися, яким автобусом можемо доїхати до Кошиці, щоб звідти через Братиславу і Прагу дістатися Берліна, де нас мали зустріти. Всі намагалися нам допомогти.
  Годин за двадцять ми – Денис, Ася і я, – прибули на центральний вокзал Берліна. Тут з видом на урядовий квартал і річку Шпрее я з’їв першу в житті карівурст – було дуже смачно. 16 березня о 23-ій годині ми нарешті увійшли в свою нову тимчасову домівку у Франкфурті-на-Одері. [Олександр Нікулін зі своїм другом зупинився у Пеґґі Лозе, яка записала його розповідь для JÁDU. – Прим. ред.] Згодом ми збирались рухатися далі в Данію – у Копенгагені наша громадська організація за підтримки міжнародних фондів відкрила офіс і працівники могли отримати помешкання.

Тільки тепер, місяць від початку вторгнення, я починаю усвідомлювати, що́ саме відбувається у моїй країні, розуміти, що війна справді може бути так близько. Навіть Європа, здається, теж сприймає війну в Україні як особисту, тому тут повсюди нам допомагають і нас приймають, хоча Європа теж обмежена в ресурсах. Багато людей розчарували мене, але тепер я знаю, що близькі люди можуть в мить стати абсолютно чужими, а незнайомці – близькими. І що війна та права людини речі не сумісні.

У безпечному місці в пошуках перепочинку: Олександр Нікулін і Денис Куцеконь на річці Одер. | Фото: © Пеґґі Лозе Що буде з нами далі – невідомо. Чим довше триває війна, тим менш вірогідно, що ми швидко повернемося додому. Але тепер, коли ми самі у безпеці, найголовніше для нас – евакуювати з зон бойових дій якомога більше людей з інвалідністю, які не мають змоги самостійно здолати таку подорож.

 

Квітень 2022